WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІноземна мова - Англійська, Німецька та інші → Зародження порівняльно-історичного мовознавства - Курсова робота

Зародження порівняльно-історичного мовознавства - Курсова робота

У 1820 р. відомий російський учений Олександр Христофорович Востоков (1781—1864) у "Розвідці про слов'янську мову" виявляє й доводить споріднені зв'язки між слов'янськими мовами. Це фактично перша праця з історичної фонетики слов'янської групи індоєвропейських мов. її значення не тільки в конкретних висновках щодо слов'янських мов (історія слов'янських мов, стосунок давньоруської мови до старослов'янської, польської та сербської), а й у визначенні методів історичного дослідження споріднених мов. На основі зіставлення слов'янських мов Востокову вдалося розкрити таємницю юсів — ж і а. Ці букви позначали відповідно носові голосні [$] та [о], які колись були в усіх слов'янських мовах, а згодом зникли, замінившись на [а] й [у] в усіх мовах, крім польської (пор. старослов'янське масо, польськ. mipso, укр. м'ясо; старослов'янське джбъ, польськ. dqb, укр. дуб). Так, практично одночасно в різних країнах було "відкрито" порівняльно-історичний метод дослідження мов. Бопп на матеріалі відомих йому індоєвропейських мов, Раск на матеріалі ісландської, грецької, латинської та балто-слов'янських мов, Грімм на матеріалі германських, а Востоков — слов'янських мов незалежно один від одного дійшли аналогічних, взає-модоповнювальних висновків щодо порівняльно-історичного методу. За ними пішли інші вчені, які опрацьовували принципи порівняльно-історичного дослідження різних груп індоєвропейської мовної родини. Зокрема, німецький учений Фрідріх-Крістіан Діц (1794—1876) створив порівняльно-історичну граматику романських мов. Він реконструював низку форм народної латини, не зафіксованих у писемних пам'ятках. Згодом його реконструкції було підтверджено знайденими під час археологічних розкопок текстами, написаними народною латиною. Німецький мовознавець Йоган-Каспар Цейс (1806—1856) написав порівняльно-історичну граматику кельтських мов, словенський лінгвіст Франко Міклошич (1813— 1891) — першу "Порівняльну граматику слов'янських мов" у трьох томах, яка вийшла німецькою мовою (перший том "Фонетика" з'явився в 1852 p., другий "Морфологія" — в 1856 p., третій "Синтаксис" — у 1874 p.).

3. Лінгвістичні погляди Вільгельма фон Гумбольдта

Відкриття порівняльно-історичного методу в мовознавстві було могутнім поштовхом для лінгвістичної думки і відкрило широкі перспективи перед мовознавством.

Першим теоретиком у галузі мовознавства, який глибоко, по-філософськи осмислив багатий мовний матеріал і результати зроблених до нього наукових досліджень, був Вільгельм фон Гумбольдт (1767—1835), німецький учений з різноманітними інтересами (цікавився не тільки мовознавством, а й антропологією, етнографією, історією, філософією, естетикою) і з яскраво вираженим філософським складом розуму та прагненням до теоретичних узагальнень.

Гумбольдт здобув освіту у Франкфуртському (на Одері) і Геттінгенському університетах. Вивчав право, політику, історію. Працював дипломатом. Належав до передових верств прусської чиновницької аристократії. Його близькими друзями були Гегель, Шиллер і Гете. У 1808—1810 pp. обіймав посаду міністра народної освіти Німеччини. У 1810 р. заснував Берлінський університет, який нині носить ім'я його та його брата, природознавця й мандрівника Олександра фон Гумбольдта. В. Гумбольдт зробив вагомий внесок у філософію, естетику, юриспруденцію, літературознавство. Однак найбільше він прислужився мовознавству.

Коло лінгвістичних зацікавлень Гумбольдта надзвичайно широке. Цьому сприяло знання багатьох мов — баскської, санскриту, китайської, семіто-хамітських, малайсько-полінезійських й індіанських. У своїх працях використовував також матеріали давньоєгипетської, японської та інших мов. Найбільше його цікавили загальнотеоретичні й філософські проблеми мовознавства.

Першою лінгвістичною розвідкою Гумбольдта була доповідь "Про порівняльне вивчення мов стосовно різних епох їх розвитку", виголошена в 1820 р. в Берлінській академії. У цій доповіді викладені ідеї стадіальної концепції мови. Гумбольдт прагне виявити загальні закономірності історичного розвитку мов світу. Усі мови світу він поділяє на чотири морфологічних типи: 1) мови кореневі; 2) аглютинативні; 3) інкорпоруючі; 4) флективні (перший, другий і четвертий типи було виділено до нього А. Шлегелем, а інкорпоруючий уперше виокремив Гумбольдт). Ці типи мов учений розглядає як відображення хронологічно послідовних етапів світового мовотворчого процесу, як перехід від нижчої до вищої, досконалішої форми. За ступенем розвитку мов можна судити про ступінь інтелектуального розвитку народу: народ, який більше від інших обдарований природою і який перебуває у сприятливіших умовах, порівняно з іншими, повинен отримати й найдосконалішу мову". І хоч нині останнє положення Гумбольдта (перехід кореневих мов у аглютинативні, а далі аглютинативних у флективні як найдосконаліші) вважають помилковим, сама ідея структурного зіставлення мов стала основою нової мовознавчої дисципліни, яка успішно розвивається, — лінгвістичної типології. У XX ст. стадіальну теорію відродив і розвивав радянський мовознавець М. Я. Марр.

Відомими є невеликі розвідки Гумбольдта "Про буквене письмо та його зв'язок з будовою мови" (1824) і "Про двоїну" (1827). Найціннішою є його тритомна праця "Про мову каві на острові Ява", яку вчений не встиг завершити. її було опубліковано посмертно в 1836— 1840 pp. У теоретичному вступі до неї "Про різноманітність будови людської мови та її вплив на духовний розвиток людства" Гумбольдт виклав свою теоретичну концепцію, свою філософію мови. Ця праця стала знаменитою і справила великий вплив на розвиток мовознавства.

Філософська концепція мови Гумбольдта визначається ідеями німецької класичної філософії (І. Кант, Г.-В.-Ф. Гегель, Ф.-В. Шеллінг, Ф.-Г. Якобі). Провідною думкою концепції, її теоретико-методологічною основою є (антропологічний підхід до мови, за якого вивчення мови повинно здійснюватися в тісному зв'язку зі свідомістю і мисленням людини, її культурою та духовним життям.

Услід за Кантом Гумбольдт розглядав свідомість як особливу першооснову, яка не залежить від матерії й розвивається за своїми законами. Застосовуючи це положення до визначення мови, він пише:'"Мова є душа в усій її сукупності. Вона розвивається за законами духа". Як мова загалом нерозривно пов'язана з людською духовною силою, так кожна конкретна мова пов'язана з духом народу — носія цієї мови.. Мова — це зовнішній вияв духа народу: "мова народу є його дух, а дух народу є його мова, і важко уявити собі щось більш тотожне". Первинним є дух народу: "[...] духовна сила є найбільш життєвою і самостійною першоосновою, а мова залежить від неї". У той же час дух народу можна пізнати тільки через мову. Мова відображає найсвоєрідніші й найтонші риси народного духа, проникає в його таємниці.

Гумбольдт констатує нерозривність понять "мова" і "народ", "мова" і "культура". За його твердженням, мова є надбанням окремого народу, а народ — це спільність людей, що розмовляє однією мовою. Мова невіддільна від культури. Вона тісно пов'язана з духовним розвитком людства, відображає розвиток культури. Мова закладена в самій природі людини. Вона необхідна для розвитку її духовних сил і формування світогляду.

На противагу лінгвістам, які розглядали мову як технічний засіб вираження думки, Гумбольдт доводить, що мова і мислення тісно пов'язані між собою і що мова — це той орган, який творить думку. Отже, мислення не просто залежить від мови, а певною мірою зумовлюється кожною конкретною мовою; мови — органи оригінального мислення націй.


 
 

Цікаве

Загрузка...