WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаФізкультура, Рекреація → Географічні та етнографічні засади внутрішньорегіональної спеціалізації агрорекреаційного сервісу в Карпатському регіоні - Реферат

Географічні та етнографічні засади внутрішньорегіональної спеціалізації агрорекреаційного сервісу в Карпатському регіоні - Реферат

вирізняється яскравим етнічним колоритом, неперевершеним багатством обрядово-ритуальної анімаційності відпочинку й виразним екологічним спрямуванням програм дозвілля.
У гуцульських селах зелений турист зможе придбати традиційні сувеніри цього краю: ліжники і одяг з вовни та шерсті, різьблені дерев'яні підсвічники-трійці, тарелі, келихи, люльки, декоративні топірці й булави, вишиванки, а також бринзу.
Бойки - це етнографічна група українців, яка мешкає у передгірській і гірській частинах центральних районів Українських Карпат. Бойківщина на заході межує з Польщею, на сході (умовно - по р. Ломниці) з Гуцульщиною, південна межа проходить по Полонинському хребту між верхів'ями річок Уж і Тересва, а північна - по наддністровському Передкарпаттю.
Згідно з сучасним адміністративно-територіальним поділом України, до Бойківщини відносять Долинський та частину Рожнятівського району Івано-Франківської області, Сколівський, Турківський, частину Стрийського, Дрогобицького, Самбірського та Старосамбірського районів Львівської області, а також Воловецький і частину Великоберезнянського та Міжгірського районів Закарпатської області.
Бойки - це нащадки одного з могутніх кельтських союзів племен, які у VI ст. з гірської території сучасних Австрії і Чехії просунулися на південний схід (ближче до кордону багатої Візантійської імперії). Історичний трактат візантійського імператора Костянтина Багрянородного залишив оповідь про войовниче кельтське плем'я боїв, яке спускалося з карпатських верхів і спустошувало візантійські Балкани. Згодом, у складі Дулібського ранньодержавного утворення бої унаслідок 40-річних кривавих війн з Аварським каганатом були майже винищені і поступово "розчинилися" серед сусідніх слов'янських родів, передавши їм свій славний етнонім і певний пласт архаїчної праєвропейської етнокультури.
Усвідомлення своєї окреміїпності й порубіжне положення сприяло певній консервації традиційної культури, системи вірувань і повір'їв бойків.
Традиційний уклад життя бойків з правіків ґрунтувався на вирубно-вогневому землеробстві й деревообробці, які потребували зусиль усіх членів великих патріархальних родин. Тому в житловому будівництві бойків збереглися замкнуті двори з видовженою хатою із високим дахом, які (як і в гуцулів) будувалися автономно, на значній відстані один від одного. Клуня бойківського обійстя (в якій зберігалося основне майнове багатство землеробської родини) досі має архаічну назву "боїско".
Основа бойківського господарства - ведення індивідуального землеробства з використанням рискаля і сапи у поєднанні з інтенсивним тваринництвом відгодівельного типу. Відповідно склалася ситна бойківська кухня, багата на м'ясні страви (печені, ковбаси, сало, сальцесони тощо) та хлібобулочні вироби.
Характерною етнографічною рисою-ідентифікатором бойків є спільна для чоловіків і жінок древня традиція носити довге розпущене волосся. Адже колись коротко стрижене волосся вважалося ознакою худородності й убогості.
У бойківському середовищі найвищої естетичної неповторності досягла дерев'яна храмова архітектура. Класичні триверхі тридільні бойківські храми з довершеними різьбленими царськими вратами й іншими декоративними елементами інтер'єру нині визнаються шедеврами європейської культурної спадщини.
Багатовуличні бойківські села з багатьма храмами, побожне населення з міцними родинними зв'язками й високою етнічною свідомістю, багатою обрядовою культурою, різноманітною хлібосольною народною кухнею, міцні традиції заможного індивідуального ґаздування та любов до ужиткових ремесел виступають основними принадами сільського зеленого туризму в цьому краї.
Агрорекреаційний сервіс у селах Бойківщини вирізняється самобутнім мовно-етнічним й обрядово-ритуальним колоритом, екологічним та релігійно-культурним спрямуванням програм дозвілля.
Відвідання бойківських сіл "спокусить" зеленого туриста придбати традиційні сувеніри цього краю: багато оздоблені ікони, вишиті ікони, скатертини, рушники, дерев'яні різьблення, кераміку.
Лемки - це автохтонна найзахідніша етнографічна група українського народу, що мешкає на обох макросхилах Бескидів, здебільшого поза межами сучасних адміністративних кордонів України ("перекроєних" Сталіном у період Другої світової війни).
Історична Лемківщина простягається між річками Сян та Попрад західніше від річки Уж, углиб бескидських хребтів сучасних Словаччини і Польщі.
Доля лемків складалася найдраматичніше: з XI ст. південна частина Лемківщини була зайнята угорцями, у XIV ст. рештою її території керувала Польща, з розпадом у 1918 р. Австро-Угорщини Лемківщина була поділена між Польщею та Чехословаччиною, а по закінченні Другої світової війни (1947 р. - операція "Вісла") майже все лемківське населення було насильницьки зігнано з своїх корінних теренів і депортовано з Польщі в УРСР та розселено малими групами уздовж західно-польського кордону. Лише словацька частина Лемківщини (Пряшівщина) уникла масштабного воєнного терору, тож нині в словацьких Бескидах збереглися сотні лемківських сіл (поряд - на сусідніх польських схилах Бескидів - лише одиниці).
Упродовж XX ст. асиміляційний тиск на лемків був особливо жорстким. І досі поза межами України залишки їх штучно розмежовують на українців, русинів і власне лемків. Найбільший ареал автентичного розселення лемків на сьогодні зберігся в Словаччині (за останніми переписами, на Пряпіівщині мешкає близько 40 тис. лемків, хоч у 1940-1950 pp. їх кількість становила близько 200 тис. осіб).
У сучасних межах України лемки проживають у Пе-речинському районі та південній частині Великоберезнянського району Закарпатської області.
Свій етнонім лемки, найвірогідніше, отримали від сусідів за вживання поширеної тут діалектної частки "лем", що означає "лише, тільки".
Щодо походження, лемки - це одна з племінних груп численного давньослов'янського союзу білих хорватів, ранньодержавна територія яких простягалася від Волині та Поділля до кордонів Великої Моравії і давньопольського королівства. Після запеклих трирічних воєн з Володимиром Великим білохорватський союз остаточно розпався, частина племен мігрувала на територію сучасних Хорватії, Сербії і Чорногорії, а частина залишилася жити в Карпатах, увійшовши до складу Київської Русі.
Традиційно-побутова культура лемків зберегла багато елементів старожитньої самобутності. Горяни займалися присадибним землеробством й відгодівлею великої рогатої худоби. Відсутність значних землеробських площ, висока народжуваність і безробіття зумовили формування помірно-аскетичного стилю життя цих горян. їхній одяг (плащ-чуга, сіряк,лейбик, опанча, сірманя), зазвичай, має порівняно небагату вишивку і відзначається простотою крою (єдиною прикрасою костюма слугували оригінальні лемківські капелюхи з павиним пір'ям). Ця ж аскетична простота притаманна й традиційній їжі лемків: основу їхнього раціону складають прісний хліб (ощипля, осух), каші (чир, куляша, панцаки), галушки з бринзою, маком чи капустою та узвари з сухофруктів, ягід чи гірських трав.
Відвідини лемківських сіл неодмінно "спокусять" зеленого туриста придбати традиційні сувеніри цього краю: вишиванки з геометричним орнаментом, дерев'яні, з магічними візерунками, писанки чи яскраві жіночі прикраси з бісеру.
Лемківські оселі, якими мальовничо "змережане" бескидське низькогір'я, здатні
Loading...

 
 

Цікаве