WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаФізкультура, Рекреація → Дитячий травматизм, його профілактика та реабілітація засобами фізичного виховання - Реферат

Дитячий травматизм, його профілактика та реабілітація засобами фізичного виховання - Реферат

Реферат на тему:

Дитячий травматизм, його профілактика та реабілітація засобами фізичного виховання

Серед причин погіршення стану здоров'я дітей і підлітків поколінь виділяють, у першу чергу, невпинне забруднення навколишнього середовища, зростання рівня дитячого травматизму, недосконалість існуючої системи охорони здоров'я, гіпокінезію, соціальное-кономічну кризу [1; 2; 3].

Високий рівень травматизму, 25-30% якого припадає на дитячий вік, незадовільні результати медичної реабілітації, призводять до того, що від 18 до 40% дітей, які перенесли травму опорно-рухового апарату (ОРА), зазнають інвалідизації. При цьому інвалідність від травм у загальній структурі посідає третє місце [4; 5; 6 ].

Обставини виникнення травм у дитячому віці, як показали дослідження, суттєво відрізняються від тих, за яких травмуються дорослі. Вони, зазвичай, виникають під час гри та більшою мірою, ніж у дорослих, пов'язані з рівнем виховання, віковими та індивідуально-психологічними особливостями дітей, умовами їх життя. Аналіз обставин виникнення травм у дітей показує, що травматизм на 82,5% залежить від індивідууму, тобто дитини, і лише на 17,5% – від травмонебезпечних ситуацій [7; 8].

Вирішенню проблем, пов'язаних із лікуванням наслідків травм опорно-рухового апарату та фізичною реабілітацією травмованих, присвятили свої дослідження чи мало фахівців [9; 10; 11; 12]. Проте більшість цих праць стосуються дорослого населення, і лише окремі роботи [8; 13; 14], присвячені загальним проблемам дитячого травматизму та шляхам його профілактики.

Водночас недостатньо вивченими залишаються чинники ризику травмувань у дитячому віці, відсутні програми фізичної реабілітації після травм ОРА, а також методики, за допомогою яких можна було б виявити осіб із підвищеним ризиком отримання травм.

Реальне покращення ситуації, що склалася, можливе, з одного боку, через підвищення опірності організму до несприятливих чинників довкілля шляхом цілеспрямованих занять фізичними вправами, на що націлюють закони України "Про освіту" та "Про фізичну культуру і спорт", Цільова комплексна програма "Фізичне виховання – здоров'я нації"; з іншого – через аналіз причин і чинників ризику отримання травм дітьми та створення на цій основі комплексних профілактичних заходів і програм фізичної реабілітації для використання у лікувальних і навчальних закладах та для індивідуального застосування.

Отже, актуальність дослідження зумовлена, з одного боку, масштабами дитячого травматизму, неґативним соціально-психологічним впливом травми на подальший розвиток та життєдіяльність особистості, з іншого – відсутністю ефективних шляхів профілактики травматизму та програм фізичної реабілітації у сучасних умовах життя.

Для виявлення структури травматизму дітей молодшого та середнього шкільного віку під час експерименту було обстежено 484 дитини з травмою ОРА (348 хлопців та 136 дівчат). Найбільшу кількість травм у хлопців і дівчат зафіксовано у віці 10-13 років з піком ушкоджень у 12-річних дітей. За видом травм переважав вуличний і шкільний травматизм. При цьому хлопці травмуються у середньому у 2,8 рази частіше, ніж дівчата. Вивченням характеру травм та локалізації ушкоджень у цієї групи дітей встановлено, що переломи кісток переважали над іншими ушкодженнями, і найчастіше були локалізовані у нижній третині передпліччя.

Із загальної кількості обстежених у школі травмувалися 127 дітей – 86 юнаків і 41 дівчина. Найчастіше травми виникали у позаурочний час та на уроках фізичної культури. Детально проаналізувавши час та обставини, за яких виникла травма, ми сформували три групи причин виникнення шкільних травм: організаційно-методичні (45,17%), санітарно-гігієнічні (30,75%) та психофізіологічні (24,08%). Це дало нам змогу виробити і рекомендувати для реалізації в школах області відповідні профілактичні заходи.

Для встановлення взаємозв'язку між станом здоров'я та ризиком отримання травми ми порівнювали морфофункціональні показники травмованих і здорових юнаків і дівчат. Було встановлено, що найбільший ризик отримати травму мають діти з низьким силовим індексом: (травмовані юнаки – 30,08 - 34,56, дівчата – 32,3 - 32,96, з нижчим за середній індексом Робінсона: (90,49 - 96,28 і дівчата 92 - 92,54 та середнім як у хлопців (56,49 – 57,72), так і у дівчат (54,39 – 50,94) життєвим індексом. Наведені дані свідчать про низький рівень розвитку силових здібностей травмованих дітей, а також малі функціональні резерви серцево-судинної системи, а отже, і аеробної працездатності. Причиною цього явища, як показали наші спостереження, є недостатня увага до розвитку названих якостей у процесі фізичного виховання школярів, відсутність системи самостійних занять фізичними вправами.

Наступним етапом нашого дослідження було визначення сили та лабільності ЦНС травмованих і здорових дітей 10-12 років, а також встановлення можливої залежності між властивостями їх нервової системи та ризиком отримання травм. Лабільність нервових процесів визначали за допомогою "теппінг-тесту". На основі отриманих даних будували криву працездатності для визначення сили нервових процесів, а за загальною сумою крапок визначали їх лабільність. Було обстежено 276 дітей 10-12 років із травмою ОРА. Контрольну групу склали 499 здорових дітей цього ж віку. Результати дослідження свідчать, що серед травмованих юнаків і дівчат переважають особи із середньо-слабкою і слабкою силою нервових процесів. Так, серед 10-річних травмованих юнаків виявлено 37,70% дітей із середньо-слабкою силою нервових процесів, 24,40% зі слабкою, в 11-річних відповідно – 32,40 і 22,50%, у 12-річних – 29,90 і 16,80%. Серед травмованих ці показники були такими: 10-річні – 30,00 і 45,00%; 11-річні – 46,70 і 10,00%; 12-річні – 42,40 і 18,20%. У цій групі дітей переважали особи з низькою і середньою лабільністю нервових процесів. Низьку лабільність виявлено у 55,00% 10-річних травмованих хлопців, середню – у 45,00%. В 11-річних ці показники були відповідно 33,80 і 53,50%, у 12-річних – 20,70 та 57,20%. У травмованих дівчаток отримано такі дані: серед 10-річних низьку лабільність мають 55,00% осіб, середню – 45,00%; серед 11-річних – відповідно 43,40 і 53,40%; 12-річних – 18,20 та 66,70%. Це дає підставу для висновку про те, що саме ці діти є групою ризику щодо отримання травм під час занять фізичними вправами і в повсякденному житті.

Для визначення психологічних особливостей травмованих дітей ми використовували модифікований 12-факторний опитувальник Р. Кеттела. Більшість обстежених нами дітей за всіма факторами мали середні значення. Проте порівняльний аналіз особистісних рис травмованих і здорових дітей за окремими факторами показав, що для даної групи травмованих дітей характерними є високі значення факторів D, F, O, Q4 і їм властиві підвищена збудливість, надмірна активність; необережність, схильність до ризику; високий рівень тривожності; нервове напруження та фрустрація, що дозволяє рекомендувати застосовувати опитувальник Р. Кеттела для визначення груп дітей, схильних до травмування.

Таким чином, вище зазначені чинники дозволяють виявляти групи ризику дітей, схильних до травмування і розробити профілактичні заходи щодо профілактики шкільного травматизму.

Для підвищення ефективності відновлення функціонального стану травмованого передпліччя нами була розроблена програма фізичної реабілітації дітей з переломами кісток нижньої третини передпліччя, яка передбачала:

  • реалізацію педагогічних принципів (всебічності, доступності та індивідуалізації, поступовості, циклічності, наочності);

  • підбір адекватних станові дітей методів і форм реабілітаційних занять;

  • вибір адекватних фізичних вправ за їх спрямованістю як основного засобу реабілітації;

  • обґрунтування застосування таких засобів кінезітерапії як лікувальна фізична культура, масаж, працетерапія та ідеомоторика;

  • чітке визначення періодів та етапів післятравматичного відновлення їх загальних і спеціальних завдань;

  • побудову технологічної схеми проведення кінезітерапевтичних заходів відповідно до періодів та етапів реабілітації;

  • диференційований підбір засобів реабілітації відповідно до періодів та етапів відновлення;

  • визначення педагогічних умов проведення занять;

  • розробку критеріїв оцінки ефективності результатів реабілітації.

Loading...

 
 

Цікаве