WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІноземна мова - Англійська, Німецька та інші → Україна – художня словесність - Курсова робота

Україна – художня словесність - Курсова робота

У сучасній українській літературі можна виділити два основних дискурси: тестаментарно–рустикальний (лат. заповіт, простий селянський) та постмодерний дискурс. Перший базується на реалістичній традиції з певними вкрапленнями романтизму та модернізму, базується на рустикальному (селянському) мисленні й ментальності.

Другий дискурс з'явився в кінці 80-х – у 90-х рр. як реакція на перший дискурс та модерний дискурс "шістдесятників". Постмодерний дискурс має свої символи й поняття: екзистенція, рефлексія, відкритість, гра, карнавал, Г.Гессе, (німецький і швейцарський письменник, автор роману "Гра в бісер", має вплив на українських постмодерністів Т. Прохаська та Ю.Андруховича). Л.Х. Борхес (аргентинський поет і прозаїк, запропонував творення художнього твору як відверту концептуалізовану гру цитатами, ремінісценціями, алюзіями світового письменства, вплинув на Ю. Андруховича, Ю. Бедрика, В. Медвідя) тощо. Окрім ТР-дискурсу та ПМ-дискурсу, в українській літературі існують проміжні та окремі дискурси, зокрема, презентовані іменами О.Забужко, Е.Андієвської, Ю.Тарнавського та ін.

Постмодерна спрямованість в українському письменстві означилася після 1986 р., після катастрофи на Чорнобильській АЕС, яка неначе пробудила і митців старшого покоління, і "шістдесятників", і породила нову генерацію письменників постчорнобильської епохи. Ця хвиля митців прагнула "зруйнувати Карфаген української провінційності" ( Ю.Шевельов), тобто вивести мистецтво слова поза межі політики, ідеологічних та адміністративних втручань у художню творчість, зробити його естетично самодостатнім.

Вперше термін "постмодернізм" з'явився 1917 р. в книжці неімецького філософа Рудольфа Паннвіца "Криза Європейської культури". Вживався він на позначення нігілізму в культурі ХХ ст. Філософське підґрунтя постмодернізму склали праці Мішеля Фуко, Жака Дерріда, Жиля Дельоза, Фелікса Гваттарі, Жана Бордіяра, Жака-Франсуа Ліотара, Річарда Рорті.

Теоретики постмодернізму наголошували на кризовому характері постмодерністської свідомості. "Пост" перекладається як "після", "модо" – "саме зараз". Г.Штонь подає "постмодернізм" як "міжчасся". Умберто Еко переконаний, що "... постмодернізм – не фіксоване хронологічне явище, а певний духовний стан" і "будь-яка епоха має власний маньєризм".

До визначальних рис постмодернізму відносять поєднання різних стильових тенденцій, часткову опозиційність до традиції, універсальність проблематики, позачасовість і позапросторовість зображення, епатажність, зміну функцій автора та героя, культ незалежної особистості, потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого, прагнення поєднати істини різних націй, культур, релігій, філософій, іронічність, пародійність тощо. У сучасній ПМ літературі головна увага приділяється, по-перше, індивідуальній манері митця, його власному баченню людини та світу, у творах часто сполучається конвульсивна краса, примхлива елегантність, потяг до дисгармонії та деформації, хворобливої фантастики та абсурду, вигадливий еротизм.

По-друге, духовна напруга, пошук "внутрішньої ідеї", "самовіддана несамовитість"(Дж.Бруно) екзистенційність є важливою складовою сучасної літератури.

По-третє, метафорична насиченість твору поєднана часто з навмисно зниженою мовою; багато словесної еквілібристики; плеоназм, наявність оксюморону та антитези, гіперболи та гротеску; складна композиція твору, фрагментарність – ознаки твору постмодерного часу.

Більшість дослідників вважає, що український постмодернізм пов'язаний з іменами Ю.Андруховича, О.Ірванця, В.Неборака (літературне угрупування "Бу-Ба-Бу"), а пізніше і з представниками таких груп, як "Пропала грамота": Ю.Позаяк, В.Недоступ; "Лу-Го-Сад": І.Лучук, Н.Гончар; "Нова дегенерація": І.Андрусяк, І.Ципердюк та ін.

Літературний андеґраунд шокував "законопослушного" обивателя. "EINE KLEINE NACHTMUSIK" ( "Від Дону до Сяну") та "Любіть" ( "Любіть Оклахому!") Олександра Ірванця ніби руйнувала загальноприйняті норми добропорядності в українському суспільстві. Проте варто згадати слова Лесі Українки : "Тільки той ненависті не знає, хто цілий вік нікого не любив". Поезія літературного угрупування "Бу-Ба-Бу" ("Бурлеск-Балаган-Буфонада") була реакцією на суспільну депресію і супроводжувалася масовою карнавальною сміховою рефлексією на катаклізм системи.

Упродовж 80 – 90-х рр. в Україні утворювались і розпадались численні літературні гурти, які виникали на базі студентських груп, музичних колективів: Асоціація українських письменників БУ-БА-БУ, "Музейний провулок, 8", "Нова дегенерація", Орден чину ідіотів, ЛуГоСад, Пропала грамота, Пси Святого Юра, Творча асоціація "500", "Червона Фіра". Деякі з них існують, продовжуючи традиції, та більшість з учасників цих гуртів, закінчивши ВНЗ, знайшовши себе в цьому вируючому світі, забула про своє письменницьке минуле. Залишилися найстійкіші, найвідданіші Його Величності Слову. Із задоволенням читаю прозу Ю.Андруховича, Ю.Винничука, Марії Матіос, М.Гримич, І.Роздобудько, Є.Кононенко, С.Поваляєвої. Можу собі дозволити обурюватись опусами Любка Дереша. Можливо, за віком, не можу прийняти його стиль і мову (особливо лайку у його творах). Дивуюся, чому ж сучасна поезія практично вся екзистенційна: темні силуети, розмиті брудні кольори, трагічні образи. Науковці пробують пояснити цей феномен особливістю часу, швидкими темпами розвитку цивілізації. М.Епштейн, наприклад, наголошує на основному законі історії "відставанні людини від людства"( інформаційне відставання сьогодні):

"Збільшення віку людства не супроводжується таким же значним збільшенням індивідуальної тривалості життя. З кожним поколінням на особистість навалюється все тяжчий вантаж знань і вражень, котрі були накопичені попередніми являєтьсястоліттями і котрі вона ж здатна засвоїти". Коли ж у ХХ ст. з ютеризація, Інтернет – телебачення, слідом надшвидкими темпами йде тотальна комп'ютеризація, – ситуація межово ускладнюється. Нині людина отримує з різних джерел таку кількість інформації, що значно перевищує здатність її засвоєння. Галина Мєднікова зазначає: "Незважаючи на те, що світ навколо людини начебто безтурботний, впорядкований, численний, він багато в чому незрозумілий, а відтак – безпритульний. Насправді далеко не кожна людина знає будову тих приладів та механізмів, якими користується, літаків, на яких літає; правила функціонування фінансової системи, причини виникнення інфляції, від яких залежить її життя". Це спричиняє розгубленість, загубленість у великому світі, самотність, депресію.

Кризове світовідчуття посилюється також екологічними проблемами. Ускладнення екологічної ситуації (руйнування озонового шару, забруднення водойм, Чорнобиль) яскраво засвідчує негармонійні стосунки людини і світу та зайвий раз підкреслює, що розум людини не такий уже й всемогутній і всепередбачливий. Невипадково науковці наголошують на так званій "постмодерністській чутливості".

В контексті вищезазначеного постають питання:

• Чи є постмодернізм зовнішнім, запозиченим українською культурою, чи етапом її іманентного розвитку з елементами спадковості, тобто органічного зв'язку з попередньою культурною традицією.

• Чи є література зі знаком "пост" результатом розпаду, деградації, руйнування культурних традиції, чи новим рівнем осягнення дійсності, кроком уперед, новою естетикою?

• Чи є українська культура вторинною стосовно зразків світової літератури, а чи органічною , оригінальною частиною світового культурного простору?

Запитання важливі, і якщо їх ставлять, значить є підстави говорити про предмет обговорення – сучасну українську словесніть. Вона є. Вона опановує новий для себе простір, вона міняє стереотипи і творить нове уявлення про красу. Добре це чи погано? Важко сказати. Проте я переконана, що нові канони не стануть загрозою знищення культурного надбання нації взагалі. Я згодна з Миколою Жулинським, який з цього приводу писав: "Це наше. Українське. Неминуче. Й це не криза, не катастрофа, а визрівання чогось нового, ще не звіданого, тому таємничого, навіть містичного". Томас Манн у книжці "Думи неополітичного діяча" (1220 р.) писав: "Сходить зоря чогось-то нового, нам невідомого. Утворюються нові канони краси й етики".

Loading...

 
 

Цікаве