WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІноземна мова - Англійська, Німецька та інші → Українська мова серед інших слов’янських мов - Курсова робота

Українська мова серед інших слов’янських мов - Курсова робота

Племінні мови існували тільки в усно-розмовному варіанті, писемність на той час ще не була винайдена, їх лексичний склад був порівняно обмеженим. Його більшу частину становили слова із конкретним і видовим значеннями, а меншу частину -- слова на позначення узагальнюючих (абстрактних і родових) понять. Племінні мови збереглися до наших днів у деяких регіонах Америки, Африки, Австралії, Азії та на ряді островів. Окремі племінні мови мають усього 1—2 тис. слів. У період існування первіснообщинного ладу на земній кулі різних мов, очевидно, було значно більше, ніж тепер.

Утворення держави призвело до появи нових суспільних формацій — рабовласництва та феодалізму. Територіальна консолідація (лат. сопзоіісіатло — об'єднання) племен, злиття їх сформували нову спільність людей — народність. Вона мала вже єдину мову, основою якої була одна з племінних мов. Мові народності були характерні такі ж глибокі діалектні розбіжності, як і племінній. Діалекти об'єднаних в одну народність різних племен продовжували існувати як діалекти мови народності.

До того ж слабкі економічні зв'язки між різними територіями однієї народності, феодальна роздрібненість навіть збільшили кількість діалектних відмінностей. Отже, для періоду народності також характерна дивергенція, яка виявляється у діалектотворенні. Вона є переважно внутрішньомовною, діалектною. Поділ однієї мови на кілька відбувався значно рідше, наприклад, з давньоруської мови в XI ст. виокремилась українська, а у XII ст. — білоруська та російська.

У період існування народності, крім дивергенції мови, відбувався і процес конвергенції. Він виявився, наприклад, у втраті редукованих звуків (із досить схожими результатами) в усіх слов'янських мовах, у занепаді відмінювання іменників романських мов. Уже саме виникнення мов народностей у результаті інтеграції племінних мов включало елементи конвергенції.

Мова народності, як правило, вже мала писемність, а отже, й літературну форму. Але рукописний спосіб розмноження писемних текстів значно обмежував поширення літературної мови, її впливовість. Основною формою функціонування мови народності залишався її усно-розмовний різновид. Тому літературна (книжна) мова існувала як щось далеке від мови усної (народної) і нерідко свідомо протиставлялася їй. Функції літературної могла виконувати навіть зовсім інша мова, наприклад латинська у Західній Європі, арабська у країнах Середнього Сходу, старослов'янська в Давній Русі.

У час існування народності різні мови фактично могли сприйматися як різні функціональні стилі і розглядалися носіями мови як одна. Використання в ролі літературної іншої мови, як правило, супроводжувалося писемною фіксацією також і рідної мови (ділові документи, художня література тощо). Це свідчить про таку ознаку розвитку мови, якдиглосія (грец. сііз -Двічі і І6зза — мова) — функціональне розмежування використання в писемній сфері двох мов одним суспільством. Народності і, відповідно, мови народностей, збереглися до наших днів, наприклад баскійська мова в Іспанії, бретонська у Франції, уельська в Англії тощо. Народності, представлені малочисельними спільнотами людей, збереглися і на Кавказі. Так, у Дагестані функціонують цезька, цахурська, рутульська, арчинська, кубачинська мови.

У результаті економічного і політичного розвитку суспільства на зміну народності прийшла ширша форма спільності людей -- нація, яка має свою мову (національну), її літературна форма стала найуживанішою, найвпливовішою з-поміж інших форм. Винайдення книгодрукування значно полегшило розповсюдження літературної мови, яка почала витісняти діалекти на другий план. Процес діалектотворення загалом припинився, спостерігалися зменшення кількості діалектних рис, втрата найпомітніших локальних мовних ознак.

Національна літературна мова утворилася на народній, тобто діалектній, основі. Вона характеризується значною близькістю до усно-розмовної мови: призначена не для елітарного користування, як літературна мова народності, а для загального. Значно зріс ступінь унормованості літературної мови на всіх її рівнях. Водночас національна літературна мова перестала бути тільки мовою писемною, у ній розвинулася усно-розмовна форма, яка все більше заміняє діалекти.

Отже, у межах національної мови відбулися процеси консолідації, конвергенції всіх її форм з тенденцією до повної заміни цих форм єдиною літературною мовою в її писемному та усному різновидах.

На цьому етапі розвитку мови відбуваються також процеси диференціації, які полягають у виокремленні функціональних стилів у межах однієї літературної мови. Тим самим процес диференціації зливається з іншим аспектом мовного розвитку — із процесом збагачення мови: чим більше стилів у мові, тим багатшою є мова.

Залежно від умов існування національна мова може розпастись. Так, сучасна англійська мова має значні розбіжності у США, Канаді, Австралії. Нині говорять про різні стандарти англійської мови: класичний (британський), американський, канадський, австралійський. Імовірно, років через сто існуватимуть близько-споріднені, але різні мови — англійська, американська, канадська, австралійська. Подібні процеси відбуваються з німецькою мовою в Швейцарії, Австрії, Люксембурзі.

Мова завжди розвивається, оскільки функціонує в суспільстві, якому притаманні зміни. За певних умов вона збагачується, зазнає дивергенції чи конвергенції, може і знецінюватися, занепадати.

Синхронія і діахронія

Люди, використовуючи мову у процесі спілкування, сприймають її як незмінне явище. Такий стан мови характерний для певного часу. Однак цей незмінний стан є лише одним з моментів розвитку мови, горизонтальним зрізом руху її в часі (вертикальний зріз). Для позначення стану мови у конкретний час використовують термін "синхронія".

Синхронія (грец. вупспгопоз — одночасний) — стан мови у певний історичний період, у конкретний момент Ті розвитку.

Оскільки у функціонуванні мови виокремлюють синхронічний аспект, існує синхронічне, або описове, мовознавство, наприклад, курс сучасної української літературної мови. Сучасний стан мови є типовим прикладом синхронії, оскільки може спостерігатись і вивчатись безпосередньо. Але дослідження, наприклад, давньоукраїнської мови XVIII ст. теж належить до синхронії.

Розвиток мови протягом тривалого часу позначають терміном "діахронія".

Діахронія (грец. сііа крізь і спгопоз — час) — розвиток мови у часі, історична послідовність мовних змін.

Вивченням мови у часі, її розвитку займається діахронічне, або історичне, мовознавство (наприклад, історична граматика української мови).

Розрізнення синхронії і діахронії є дуже істотним. Для носіїв мови, що використовують її на практиці, існує тільки синхронія: мова функціонує безвідносно до своєї історії. Для наукового осмислення мови, для мовознавства надзвичайно важливою є діахронія, оскільки певний стан мови обумовлений її історичним розвитком. Кожне мовне явище має свою історію (діахронія) і своє місце в системі мови (синхронія). Тому до вивчення мови можливий і діахронічний, і синхронічний підхід. Так, із синхронічної точки зору сучасні українські форми пес пса, сон сну мають випадні голосні [е], [о] (чергування [е], [о] з нулем звука). З діахронічної точки зору в цих формах представлені наслідки занепаду редукованих голосних [ь], [ь], які у сильній позиції перетворились на голосні повного утворення [е], [о] (пьс-ь -+ пес, с'ьн'ь —> сон), а в слабкій — зникли (пьса —> пса, с-ьну -> сну).

Розрізнення синхронії і діахронії не означає, що перша позбавлена будь-якого втручання часу, адже процеси розвитку мови не припиняються.

Loading...

 
 

Цікаве