WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІноземна мова - Англійська, Німецька та інші → Мова як символ соціальної солідарності - Курсова робота

Мова як символ соціальної солідарності - Курсова робота

Реферат на тему

Мова як символ соціальної солідарності

ПЛАН

  1. Поняття соціальної солідарності.

  2. Мовна стратифікація суспільства

  3. Сім'я – перший осередок соціальної єдності.

  4. Соціально-групова мовна консолідація.

  5. Використана література

1. Поняття соціальної солідарності.

Соціальна солідарність — поняття, яке служить для позначення соціальної згуртованості. Уперше його застосував французький філософ і соціолог Огюст Конт (1798—1857). Використовувалось воно далі головним чином у французькій соціології. Особливу увагу приділив дослідженню соціальної солідарності засновник французької соціологічної школи Еміль Дюркгейм (1858—1917). У його концепції — це одне з центральних понять, якому була присвячена, по суті, вся його наукова творчість. Для Дюркгейма соціальна солідарність рівнозначна суспільному стану, а її відсутність — соціальній патології. Термін соціальна солідарність має синоніми соціальна згуртованість і соціальна згода (див.: [Современная западная социология 1990: 314]).

Соціальний символізм визначається як один із виявів взаємозв'язку між соціальною структурою суспільства і його культурою, як регуляція соціальних стосунків за допомогою культурних засобів [Васин, Краснов 1971: 167]. Розрізняють невербальний і вербальний символізм. Прикладами невербального символізму можуть служити одяг (військова і шкільна форми, одяг священиків і монахів, одяг льотчиків, залізничників; кітель-сталінка, який носили в сталінську епоху ті, хто демонстрував своє захоплення "вождем усіх часів і народів" та його політикою; будьоннівка як символ революційності в часи громадянської війни), а також різні види колекціонування, комплектація певних книг, музичних записів, спосіб проведення відпустки тощо. Вербальний символізм — це мовний словесний символізм. Певні слова, звороти, особливості вимови можуть набувати властивостей символу належності мовця до певної соціальної групи. Це пов'язано з одним із мотивів, яким керується мовець у своїй внутрішньогрупо-вій поведінці: показати своїм мовленням, що він належить до цієї групи, що він "свій" [Беликов, Крысин 2001: 252]. Як переконливо показав американський со-ціолінгвіст В. Лабов, люди, які не оволоділи символами належності до групи, не можуть претендувати на місце в цій групі, стають ізгоями [Labov 1972].

Вступаючи в спілкування, комуніканти творять у своїй уяві образ співбесідника і шукають у його поведінці символічні елементи для підтвердження або спростування своїх припущень, демонструють символи свого соціального статусу [Тарасов, Школьник 1977: 174—191]. При першому спілкуванні незнайомці хочуть дізнатися, хто їх співбесідник за соціальним рівнем, для того щоб виявити, що є спільного і відмінного в них — мова, соціальний жаргон, професійний жаргон, життєвий досвід, рольовий репертуар (національність, професія, стать, сімейне становище тощо). Знання соціальних ролей співбесідника дає можливість змоделювати подальшу мовленнєву поведінку.

Питання соціального символізму в мовленнєвій поведінці є частиною проблеми управління поведінкою людини. Взагалі мова як засіб свідомої регуляції людиною поведінки інших людей може виконувати дві функції — інструментальну і символічну. У першому випадку поведінка регулюється за допомогою мовних знаків (експліцитно) у вигляді інструкцій, наказів, законів, заборонних написів тощо. У другому випадку в мовних знаках нема прямих вказівок, вони осмислюються символічно (наприклад, звернення на ти чи Ви, вокативи Ваше преосвященство, пане, товаришу, друже тощо).

2. Мовна стратифікація суспільства.

Соціальний символізм у мовленні виявляється в різних за обсягом соціальних групах: від сім'ї до цілого етносу. Кожна така група характеризується притаманним їй особливим варіантом мови — соціолектом.

Хоч у мовознавстві про соціальну диференціацію мови йдеться давно, однак це питання трактується поверхово: на практиці воно зводиться до відмінності "манер" вираження (арго, змішані мови тощо); подібні різновиди мови інтерпретуються як проміжні, нестійкі, "забавні" стани, як якісь екзотичні причуди її соціального побутування. Насправді, проблема значно серйозніша. Розшарування мов — всеохопне явище, яке торкається самих основ економічного ладу, культури, побуту, навіть історії. Хоч надто прямолінійним, спрощеним було б твердження, що основні відмінності між економічно неоднорідними соціальними групами мають пряме відображення в системі соціальних мовних різновидів, бо насправді мовна стратифікація є відображенням радше систем соціальних цінностей, ніж систем соціального існування [Bierwisch 1976: 420; Беликов, Крысин 2001: 114]. Однак не зважати на цей фактор й інтерпретувати соціальне розшарування мов лише як наслідок людського прагнення, почасти соціального, почасти психологічного, до піднесення себе в чиїхось очах, до самозвеличення не можна. Тим більше не можна це явище розглядати як моду [Варт 1989: 525—527]. Ідеться про соціальне й психологічне розшарування суспільства. Недаремно саме таке потрактування отримав цей феномен у художній літературі задовго до того, як привернув увагу соціологів, в тому числі й українській, зокрема у творах І. Котляревського, Т. ІПевченка, А. Свидницького, М. Стариць-кого, С. Руданського, У. Самчука, В. Винниченка, Г. Косинки, О. Гаврилюка, І. Багряного та ін.

Соціальний поділ мов, на думку Р. Варта, з якою не можна не погодитися, має місце не на рівні мовної системи, яка зрозуміла всім, а на рівні дискурсу та його різновидів; іншими словами, нестикування соціо-лектів має, власне, не інформативний, а інтерлокутив-ний характер — мови нецікаві, байдужі одна до одної; в нашому суспільстві ми обходимось мовою собі подібних, не маючи життєвої потреби в мові іншого — для кожного самодостатньою є його мова. Ми тримаємося у межах мови своєї соціальної і професійної зони, і таке самообмеження дозволяє нам якось пристосовуватися до роздрібленості нашого суспільства [Варт 1989: 524]. Своїм носіям соціолект є вигідним перш за все тим, що "надає їм захист; мовна огорожа, як і будь-яка інша, укріплює, зміцнює і підбадьорює тих, хто всередині неї, відкидає і принижує тих, хто ззовні" [Варт 1989: 531].

Зазначене вище простежується уже на рівні найменшого соціального об'єднання — сім'ї, на що свого часу звернув увагу Л. Толстой у повісті "Юність": "Для полегшення [...] однакового розуміння між людьми одного кола або родини встановлюється своя мова, свої звороти мови, навіть слова, що визначають ті відтінки понять, які для інших не існують".

3. Сім'я перший осередок соціальної єдності.

Сім'ї, як і будь-якому іншому малому соціальному об'єднанню, можуть бути властиві й особливі риси поведінки та мовлення, які мають для її членів спільну символічну функцію: вказують на належність мовців до однієї соціальної групи, маніфестують відношення "ми — свої". Цю функцію виконують певні мовні засоби, а саме мовні одиниці, характерні для членів певної родини, а також манера спілкування, інтонація тощо. У ролі сімейних слів і виразів можуть виступати емо-тиви (пасочка, ягідка, вишенька, котик, лапа, масюся, свинтусячка, хрюндель), іншомовні слова, нерідко деформовані (сенька з англ. thankyou, пардон, чао, аріве-дерче), загальновідомі слова в незвичному (сімейному) значенні (крокодил "виріб із крокодилячої шкіри", наука "працівник сфери науки"), різні модифіковані форми загальновживаних слів унаслідок метатези звуків (дуркувати "друкувати", фаршик "шарфик", рос. лопо-тенце "полотенце"), субституції звуків (пумадор "помідор", мюню "меню", прювіт "привіт"), а також уживання усічених (буля "бабуля", б у ся "бабуся") і конта-мінованих (накладання основ)4 форм (мучень "учень", рос. списателъ "писатель" тощо) [Кузнецова 1999]. Нарешті, можна говорити й про сімейну фразеологію. Джерелом сімейної (камерної) фразеології є телепередачі, кіно, твори художньої літератури, а також певні соціально-побутові ситуації: трясти животом "сміятися", слухати подушку "спати", душити диван "довго спати", все пучком "гарні справи, все гаразд", точнісінько як у нашому садку (про ситуацію, коли багато біганини, метушні й галасу), щас спою "не витримаю, не стримаюся", привет от мартышки (вживається в ситуації, коли хтось зрозумів буквально те, що було сказано в переносному значенні), индейская национальная изба фиг-вам называется (жартівлива форма відмови), а в попугаях я больше "про щось, що в малих одиницях виміру здається більшим" та ін. Конкретна ситуація, представлена в соціально-побутовій сфері, в якомусь фільмі, рекламному ролику, шоу, узагальнюється, абстрагується від джерела й пізніше включається до образно-номінативної системи камерного мовлення, що складає своєрідний соціолект родинного кола [Смерчко 1997]. На особливу увагу заслуговує дослідження білінг-вальних сімей в аспекті родинної солідарності. Приклади з художньої літератури (Мася в романі А. Свид-ницького "Люборацькі", Проня Прокопівна в комедії М. Старицького "За двома зайцями" та ін.), а також спостереження за сім'ями, де батьки розмовляють однією мовою, а діти іншою, засвідчують, що в таких родинах сімейна солідарність втрачається (діти нерідко соромились батьків, які розмовляли українською мовою, а інколи їх за це навіть зневажали). Подібні ситуації стимулюють послаблення взаєморозуміння між членами родини, призводять, як справедливо зазначив О. Потебня, "до послаблення зв'язку підростаючих поколінь з дорослими, який замінюється лише слабким зв'язком із чужими" [Потебня 1976: 23]. Цю думку видатного українського філолога прекрасно ілюструє такий епізод із роману А. Свидницького "Люборацькі". Давній знайомий запитує ополячену Масю, чи не жаль їй за померлим батьком.

  • Мпіе? — озвалась Мася. — Nie miala bym za kim ubolewac!1

  • To ж ваш отець.

  • Та coz z tego?2

  • Та й не жаль?

  • A nie3.

"Як таки можна, — подумав богослов, — щоб дочці та не жаль було за татом!"

і. K3,JK0.

  • То, може, хоч коли жаль було?

  • Nigdy4.

[...] Далі, завваживши, що Мася й не заікнеться на рідну мову, каже:

  • Чи ви смієтесь з мене, чи що, що тоді он як балакали, а тепер ось як?

  • Bylam glupia5,— відказала Мася.

Значно інтенсивніше, ніж у мовленні сім'ї, соціально-символічний характер виявляється в мовленні соціальних груп, об'єднаних на основі майнових, станових, професійних, культурних ознак. Прагнення таких груп сформувати своє мовлення продиктоване бажанням створити додаткову ідентифікуючу ознаку, яка б виконувала роль соціального символу і на основі якої можна було б здійснювати поділ на "своїх" (хто володіє певним сленгом) і "чужих" (чиє мовлення різниться від мовлення тієї чи іншої групи). Нерідко ця причина супроводжується іншою причиною — психологією протесту (бажанням розірвати зв'язки з традицією й таким чином виразити своє відмінне світосприйняття за допомогою мовних засобів).

Loading...

 
 

Цікаве