WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІноземна мова - Англійська, Німецька та інші → Фонетика і фонологія - Курсова робота

Фонетика і фонологія - Курсова робота

Позиційними називаються алофони, зумовлювані певним фіксованим місцем у слові – початкои, кінцем, серединою, перебуванням / неперебуванням під наголосом. Так, в українській мові фонема /е/ в ненаголошеній позиції реалізується у звукові, наближеному до [и], фонема ж /и/ в такій позиції функціонує як алофон, наближений до [е].

Алофони, зумовлені характером сусідніх звуків, називаються комбінаторними. Наприклад, у слові ряд фонема /а/ реалізується звуком заднього ряду [а] , що після пом'якшеного приголосного у вимові просувається вперед.

Факультативні варіанти закономірні для кожної мови. Вони не вважаються відхиленням від норми, закріплені мовною традицією певного колективу і мовцями звичайно не помічаються й не усвідомлюються.

У мовленні є також видозміни фонем, зумовлені індивідуальними вимовними особливостями того, хто говорить. Так, фонему /а/ різні особи вимовляють неоднаково: з різною висотою і різною тривалістю, різним тембром,— проте всі ці відтінки (якщо вони не виходятьза певні межі) не привертають нашої уваги й не вивчаються у фонетиці. Не вивчаються тут також індивідуальні відхилення у вимові, пов'язані з вимовними вадами. Оскільки всі ці особливості не мають ніякого лінгвістичного значення, їх не можна вважати алофонами.

Сукупність позицій, у яких можлива звукова реалізація фонеми називається дистрибуцією.

Фонема — незалежна одиниця в системі фонетичних протиставлень.3алежність алофонів від фонетичної позиції зумовлює те, що всі відтінки однієї фонеми обов'язково відрізняються один від одного. Наприклад, в українській мові фонема Іа1 може бути представлена різними алофонами залежно від консонантного оточення: [о 1 (вавка), [а] (нам), [а] (так), ['а] (дяка), [а] (стань) і т. п. Кожен з цих алофонів єдино можливий у кожній позиції:

Іо 1—між губними, [а]—між носовими, [а]—між твердими, [а] — після м'якого перед твердим, [а]— після твердого перед м'яким . Через те що різниця між цими звуками залежить виключно від їх положення в слові, мовці звичайно її не помічають. Самостійно (незалежно від позиції) вказані алофони не можуть використовуватися для диференціації звукових форм слів. Зате кожен алофон у складі звукової форми виконує твірну й опізнавальну функцію. Так, наприклад, у слові тут після[т] звук[ у] є необхідним компонентом звукової форми цього слова. Він протиставляється алофонам усіх інших голосних фонем в аналогічній позиції, бо при заміні його алофонами [а], Іо], [е], [й], [і] або утворюється нове слово (Тит), або ж слово руйнується (пор. тат, тот, тет). Алофон [у] не протиставляється в цій позиції тільки іншим алофонам цієї фонеми, бо між твердими передньоязиковими приголосними жодний інший алофон фонеми /у/ неможливий. Отже, в тотожній позиції різні алофони тієї самої фонеми не можуть протиставлятися один одному.

Таке відношення між відтінками однієї фонеми, коли вони не можуть перебувати в тотожних фонетичних умовах, називається відношенням додаткової дистрибуції.

Навпаки, фонемні відмінності, як уже говорилося, використовуються для диференціації звукових форм слів. Суть фонеми полягає в її незалежності від фонетичного контексту На прикладі слів стан і стань, лаз і лазь видно, що різниця між звуками [н] і [н], [з] і [з] зовсім не залежить від фонетичної позиції. Вона зумовлена наявністю у фонематичній системі української мови протиставлення фонем за твердістю — м'якістю.

Отже, фонеми — це незалежні одиниці в системі фонетичних протиставлень. Натомість алофони — це звукові відмінності, що залежать від конкретних фонетичних умов. Алофони перебувають у відношеннях додаткової дистрибуції, фонеми в таких відношеннях не перебувають.

Усі фонологічні школи погоджуються в тому, що встановлення фонематичності чи нефонематичності звука здійснюється на основі його протиставлення (тобто можливості використання для диференціації морфем і слів) — обов'язково в сильній позиці . В українській мові для голосних сильною є позиція під наголосом на початку слова або між твердими приголосними, для приголосних — позиція кінця слова або перед голосним заднього ряду.

Найпоширенішим методом встановлення фонемного протиставлення звуків є метод квазіомонімів (несправжніх омонімів), або мінімальних пар, тобто слів з різним значенням, що відрізняються в своєму звуковому складі тільки одним звуком. Такі звуки, завдяки яким один квазіомонім протиставляється іншому, і є різними фонемами. Наприклад, звуки [т], [д], [з], 1с] — різні фонеми, бо вони розрізняють слова тамдам, казка — каска і т. п.

Незважаючи на те, що квазіомоніми найпереконливіші, вони не е найбільш раціональним засобом доведення фонематичності звуків. Це стосується особливо складних випадків встановлення монофонематичності чи біфонематичності дифтонгів, африкат, подовжених звуків.

Інколи буває й так, що квазіомонімія на якусь пару фонем може й не виявитися. Тоді єдиним критерієм виділення фонем є протиставлення їх у складі різних значущих одиниць у тотожних або принаймні подібних фонетичних умовах. Наприклад, звуки ж] і [ж], [т] і [д] є самостійними фонемами, бо вони вживаються в однакових фонетичних позиціях у таких словах, як джерело — жерло; там — дам і под.

Сильною позицією називається позиція максимального розрізнення фонем. Слабка позиція — це позиція, що обмежує вживання фонем.

Не менш важливим є встановлення фонематичної приналежності конкретних звукових одиниць у словоформах. Усі фонологічні школи приймають однакову процедуру, ототожнення — протиставлення звукових одиниць у сильній позиції. Наприклад, у слові дядько під наголосом ми спізнаємо фонему /а/, хоч це й [а] за своїми акустичними ознаками дуже відрізняється від [а], наприклад, у слові там. Оскільки очевидно, що голосний звук у словоформі дядько не [о], не [в], не [г], то за конститутивною, ідентифікаційною та диференційною функціями він і спізнається як фонема /а/..

Фонема — це одиниця системи взаємовідношень і протиставлень. Кожна фонема саме тому й може розрізняти слова і їх форми, що їй властива сума певних артикуляційно-акустнчних ознак. Описуючи фонеми, ми й користуємося цими загальними ознаками: ряд, підняття, лабіалізація, твердість — м'якість, глухість — дзвінкість, місце й спосіб творення і под., якими одна фонема відрізняється від іншої, тобто протиставляється їй. Тоді розрізнення фонем визначається неоднаковим набором цих розрізнювальних, або диференційних, ознак. Так, наприклад, для фонеми ІтІ диференційними ознаками є глухість, передньоязиковість, зімкненість, твердість. Це значить, що всі звуки, які є представниками цієї фонеми, мають вказані ознаки. Досить змінитися одній з них, як фонема перестане існувати як така і перейде в іншу. Так, наприклад, якщо при збереженні інших ознак дана фонема ІтІ змінить глухість на дзвінкість, утвориться ІдІ; якщо ж замість передньоязиковості з'явиться задньоязиковість, виникає фонема ІкІ; замість зімкненості — щілинність, буде фонема [с'] тощо. Те, що кожного разу міняється тільки набір диференційних ознак, свідчить про їхню певну самостійність.Через це, виходячи з розуміння фонеми як одиниці протиставлень, кожну фонему можна розглядати ще і як сукупність диференційних ознак. Коли при лінійному членуванні фонема — це найменша звукова одиниця,то при нелінійному (тобто з погляду структурного, що значить у співвідношенні з іншими елементами даної системи) вона розкладається (не ділиться!) на ще менші елементи — розрізнювальні, або диференційні, ознаки.

Слід мати на увазі, що кожна мова має свої, характерні саме для неї, диференційні ознаки фонем, які не обов'язково будуть визначальними для інших мов. Так, наприклад, сила голосу, висота, тривалість голосних не відіграють ніякої ролі в диференціації слів української мови, а в китайській мові зміна висоти тону виконує смислорозрізнювальну функцію. Тривалість голосних не має значення в українській мові, на відміну, наприклад, від німецької або чеської мови. З другого боку, в нашій мові фонематичне (смислорозрізнювальне) значення має палаталізація приголосних, на відміну від західноєвропейських мов.

Описи фонем у термінах диференційних ознак цілком прийнятні й необхідні. Тому положення про диференційні ознаки як найменші структурні елементи (або компоненти) фонеми, незважаючи на певні розходження в змісті, який вкладається в це поняття, приймається майже всіма фонологами.

Loading...

 
 

Цікаве