WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІноземна мова - Англійська, Німецька та інші → Європейське мовознавство епохи Cередньовіччя і Відродження - Курсова робота

Європейське мовознавство епохи Cередньовіччя і Відродження - Курсова робота

Отже, Арно і Лансло в XVII ст. виявили те, до чого прийшли лінгвісти лише наприкінці XX ст. їхня заслуга в тому, що вони порушили кардинальні теоретичні проблеми, важливі як для загальної теорії мови, так і для пізнання співвідношення між категоріями мислення та мови і для осягнення розумом механізмів, які керують моделями мовленнєвого акту.

З XVIII до початку XIX ст. граматика Пор-Рояля була дуже популярною. І лише з виникненням порівняльно-історичного методу вона зазнала нищівної критики. Нове зацікавлення нею з'явилося в 60-ті роки XX ст. Н. Хомський назвав Арно і Лансло своїми попередниками (у питанні про спільні для всіх мов "структури думки"). За висловом сучасного американського мовознавця Дж. Лакоффа, "стара граматика, яка довго мала погану репутацію серед лінгвістів, недавно поновила свій престиж, що мала у свій час" (цит. за [Алпатов 1998: 51]). Деякі фахівці вважають, що саме з цієї граматики бере початок наукове дослідження мови й зародження загального мовознавства. З таким твердженням можна не погодитися, однак ніхто не заперечить, що положення про мовний універсалізм і мовні універсали є одними з найсуттєвіших у сучасному мовознавстві.

3. Українське мовознавство XI — XVIII ст.

Початки українського мовознавства сягають періоду Київської Русі. У "Повісті минулих літ" ідеться про те, що наші предки цікавилися і загальнотеоретичними питаннями мовознавства (походженням мови і слов'янської мови зокрема, спорідненістю слов'янської мови з іншими, етимологією етнонімів поляни, бужани, полочани, древляни тощо), і прикладними (тлумачення запозичених грецьких і староєврейських слів). Є непоодинокі пояснення незрозумілих слів в одній із найдавніших пам'яток — Ізборнику Святослава (1073).

У давньоруський період з'явилися перші азбуковники — невеличкі словнички. Серед них "О именъхъ и глемыхъ жидовьскымь кхзыкъмь" та "Річь жидовьс-каго кхзыка, преложена на роускоую", в яких тлумачаться біблійні власні імена осіб і топоніми, незрозумілі старослов'янські слова, а також розкривається символічний зміст деяких лексем. Це заклало фундамент, на якому згодом були створені солідні граматичні й лексикографічні праці.

Приблизно 1581-им роком датується перший церковнослов'янсько-український рукописний словник невідомого автора "Лексисъ съ толковашемъ словенс-кихъ словъ просто", в якому пояснено тодішньою українською мовою 896 церковнослов'янських слів. У 1596 р. в м. Вільно опубліковано "Граматіку словенску, совер-шеннаго искуства осми частій слова" Лаврентія Зиза-нія (Тустановського) (60-ті роки XVI ст. — 1634) — першу слов'янську граматику східних слов'ян. У цьому ж році у Вільні було видано і перший друкований словник Л. Зизанія "Лексисъ, Сирічь Рєчєнїа, ВъкратъцЪ собран(ъ)ны и из слове(н)скаго языка на просты(й) рускі(й) д1дле(к)тъ истол(ъ)кованы", який містить 1061 церковнослов'янське слово, перекладене українською мовою (абіе — зараз, алчу — исти хочу, месть — помста, свідитель — св^докъ, юноша — паробокъ тощо). За своїм типом — це диференційний словник: у ньому наведено тільки такі слова, які в церковнослов'янській і українській мовах не збігаються.

У 1619 р. у м. Ев'ї (коло Вільна) вийшла друком "Грамматіки Словєнскиа правилноє Сунтаґма" Мелетія Смотрицького (ймовірно, 1577—1633) — найвизначніша граматична праця українського середньовіччя, яка служила майже 200 років підручником церковнослов'янської мови і була зразком для створення подібних праць у наступний період. Складається з чотирьох частин: орфографії, просодії, етимології (морфології) і синтаксису. У ній виділено вісім частин мови: ім'я, займенник, дієслово, дієприкметник, прислівник, прийменник, сполучник і вигук. Смотрицький уперше відокремив церковнослов'янську мову від живих слов'янських мов, виокремив вигук як частину мови, місцевий відмінок, а до української графіки ввів букву ґ. Він оригінальний теоретик, який не мав собі рівних у слов'янському світі аж до другої половини XVIII ст. Його граматика вплинула на розвиток граматичної думки в Росії ("Российская грамматика" М. Ломоносова), Сербії, Хорватії, Болгарії, Румунії. Завдяки Смотрицькому українське мовознавство стало відомим чи не в усій Європі. Його по праву вважають основоположником української славістики.

У 1627 р. в Києві видруковано найвизначнішу лексикографічну працю українського середньовіччя — "Лексжонъ славеноросскій и именъ тлъковаше" Памва Беринди (між 1555 і 1560 — 1632). У цій оригінальній, самобутній праці 6982 книжнослов'янські та іншомовні слова пояснено відповідниками української мови, часто декількома синонімами (у словнику налічується 1400 синонімів). Це одне з найбільших зібрань української лексики кінця XVI — початку XVII ст. У словнику використано всі основні засоби лексикографічного опрацювання матеріалу: паспортизація реєстрових слів, ремарки (переносне, образне, метафора), ілюстрації, фразеологізми з реєстровими словами, відсилання до інших слів, етимологічні довідки. Словник Памва Беринди відіграв істотну роль у розвитку української і зарубіжної лексикографії.

Наприкінці 30-х — на початку 40-х років XVII ст. було створено латинсько-слов'янський словник "Лексикон латинській" Єпіфанія Славинецького (кін. XVI ст. — 1675), який дійшов до нас у багатьох списках і був опублікований у 1973 р. Це найбільша лексикографічна праця староукраїнського періоду, справжня скарбниця церковнослов'янської і староукраїнської лексики: в ній 27 000 латинських слів перекладено церковнослов'янськими словами, а за відсутності церковнослов'янських відповідників — українськими.

У середині XVII ст. з'явилися граматичні й лексикографічні праці з власне української мови. До них належать "Синоніма славеноросская" невідомого автора, що являє собою зворотну переробку "Лексікона..." Памва Веринди, "Лексикон словено-латинскій" Єпіфанія Славинецького й Арсенія Корецького-Сатановського, а також "Граматика словенська" Івана Ужевича, написана латинською мовою й відома у двох рукописних варіантах (паризькому — 1643 р. й арраському — 1645 p.). У 1970 р. її було опубліковано в Києві. У ній описано систему української мови середини XVII ст. Факти української мови порівнюються з відповідними явищами польської, чеської, хорватської, латинської, грецької, староєврейської. Відчувається прагнення автора створити працю про абстрактну слов'янську граматичну систему (на зразок того, що пізніше здійснили А. Арно й К. Лансло). В історію мовознавства Ужевич увійшов як учений, котрий перший науково описав українську мову.

Отже, українська лінгвістична думка XI—XVIII ст. не відставала від європейської, а українська лексикографія була однією з найрозвинутіших у Європі.

Використана література

Ковалик 1.1., Самійленко С. П. Загальне мовознавство: Історія лінгвістичної думки. — К., 1985. — С 6—53.

Кобилянський Б. В. Короткий огляд історії мовознавства. — К., 1964. — С 3—31.

Алпатов В. М. История лингвистических учений. — М., 1998. — С. 11—53.

Амирова Т. А., Ольховиков Б. А., Рождественский Ю. В. Очерки по истории лингвистики. — М., 1975. — С. 32—256.

Березин Ф. М. История лингвистических учений. — М., 1984. — С. 6—31.

Удовиченко Г. М. Загальне мовознавство: Історія лінгвістичних учень. — К., 1980. — С. 8—18.

3

Loading...

 
 

Цікаве