WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІноземна мова - Англійська, Німецька та інші → Мовознавство стародавнього світу. - Курсова робота

Мовознавство стародавнього світу. - Курсова робота

Учень Арістарха Самофракійського Діонісій Фракійський створив підручник граматики. У цьому підручнику він уперше трактує частини мови в суто морфологічному (не синтаксичному) аспекті й уводить поняття акциденцій, тобто граматичних категорій. Так, у дієслові він виділяє категорії часу (теперішній, минулий і майбутній), стану (активний, пасивний і середній) та особи (перша, друга і третя).

Аполлоній Діскол — основоположник грецького синтаксису, який він визначає як учення про словосполучення. У словосполученні, на його думку, головну роль відіграють дієслово та ім'я. Синтаксичну теорію Аполлонія Діскола, викладену в його основній праці "Синтаксис", взято за основу багатьох пізніших шкільних граматик.

Крім граматики александрійські мовознавці глибоко опрацювали фонетику. Вони чітко розрізняли звуки й букви. Звуки класифікували на голосні та приголосні. У букві розрізняли два елементи — зображення і назвуГ7

Мовознавство Давнього Риму не залишило оригінальних праць. Римські мовознавці переповідали погляди давньогрецьких учених. Заслуговують уваги праця "Про латинську мову" Марка-Теренція Варрона (116— 27 pp. до н. е.), де описано граматичну систему латинської мови за давньогрецькими зразками, та підручник латинської мови Квінтпа-Реммія Палемона ст. до н. е.), де вперше подано впорядковану латинську граматичну термінологію, яка стала основою термінології сучасного мовознавства. Пізніше з'являються два варіанти (поширений і скорочений) граматики латинської мови Елія Доната (прибл. 350 р. н. є.) і найповніша граматика латинської мови Прісціана (прибл. 526— 527 pp. н. е.). Обидва підручники майстерно написані й служили 1000 років (аж до середньовіччя) в Європі як зразкові граматики латинської мови. За їх взірцем створювали граматики живих європейських мов.

Внесок римських мовознавців у граматичну теорію полягає в тому, що вони вивели з частин мови член (артикль), якого немає в латинській мові, ввели вигук, відкрили новий відмінок — аблятив і числівники поділили на кількісні та порядкові. Вивчаючи ораторське мистецтво, вони глибоко досліджували і стилістику на всіх мовних рівнях (фонетичному, морфологічному, лексико-семантичному, синтаксичному, а також на рівні тексту). Прикладом є підручник із красномовства "Institutio oratoria" ("Ораторські настанови") Марка-Фабія Квінті-ліана (прибл. 35 — 96 pp. н. е.).

4. Давнє арабське мовознавство

Арабське мовознавство досягло великих успіхів в епоху халіфату (VII—XII ст.). Халіфат був багатонаціональною державою, в якій проживали перси, сирійці, греки, євреї та інші народи. Його територія охоплювала Аравію, Передню Азію, Північну Африку та Піренейський півострів. Державна політика була спрямована на арабізацію всіх народів, що населяли країну. Цьому сприяла підтримувана державою релігія — магометанство (іслам).

Стимулом розвитку арабського мовознавства було тлумачення Корану (релігійного вчення, писаного чи укладеного Магометом у першій половині VII ст.) і боротьба проти засмічення літературної мови.

Арабські вчені були ознайомлені з багатьма досягненнями індійських і грецьких філологів. Спираючись на ті досягнення, вони досліджували арабську мову і створили детальний опис її фонетики, морфології та лексики.

В арабському мовознавстві розрізняють п'ять шкіл: басрійську з центром у м. Басра (Месопотамія), куфій-ську з центром у м. Куф (Месопотамія), багдадську з центром у м. Багдад, андалузьку (в Іспанії) і єгипетсь-ко-сирійську. Найвідомішими є басрійська і куфійська школи.

Серед мовознавчих праць виділяється трактат "Аль-Кітаб" (у перекладі — "книга") басрійського граматиста Сібавейхі (прибл. 753 — 796 pp.). Це повна граматика класичної арабської мови, в якій детально описано словозміну імені та дієслова, словотвір, фонетичні процеси, що відбуваються при творенні різних граматичних форм, а також проаналізовано артикуляцію звуків та їх позиційні варіанти.

Арабські мовознавці розрізняли звук і букву, виявляли факти невідповідності між звучанням і написанням. Услід за Арістотелем вони виділяли три частини мови: ім'я, дієслово, службові слова. Виявили специфічне для семіто-хамітських мов явище — внутрішню флексію. На початку X ст. в арабському мовознавстві остаточно сформувався мовознавчий поняттєвий апарат. Термінологія і граматичне вчення були приведені в систему. Вивчали арабські мовознавці й загальнотеоретичні питання, зокрема проблему походження мови.

Однак найбільших успіхів досягли араби в лексикографії. Вони уклали чимало багатотомних словників, серед яких вирізняється двадцятитомний словник Сагані (1181—1252) і стотомний (за іншими джерелами, шістдесятитомний) словник аль Фірузабаді (1329— 1414) "Камус", що в перекладі означає "океан". Він був настільки популярним, що словом камус стали називати словник узагалі. Аналіз арабських словників засвідчує надзвичайне захоплення їхніх творців словом, лексичним багатством арабської мови. Так, до слів на позначення лева і меча наведено п'ятсот синонімів, верблюда — тисяча. Один учений, виявивши чотириста синонімів до слова, що означає "біда", вигукнув: "Імена бід самі по собі біда!"

Арабська лінгвістична традиція вплинула на середньовічного тюрколога Махмуда аль Кашгарі (XI ст.), відомого в мовознавстві своєю оригінальною працею "Диван тюркських мов" (написана в 1073—1074 pp., опублікована у Стамбулі в 1912—1915 pp.), що є своєрідною енциклопедією тюркських мов (тут слово диван означає "зібрання"). У цій праці вперше застосовано порівняльний метод як науковий принцип дослідження. За оцінкою російського мовознавця В. А. Звегінце-ва (1910—1988), "це виняткова за точністю опису й багатством зібраного матеріалу порівняльна граматика й лексикологія тюркських мов у повному розумінні цього слова, яка супроводиться численними даними з історії, фольклору, міфології та етнографії тюркських племен" [Звегинцев 1964: 21].

Використана література

  1. Кондратов Н. А. История лингвистических учений. — М., 1979. — О 7—36.

  2. Звегинцев В. А. История языкознания XIX—XX веков в очерках и извлечениях. — М., 1964. — Ч. I. — С. 7—27.

  3. Венцкович Р. М., Шайкевич А. Я. История языкознания. — М., 1974. — Вып. I. — С. 7—41.

  4. Лоя Я. В. История лингвистических учений. — М., 1968. — С. 5—36.

  5. История лингвистических учений. Древний мир. — Л., 1980.

  6. История лингвистических учений. Средневековый Восток. — Л., 1981.

  7. История лингвистических учений. Средневековая Европа. — Л., 1986.

  8. История лингвистических учений. Позднее средневековье. — Л., 1991.

  9. Античные теории языка и стиля. — М. — Л., 1936.

  10. Бевзенко С. П. Історія українського мовознавства. — К., 1991.

  11. Німчук В. В. Мовознавство на Україні в XIV—XVII ст. — К., 1985.

  12. Німчук В. В. Староукраїнська лексикографія в її зв'язках з російською та білоруською. — К., 1980.

Loading...

 
 

Цікаве