WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІноземна мова - Англійська, Німецька та інші → Стародавнє індійське, китайське, античне, арабське і давньоруське мовознавство - Курсова робота

Стародавнє індійське, китайське, античне, арабське і давньоруське мовознавство - Курсова робота

Так, давньоіндійські мовознавці вперше виділяють голосні і приголосні. Коли визначають голосні, говорять про зближення мовних органів, про складотворчий характер звуків, а коли приголосні — про зімкнення мовних органів і неспроможність приголосних самостійно утворювати склади. Серед голосних уже розрізняють довгі й короткі, а серед приголосних — проривні і фрикативні.

Лінгвофілософські погляди давньоіндійських граматистів

Концепція мови як вищого божества неодноразово відображається вже в "Рігведі"; один з прикладів становить гімн, де говориться: та-hadevo martyam a vivesa — "великий бог спустився у світ смертних". Деякі основні положення давньоіндійської граматичної школи визнавав її найбільший теоретик Бхартріхарі утворі "Вак'япадія". Так Брахман, тобто вища реальність, що не має початку і кінця, є Мовлення або Слово, з якого розгортається увесь всесвіт з його безконечною розмаїтістю предметів і явищ. Брахман є Єдине, яке реалізує себе в різних емпіричних формах як суб'єкт, об'єкт і сам досвід. Природно, що Бхарт-ріхарі як граматиста цікавили категорії "виражаючого" і "вираженого". Він підкреслював, що Брахман породжує всі предмети і явища в формі слова і що думка і все знання з самого початку тісно переплетені із словом. Бхартріхарі вчить, що Слово-сутність до своєї реалізації у природній мові проходить три стадії розвитку, які традиційно співвідносяться з трьома "прихованими кроками" Мовлення у відомому вірші "Рігведи". Перша стадія "провидческая" абсолютно позбавлена будь-якої диференціації або часової послідовності. Друга стадія Слова — "проміжна" — є чисто ментальна і несприймальна іншими. Третя стадія —становить артикульоване мовлення.

Давньоіндійська лінгвістична традиція мала великий вплив на мовознавчу науку сусідніх народів. З поширенням буддизму граматичні ідеї індійців проникали насамперед у Китай. Давньоіндійське мовознавство було відоме давньогрецьким філософам-лінгвістам. Наприкінці XVIII ст. після знайомства із санскритом одночасно починається вплив давньоіндійського мовознавства на європейську науку про мову. Французький лінгвіст Корду в 1767 р. висловив ідею пропоходження грецької і латинської мов та санскриту з єдиного мовного джерела. Англійський сходознавець В. Джоунс в 1787 р. вказав на спорідненість індоєвропейських мов.

Уже й наведені відомості свідчать про досить високий рівень розвитку мовознавчої науки в стародавній Індії. З цього приводу слушно зауважував В. Томсен: "...високий ступінь, осягнений давньоіндійським мовознавством, цілком винятковий; до такої висоти наука про мову в Європі не могла піднятися аж до XIX ст., і то багато навчившись в індійців".

3.Мовознавство у стародавньому Китаї

Китайське мовознавство має понад двотисячирічну історію. Аж до кінця XIX ст. воно розвивалося зовсім самостійно при незначному впливі індійського мовознавства.

Стародавнє китайське класичне мовознавство являє собою одну з трьох або й чотирьох незалежних мовознавчих традицій, відомих історії світового мовознавства, разом з давньогрецько-римською, давньоіндійською та арабською. Китайське мовознавство мало сильний вплив па японське та й на мовознавство інших народів, проте, воно майже нічого не дало сучасній європейській науці про мову. У давньому і середньовічному Китаї існували три галузі філології, пов'язані з вивченням мови.

Перша з них найдавніша, називається сюньгу; ця наука тлумачила давні слова шляхом пояснювання їх значень, або шляхом перекладу, або шляхом опису предметів і явищ, що існували в давнину. Друга галузь філології була відведена вивченню писемності, з'ясуванню структури і етимології ієрогліфів. Третя — фонетика, або точніше фонологія, що вивчала відмінності між звуками. Граматична наука в Китаї почала поступово виділятися із схоластики лише в XVIII—XIX ст.

В історії розвитку китайського мовознавства Ван Лі виділяє три основні періоди: у першому з них розвивалася майже тільки схоластика; у другому — основним напрямом стає фонетика, в третьому розвиваються паралельно всі три напрями.

В історії розвитку фонетики виділяються три етапи: перший починається з появою фонетичних словників, другий — фонетичних таблиць; третій збігається за часом з третім періодом історії китайського мовознавства у Ван Лі і характеризується дослідженнями в галузі історичної фонетики, тобто працями, метою яких була реконструкція елементів фонетичної системи китайської мови минулих епох,.

З російських праць про китайське мовознавство слід указати на граматику китайської мови П. Шмідта "Опыт мандаринской грамматики с текстами для упражнений".

Звертаючись до словника "Шовень", як до праці, де відображена лінгвістична думка давніх китайців, М.І. Конрад виявляє в ньому такі основні думки: 1. Кожне слово мислилось як певна єдність ряду елементів його складників— єдність, відмінна від інших подібних єдностей. Свідченням такого уявлення є сувора індивідуалізація графічного символа слова — його графічного знака, індивідуалізація не тільки форми, що входить у певний знак елементів, а й їх число і розташування. 2. Основним елементом слова вважається значення, що потверджується змістом словникової статті. При всіх своїх модифікаціях словникові статті мають одну мету: розкриття значення слова. 3. Другим елементом слова вважається звучання. Про наявність уявлення про звукову сторону слова свідчить уведення в певних випадках у склад граматичного знака слова спеціального фонетичного визначника — окремого графічного елемента, призначенням якого було тільки вказувати на звучання слова, позначеного певним графічним символом. 4. Існувало уявлення про лексичну омонімію. Це можна вбачати* по-перше, у застосуванні одного й того самого ж фонетичного визначника для вказання на звучання різних за значенням слів. Наявність уявлення про лексичну омонімію виявляється, по-друге, і в випадках застосування цілого знака, створеного спеціальні для певного слова 8 метою позначити слова з іншим значенням, але з тим самим звучанням... У цьому випадку омонімічність поєднується з омографічністю. 5. Існувала думка про співвіднесеність значення слова з поняттям, яке в свою чергу розглядалось як щось похідне від уявлень. Наявність ідеї про таку співвіднесеність можна вбачати в тому, що графічним символом слова в одних випадках служив рисунок — зображення предмета, позначеного певним словом: такий рисунок був графічним символом поняття, яке ґрунтувалося на наочному уявленні предмета.

6. Існувало уявлення про групу слів, про що свідчить розподіл у словнику "Шовень" за певними групами, причому основою для віднесення декількох слів до однієї групи служить одна властивість з комплексу властивостей, що утворюють значення слова. 7. Існувало уявлення смислового деривата. Це можна вбачати в тому, що будь-який знак, наприклад, знак слова "старість", входив у склад знаків різних слів, вихідним моментом значення яких було саме поняття старості.

До цього М.Й. Конрад в кінці додає, що вже у давнину в Китаї виникло уявлення про звукову сторону мови.

  1. Фонетичною одиницею вважається комплекс, що відповідає слову. Окремі елементи відзначено у складі такого комплексу — "звуки" і "голос" сприймаються як компоненти цілого.

  2. "Звуки", тобто якісні компоненти звукової сторони слова, розглядалися не тільки як елементи, що становлять вимовне ціле — слово, а й як елементи, що породжують це ціле.

  3. Такі назви відображають уявлення про те, що початкові й кінцеві к' чюненти вимовного цілого слова протилежні і за своїми функціями в утворенні цілого, і за своєю фонетичною природою. Оскільки початковими компонентами були приголосні, кінцевими — голосні, остільки протилежними за фонетичною природою мислилися приголосні і голосні.

  4. Про те, що початковими компонентами були приголосні, свідчить наявна у першій половині X ст. класифікація їх на губні, язикові, нижньозубні, верхньозубні, гортанні, напівзубні, напів'язикові.

  5. Протилежними початковими вважалися кінцеві, які за своєю фонетичною природою були голосними, що можна бачити з класифікації цих звуків на класи: "внутрішні", "зовнішні", "відкриті", "вільні" тощо.

  6. У фонетичну характеристику голосних входив і так званий голос, тобто голосова мелодія, підвищення і пониження її висоти, або удержування її на одній висоті, наявність протяжності вимовного цілого та наявність особливого явища, яке сприймається як "повільність" та поривність. Вчення про звукову сторону китайського слова розвивалося внаслідок таких причин: 1) необхідність подавати у словнику вимову слова, позначеного певним ієрогліфом; 2) поява римованої поезії; 3) необхідність транскрибування іншомовних власних імен.

Наступною частиною національної традиції китайського мовознавства М.Й. Конрад вважає вчення про "повні", "пусті" та "службові" слова.

У період розквіту китайської класичної філософії спеціальних теоретичних праць в галузі вивчення мови не існувало. Теорія мови, однак, цікавила давньокитайських філософів, які сперечалися в питанні відношення назви до позначеної дійсності. Конфуцій та його послідовники вчили, що назва нерозривно пов'язана з позначуваним і повинна йому відповідати. Коли Конфуція спитали, з чого б він почав, якщо б йому доручили управління державою, він відповів: "Найнеобхідніше — це виправлення імен! Людина, що займає певне соціальне становище, повинна поводитись відповідно до цього становища". У порушенні цієї вимоги конфуціанці вбачали причину всіх непорядків у суспільстві. Цю теорію "виправляння імен" визнавали і представники іншої філософської школи — легісти. Навпаки, філософи даоїстського напряму вважали, що зв'язок між словом і річчю — довільний.

Loading...

 
 

Цікаве