WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІноземна мова - Англійська, Німецька та інші → Мова та історія (розвиток мови) - Курсова робота

Мова та історія (розвиток мови) - Курсова робота

Ще чіткіше ця думка звучить у такій цитаті: "Мова, взята сама по собі, поза її зв'язком із соціальними і психофізичними умовами її буття і розвитку, очевидно, не має жодних внутрішніх стимулів розвитку" [Березин, Головин 1979: 248]. Власне мовною Головін уважає тільки внутрішню структурну зумовленість усіх змін у мові: форма змін завжди зумовлена наявним у мові матеріалом і закономірностями його функціонування.

Більшість учених визнають існування зовнішніх і внутрішніх причин мовного розвитку. Більше того, в мовознавстві не раз виникала дискусія, які причини — внутрішні чи зовнішні — є визначальними в розвитку мови. Як правильно зазначає Н. Б. Мечковська, "[...] було б безнадійною витівкою вирішувати, що сильніше змінює мову — внутрішні чи зовнішні сили. В історії мови не буває лабораторно "чистих" зрушень, зумовлених єдиною причиною, то зовнішньою, то внутрішньою. Було б необачно також пов'язувати внутрішні чинники зі змінами мовної структури, а зовнішні — з подіями зовнішнього боку мови (тобто зі змінами у взаємовідношеннях мови і суспільства), — саме тому, що в реальному житті мови різні спонукальні сили взаємопов'язані і діють одночасно" [Общее языкознание 1983: 359]. Незаперечна істинність висловленої тут думки підтверджується й тим, що поділ причин мовних змін на зовнішні і внутрішні є умовним, оскільки мова, суспільство і пізнавальна діяльність людей взаємопов'язані, і мав рацію А. Соммерфельт, коли стверджував, що всі зміни в кінцевому підсумку мають соціальний характер.

За цією класифікацією чинники мовних змін поділяються на позамовні, до яких належать розвиток людського суспільства, його матеріальної і духовної культури, розвиток продуктивних сил, науки, техніки тощо, і мовні, які в свою чергу поділяються на зовнішні і внутрішні. До зовнішньомовних причин автор відносить контактування мов, яке може посилити вже наявні в мові тенденції або породити нові. До внутрішньо-мовних чинників відносять прагнення мови до самовдосконалення .

Темпи мовних змін

Не все в мові змінюється з однаковою швидкістю. Мовлення змінюється швидше від мови, лексика від граматики, синтаксис від морфології. Та й не вся лексика змінюється в однаковому темпі. Словниковий фонд, особливо його ядро, змінюється дуже повільно порівняно з периферійною лексикою. Як довів автор методу глотохронології М. Сводепі, наинеобхідніші і найважливіші слова основного словникового фонду, що позначають речі, явища і поняття, які обов'язкові для будь-якої культури і в будь-який історичний відтинок часу, обновлюються за 1000 років на 20 відсотків [Сводеш 19606: 23—52; Сводеш 1960а: 53—87].

Темпи змін залежать від багатьох причин. Фонетичні зміни, які є дуже повільними, відбуваються швидше за сприятливих умов. Так, наприклад, у XII ст. зникають у давньоруській мові зредуковані голосні [ъ] і [ь] за умови, коли вони знаходилися у слабкій позиції (в кінці слова, перед складом із голосним повного творення та перед складом із [ъ], [ь] у сильній позиції). Звуки, які знаходилися у сильній позиції (під наголосом, перед складом із слабкими [ъ], [ь]), перейшли в голосні повного творення [о], [е] (сънъ сон, съна сна, дънь день, дънкх дня). Процес занепаду зредукованих не проходив одночасно на всій території поширення давньоруської мови. Він ніби пересувався з півдня на північ. Доведено, що в XIII ст. на новгородських землях ці зредуковані голосні ще зберігалися.

Отже, в різних говірках темп змін звуків неоднаковий. Про це свідчить також історія звука [t]. У смоленських говірках він був утрачений у XIII ст., тоді як у Москві він вимовлявся до початку XVIII ст.

У різні історичні періоди темп фонетичних (як і мовних загалом) змін також неоднаковий. Так, занепад зредукованих призвів до інтенсивної перебудови всієї фонологічної системи давньоруської мови: перестав діяти закон відкритого складу і закон складового сингармонізму; набули широкого розповсюдження односкладові слова, з'явилися нові чергування голосних (чергування [о], [є] з нулем звука, а згодом в українській мові чергування етимологічних [о], [є] з [і], що стало специфічною рисою української фонетики); почали діяти процеси асиміляції, дисиміляції, спрощення голосних; оформляється співвідносність приголосних за дзвінкістю — глухістю і за твердістю — м'якістю.

Як бачимо, період XII—XIII ст. відзначався бурхливими фонетичними змінами в нашій мові, поштовхом до якого став занепад зредукованих [ъ], [ь]. Саме цей період відділяє давньоруську фонетико-фонологічну систему від сучасної української. Пізніше якихось суттєвих змін в українській фонетико-фонологічній системі не сталося.

Дуже повільно змінюється й граматична, особливо морфологічна система. Однак спостерігалися періоди, коли ці зміни відбувалися інтенсивніше. Для всіх східнослов'янських мов такими були XIII—XIV ст. Саме в той час замість чотирьох форм минулого часу (аориста, імперфекта, перфекта і плюсквамперфекта) встановилася одна, що походить від перфекта. У той же приблизно період з коротких активних дієприкметників теперішнього й минулого часу виникли дієприслівники, відбувся перерозподіл й уніфікація типів відмін іменників, занепад двоїни, розвиток категорії істот тощо.

Хоч у розвитку мови бувають більш інтенсивні і менш інтенсивні періоди, однак мова ніколи не змінюється різко. В іншому разі різні покоління людей не розуміли б одне одного. Повільність і неодночасність змін різних підсистем забезпечують надійне функціонування мови як засобу спілкування.

Темпи мовних змін залежать також від соціальних умов функціонування мови, від мовних контактів, від писемної традиції тощо. У доісторичні часи мови змінювалися швидше. З появою писемності темпи мовних змін уповільнилися. Вважають, що при інтерпретації цього питання не можна не враховувати й типологічні властивості мови. Аглютинативні мови, скажімо, змінюються повільніше від флективних.

Використана література

  1. Семчинський С В. Загальне мовознавство. — К., 1996. — С 320—392.

  2. Кодухов В. И. Общее языкознание. — М., 1974. — С. 185—201.

  3. Березин Ф. М., Головин Б. Н. Общее языкознание. — М., 1979. — С. 240—263.

  4. Общее языкознание / Под общ. ред. А. Е. Супруна. — Минск, 1983. — С. 335—421.

  5. Общее языкознание: Формы существования, функции, история языка / Отв. ред. Б. А. Серебренников. — М., 1970. — С. 197—307.

  6. Пауль Г. Принципы истории языка. — М., 1960.

  7. Будагов Р. А. Проблемы развития языка. — М., 1965.

  8. Косериу Э. Синхрония, диахрония и история // Новое в лингвистике. — М., 1963. — Вып. 3.

  9. Климов Г. А. Синхрония —диахрония и статика —динамика // Проблемы языкознания. — М., 1967.

  10. Ярцева В. Н. Диахроническое изучение системы языка // О соотношении синхронного анализа и исторического изучения языков. — М., 1960.

  11. Серебренников Б. А. Об относительной самостоятельности развития системы языка. — М., 1968.

  12. Журавлев В. К. Внешние и внутренние факторы языковой эволюции. — М., 1982.

  13. Вайнрайх У. Языковые контакты. — К., 1979.

  14. Жлуктенко Ю. О. Мовні контакти. — К., 1966.

  15. Скрелина Л. М. Противоречие как источник развития языка // Филологические науки. — 1970. — № 1.

  16. Мартине А. Принцип экономии в фонетических изменениях: Проблемы диахронической фонологии. — М., 1960.

  17. Будагов Р. А. Что такое развитие и совершенствование языка? — М., 1977.

Loading...

 
 

Цікаве