WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІноземна мова - Англійська, Німецька та інші → Історія розвитку української мови - Курсова робота

Історія розвитку української мови - Курсова робота

Так дуже схематично і загально можна зобразити ті обставини, які поступово вели до розпаду колись великих і могутніх імперій і виникнення на їхньому місці багатьох незалежних, в їм повному однонаціональних країн. Зрозуміло, що поява цих країн була пов'язана зі зростанням національного руху в них і піднесенням ролі Національних мов.

Період XIV—XVII ст. у Центральній, Південній і Східній Європі був пов'язаний з утратою незалежності цілою низкою країн: 1341 р. — захоплення Львова Польщею і падіння останньої незалежної української (руської) держави Галицько-Волинської Русі; кінець XIV ст. — завоювання території Болгарії Оттоманською імперією; 1389 р. — падіння Сербії після поразки на І Косовому полі, завданої Туреччиною; 1453 р. — падіння Константинополя; 1461р. — падіння Трапезунда і тим самим повне завоювання Греції Туреччиною; XVI ст. -- поневолення Туреччиною Валахії і Молдавії (майбутньої Румунії); 1526 р. — після поразки, завданої угорцям під Могачем, поневолення Оттоманською імперією Угорщини; 1615 р. (після Білогірської битви) втрата незалежності Чехією. На місці цих країн утворилися переважно багатонаціональні держави -- Річ Посполита, Оттоманська імперія, Російська Імперія, Австро-Угорщина. XIX—XX ст., навпаки, стали часом здобуття незалежності цілою низкою цих країн: 1829 р. — Грецією; 1878 р. — Сербією; 1X78 р. - - проголошення повної незалежності Болгарії; 1881 р. -- завоювання повної незалежності Румунією, що перетворилася на королівство; І'М8 р. -- утворення незалежної Угорщини; 1918 р. -- утворення Чехословаччини.

Пов'язане з економічним розвитком Європи (і світу) унезалежнення окремих національних країн і здобуття ними державної самостійності, що веде до виникнення в основному однонаціональних держав, якщо не брати до уваги наявних усюди національних меншин, охоплює дедалі ширше коло країн Європи, ідучи в основному в напрямі від економічно розвиненішого Заходу до економічно відсталішого Сходу. Новим підтвердженням цієї закономірності, що буквально на очах змінює політичну карту Європи, є й події останнього десятиріччя, які зумовили розпад багатонаціональної Югославії на окремі держави, спричинилися до розпаду Чехословаччини на дві держави, Чехію і Словаччину. Вони ж стали закономірною причиною розпаду останньої імперії Європи — Радянського Союзу, що був фактичним спадкоємцем і продовженням Російської Імперії. Наслідком цього стала й поява на карті світу нової незалежної держави — України.

Розпад імперій і виникнення на їхньому місці окремих однонаціональних держав, звичайно, аж ніяк не означає їхнього ізоляціонізму. Діставши змогу самостійно вести власне господарство, кожна з держав не тільки максимально використовує свої власні можливості, а й прагне якнайбільше розвинути економічні зв'язки з іншими країнами світу, особливо ж із тими, з якими вони здавна склалися. Імперії, котрі на початковому етапі могли відігравати певну позитивну, роль у налагодженні цих зв'язків, потім дедалі менше можуть задовольняти підлеглі їхнім метрополіям країни, оскільки вони заважають усебічним зв'язкам своїх провінцій, не дають змоги розвивати зв'язки з іншими країнами світу, сконцентровуючи їх виключно до свого центру і тільки через нього пов'язуючи з рештою світу. Таке насильницьке регламентування природних економічних зв'язків призводить врешті-решт до руйнування як господарства провінцій, так і метрополії, що видно й на прикладі колишнього Радянського Союзу. Як свідчить історія України ще з часів Київської Русі, Україна найбільш природними зв'язками поєднана зі шляхом Північ — Південь, який пов'язує Чорне море з Балтикою системою річок і який раніше доповнювався системою так званих "волоків", а пізніше зручних каналів, що з'єднували їхні верхів'я. За часів Київської Русі це був відомий шлях "із варяг у греки". Саме на цьому шляху й утворилась Київська Русь як держава. Пізніше природною спадкоємицею її стало Велике князівство Литовське, що об'єднало в своєму складі литовців, білорусів і українців. Обидва періоди в історії України були часом найбільшого розквіту і спокою. Очевидно, й тепер, коли Україна, Білорусь і країни Балтії — Литва, Латвія й Естонія — здобули незалежність, їхні економічні і політичні інтереси мають стимулювати потребу поновлення цих традиційних зв'язків між ними, звичайно, не для того, щоб хтось із них мав домінувати над іншими (це неминуче призвело б до розпаду зв'язків), а навпаки, для того, щоб це корисне співробітництво допомогло кожній із зазначених країн досягти справжньої економічної і політичної незалежності.

Розгляд особливостей України в загальному географічному аспекті на тлі інших європейських країн дозволив намітити певні альтернативи її розвитку, що було зроблено, абстрагуючись від конкретних історичних обставин. Якщо додати до цього ще такі важливі для економічної географії деталі, як багатство України на людські ресурси, наявність надзвичайно родючих земель, відносно сприятливий для ведення сільського господарства клімат, а до того ж великі поклади корисних копалин (вугілля, залізна руда, марганець, сірка тощо), то з цього так само випливає дві альтернативи: перша (у разі здобуття і усталення державної незалежності) — надійні основи для зміцнення цієї незалежності, а отже для розвитку українського народу, його культури, а відтак і мови; друга (у разі втрати державної незалежності) — особливо несприятливі-обставини її здобуття, оскільки країну з такими величезними багатствами навряд чи охоче й легко "відпустить на волю" будь-який поневолювач і колонізатор. Оскільки приводом до боротьби українців мала бути їхня національна і мовна осібність, а оточували Україну здебільшого споріднені за мовою слов'янські країни, звідси виникала загроза, що вони для увічнення приєднання до себе України докладуть усіх зусиль, щоб на віки вічні "закрити" український народ і українську мову. Така спокуса була тим більш сильною і легко здійсненною, що йшлося про близькоспоріднені мови і близькі народи, де легко було б оголосити українську мову діалектом або різновидом відповідної слов'янської мови, а український народ лише — частиною іншого слов'янського народу. Цьому могло сприяти й те , що між Україною і суміжними слов'янськими країнами нема надто складних до подолання природних рубежів, високих і непрохідних гір, широких річок, морів, великих озер тощо. У разі якби експансія йшла з боку України, це створювало б для неї догідні умови для приєднання до себе і асиміляції сусідніх слов'янських країн. У протилежному випадку, коли б експансія йшла не з боку України, а із сусідніх слов'янських країн, у загрозливому становищі щодо збереження своєї національної ідентичності опинилася б Україна. Якщо в перші століття своєї історії Україна (Київська Русь, Галицько-Волинська. Русь) понад 500 років (800-1341 рр.) перебувала в становищі експандуючої сторони, то наступні століття (з 1341 до 1991 р., тобто близько 650 років) поставили її в протилежне становище, тобто експандованої сторони, причому підданої експансії з боку двох наймогутніших за своєю міццю і розвитком культури слов'янських держав — Росії і Польщі. Зрозуміло що обидві ці держави, самі бідні в своїх корінних землях на всі ті багатства, які мала Україна, докладали всіх зусиль, щоб зберегти її в своєму складі, причому, щоб це було якомога надійніше, робили все можливе для асиміляції українського народу, передусім в особі його провідної освіченої верстви, а далі й в усьому її складі.

Loading...

 
 

Цікаве