WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІноземна мова - Англійська, Німецька та інші → Вивчення сучасної української літературної мови - Курсова робота

Вивчення сучасної української літературної мови - Курсова робота

Правопис М.О. Максимовича був дуже складним І незручним для користування. Тому він майже не знайшов прихильників на східноукраїнських землях. У всякому разі, жоден з визначних українських письменників не друкував своїх творів за цим правописом. Проте він набув значного поширення на західноукраїнських землях, де, починаючи з 50 х років XIX ст., був офіційно визнаний і вживався в Галичині до 1886 р. Ще в 1889 р. за цим правописом у Львові вийшла граматика О. Огоновського, офіційно затверджена до вжитку у середніх школах Галичини і Буковини. На Закарпатській Україні правопис М.О. Максимовича з певними видозмінами проіснував аж до 1945 p., тобто до возз'єднання її з Радянською Україною.

Хоч на західноукраїнських землях аж до початку 60 х років панувала церковнослов'янська графіка з традиційним історико-етимологічним правописом, уже в першій половині XIX ст. тут з'являються спроби правописної системи на фонетичній основі. Так, 1837 р. у Будапешті було видано збірку творів трьох молодих західноукраїнських письменників М. Шашкевича, Я. Головацького, І. Вагилевича "Русалка Дністровая", в якій вперше на Західній Україні вводилася до літературного вжитку народна мова, причому сама збірка надрукована гражданським шрифтом і правописом, заснованим на фонетичних засадах. Щоправда, цю збірку вороже зустріли реакційні кола Галичини, які вжили всіх заходів до її заборони. Однак вона зіграла важливу роль у становленні на західноукраїнських землях нової української літератури й українського правопису на фонетичній основі.

Правопис "Русалки Дністрової", базуючись на фонетичному принципі (nop. вислів із передмови: "пиши, як чуєш, а читай, як видиш"), зводився до передачі звука і] через і, якщо він походив з етимологічних [о], [е]9 та через Ь, якщо він походив із старовинного [Ь], введення літери и для передачі звука [и] будь-якого походження, а також літери б та буквосполук йо, ьо в їх сучасному вжитку, усунення літери ь та деяких інших нововведень, які у процесі становлення українського правопису не прищепилися (наприклад, літери у для передачі нескладового [у], сербської літери у для передачі африкати [дж] тощо).

Протягом 50–70 х років XIX ст. на східноукраїнських землях поступово складається правописна система, близька до сучасної. Важливу роль в її усталенні відіграли такі видання, як двотомне зібрання фольклорно-етнографічних матеріалів "Записки о Южной Руси" (1856–1857) та "Граматка" (1857) П.О. Куліша, альманах "Хата" (I860) і особливо журнал "Основа" (1861–1862), а також видання Південно-західного відділу Російського географічного товариства, зокрема його "Записки юго-западного отдела Русского географического общества" (т. 1, 1873), та відоме семитомне зібрання фольклорно-етнографічних матеріалів, що вийшло під назвою "Труды зтнографическо-статистической зкспедиции в Западно-Русскин край" (1871–1877).

Правопис журналу "Основа" тривалий час називали кулішівкою^ пов'язуючи в такий спосіб його усталення з ім'ям П.О. Куліша. Однак у цьому є велике перебільшення. П.О. Куліш справді відіграв певну роль у становленні сучасної української орфографії, але не більшу від ряду своїх попередників та наступників. Він використав надбання своїх попередників, об'єднавши їх в одній правописній системі, і спопуляризував у своїх численних виданнях, зокрема і в журналі "Основа".

Найбільшим досягненням правопису журналу "Основа" було усталення вживання літер і, и для передачі звуків української мови [і], [и] будь-якого походження, однак ді правописні явища, як ми бачили, існували й раніше, щоправда, роздільно в окремих попередніх орфографічних системах (в правописі О. Павловського – і, в правописі "Русалки Дністрової" – и). Одночасно треба відзначити, що в правописі журналу "Основа" було й чимало застарілих елементів, від яких вже відмовилися попередники. Так, у ньому послідовно зберігалася літера ь в кінці слів, йотоване [о] і м'якість попереднього приголосного перед [о] передавалася через е, непослідовно вживалися літери е, є та ін. Крім того, цей правопис відзначався і зайвою фонетизацією, що відбилося в передачі деяких морфем (nop., наприклад, передачу дієслівних форм на – ться то через – тьця, то через – тця, на – шся-то через – шся, то через – сся: вертаютьця, верне-тця, одібгешся, вітаесся) та ін.

Видання Південно-західного відділу Російського географічного товариства, в яких брали участь такі визначні вчені-мовознавці, як П.Г. Житецький і К.П. Михальчук, внесли до правопису журналу "Основа" ряд уточнень, що сприяли його вдосконаленню, найважливішими з яких були: 1) опускання літери ь в кінці слів; 2) послідовне вживання літери є в її сучасному значенні; 3) введення літери ї для передачі йотованого [І]; 4) передача м'якості приголосних перед [о] через буквосполучення ьо (трьох) та ін.

Удосконалений в такий спосіб правопис журналу "Основа" проіснував недовго. Царським указом 1876 р. він був заборонений, і українське письменство ще тривалий час змушене було користуватися не пристосованим до фонетичної та граматичної системи української мови історико-етимологічним російським правописом, що отримав назву "ерижка", чи "ярижка" (від назви літери бі "ери"). До правопису "Основи" на східноукраїнських землях повернулися тільки після революції 1905 р.

У середині і протягом другої половини XIX ст. було здійснено і ряд інших спроб упорядкування українського правопису (наприклад, І. Бецьким у збірнику "Молодик", що вийшов у Харкові 1843 p., А. Метлинським у збірнику "Южный русскій зборник", що також вийшов у Харкові 1848 p., М. Гатцуком у збірці під назвою "Ужинок з рідного поля" 1857 р. і в "Українській абетці" 1861 р. та ін.), однак вони мало відбилися на загальному процесі становлення української орфографії. Окремо згадаємо хіба що загалом дуже невдалу спробу правопису М. Гатцука, який в обох своїх варіантах (і гражданському, і кириличному) відзначався надзвичайною складністю, що виявилася, зокрема, в надмірному застосуванні надрядкових знаків. Проте саме цьому правопису українська орфографія завдячує відновленню давнього паєрика, тобто апострофа, вживання якого з часом стає все послідовнішим.

З інших спроб згадаємо ще правопис М. Драгоманова, який, хоч і не залишив сліду в загальному процесі нормалізації української орфографії, відомий тим, що ним було свого часу надруковано цілий ряд цінних видань, зокрема перше видання славнозвісного роману Панаса Мирного й Івана Білика "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Вперше цей правопис було застосовано у виданому М. Драгомановим 1878 р. в Женеві українському збірнику "Громада". Суть його зводилася до того, що з українського алфавіту вилучалися йотовані літери і замість них за сербським зразком вживалися букво-сполуки] a, jy, je, ji(на початку слів і складів) чи ьа, ьо, ьу, ье (в середині слів після м'яких приголосних), а замість літер й, щ вживалася латинська літера jта буквосполучення.

Правопис М. Драгоманова на східноукраїнських землях не вживався зовсім, а в Галичині ним певний час користувалися його ідейні однодумці, зокрема молоді "народовці" і радикали, а також І. Франко.

Як уже згадувалося, усталення українського правопису на західноукраїнських землях відбувалося своєрідно, Тут ще певний час (аж до початку 60 х років XIX ст.) користувалися переважно церковнослов'янським кириличним письмом і в світському письменстві. Так, навіть відома "Граматика руского языка" Я. Головацького, що аж до 1862 р. служила основним посібником з української граматики для шкіл, була надрукована церковнослов'янським шрифтом. Проте правописні питання в Галичині протягом усього ХіХ ст. стояли дуже гостро, причому особливо запеклу полеміку викликали спроби латинізації українського письма в 1858 р. що вилилася в цілу азбучну війну, яскраво описану І. Франком.

Після 1848 р. згідно з ухвалою так званого собору (з'їзду) руських учених в західноукраїнських землях поширився історико-етимологічний правопис, однак поява і поширення правопису журналу "Основа" в Східній Україні привернула до себе увагу також прогресивних діячів науки й культури Західної України, і тут з часом, як висловлювався І. Франко, вся найбільш прогресивна молодь, залишивши мертвеччину етимології, повернулась до фонетичного правопису. Проте прибічники етимологічного правопису довго ще не здавали своїх позицій. Між ними і прихильниками фонетичного правопису тривалий час (аж до початку 90 х років XIX ст.) точилася гостра боротьба, що іноді доходила до фанатизму, що також знайшло яскраве відбиття у ряді сатиричних віршів І. Франка (наприклад, "Марш галицько-руських "твердих").

Починаючи з 80 х років XIX ст., зокрема після завершення 1886 р. у Львові видання двотомного "Малорусько-німецького словаря" Є. Желехівського і С. Подільського, в західноукраїнських землях поступово поширюється новий правопис, заснований на фонетичному принципі, що знайшов втілення в цьому словнику і дістав назву желехівки. Цей правопис з 1895 р. був запроваджений до офіційного вжитку у школах Галичини й Буковини, причому в Галичині він проіснував аж до 1922 p., а частково і до 1939 p., тобто до возз'єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною.

Loading...

 
 

Цікаве