WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаФізкультура, Рекреація → Географічні та етнографічні засади внутрішньорегіональної спеціалізації агрорекреаційного сервісу в Карпатському регіоні - Реферат

Географічні та етнографічні засади внутрішньорегіональної спеціалізації агрорекреаційного сервісу в Карпатському регіоні - Реферат


Реферат на тему:
Географічні та етнографічні засади внутрішньорегіональної спеціалізації агрорекреаційного сервісу в Карпатському регіоні
Аналізуючи просторову базу розвитку сільського зеленого туризму, варто звернути увагу на забезпеченість сільської місцевості соціальною інфраструктурою. її утворює система підприємств, організацій, установ, закладів, а також окремих об'єктів, служб і видів діяльності різноманітних галузей економіки, що забезпечують особисті життєві потреби населення. З позицій сільського туризму найбільший інтерес становлять житловий фонд та ступінь розвитку комунікаційної інфраструктури.
В Інституті економіки Національної академії наук типологізовано всі сільські населені пункти України за рівнем забезпеченості їх підприємствами та закладами повсякденного й періодичного обслуговування населення. Виділено 7 типів, які об'єднано у три групи.
Перша група об'єднує поселення з низьким рівнем розвитку соціальної сфери, тобто такі, де зовсім немає закладів обслуговування, або є об'єкти не більше трьох її галузей. Це, як правило, магазин, клуб і фельдшерсько-акушерський пункт або школа. До цієї групи відноситься майже половина (48%) всіх українських сіл.
До другої групи ввійшли села, які мають об'єкти всіх галузей повсякденного обслуговування (торгівля, охорона здоров'я, освіта й культура) і хоча б однієї галузі періодичного обслуговування (служба побуту, громадське харчування, зв'язок). Це села з середнім рівнем розвитку соціальної сфери. До них належить чверть сільських населених пунктів України.
Третя група сіл має представників усіх галузей повсякденного і періодичного обслуговування, частина з них (близько 10 % загальної кількості всіх сіл) має по декілька об'єктів однієї галузі - спеціалізовані магазини, різні заклади культури (наприклад, окрім обов'язкового будинку культури, є ще музей чи картинна галерея) тощо. Це сільські поселення з достатнім, як для України, рівнем розвитку соціальної сфери.
Подібне співвідношення і в Карпатському регіоні. Щоправда, тут частка сіл першої групи помітно вища - 57 % . Однак, з іншого боку, доводиться констатувати, що саме в селах цієї групи найкраще збережена етнокультурна самобутність, яка виступає для туристів основним фактором зацікавлення.
Загалом, оцінюючи просторову базу розвитку сільського туризму у Карпатському регіоні за соціально-економічними критеріями, можна зробити висновок, що вона є більш-менш достатньою для такого виду діяльності, тобто цей елемент туризму за інших сприятливих обставин не лімітуватиме його розвиток.
Вагомою основою внутрішньорегіональної спеціалізації агрорекреаційного сервісу в Карпатському регіоні є етнографічні особливості його корінного населення.
Субетнографічні утворення Українських Карпат (бойки, лемки, гуцули) склалися на периферії українського етнічного субстрату внаслідок процесу історичного розвитку окремих давньоукраїнських племен в умовах певної штучної відірваності від основного етнічного ядра й тривалого перебування у сфері впливу культури сусідніх держав. Ці етнографічні групи набули своєрідних рис у традиційно-побутовій культурі. їм притаманні два рівні етнічної самосвідомості: рівень етнографічної групи (усвідомлення своєї окреміпіності) та загальноукраїнський рівень (усвідомлення своєї причетності до українства в цілому).
Етнографічні групи в ареалах автохтонного середовища їх проживання визначають межі "своєї" території - етногеографічні райони. У Карпатському туристичному регіоні до них відносимо: Лемківщину, Бойківщину, Гуцульщину, Буковину, Покуття (в горах), Підкарпатську Русь, Розточчя, Опілля і Мале Полісся (на рівнині). Найбагатшу й найколоритнішу спадщину матеріальної та духовної культури в регіоні зберегли мешканці Гуцульщини, Бойківщини, Буковини, Покуття й Підкарпатської Русі (Закарпаття).
Гуцули - це автохтонна гірська субетнічна група українського народу Карпат. На півдні Гуцульщина межує з Румунією (охоплюючи північні райони румунської Мармарощини), на північному сході - з Прикарпаттям, на північному заході - з Бойківщиною. Згідно з сучасним адміністративно-територіальним поділом України до неї відносяться Верховинський та південні частини Наддвірнянського і Косівського районів Івано-Франківської області, Путильський та південна частина Вижницького районів Чернівецької області, Рахівський район Закарпатської області.
Походження гуцулів остаточно не з'ясовано. Очевидно, становлення субетносу відбувалося в умовах тривалої коеволюції залишків фракійського племені Карпів та оселення білих хорватів з переважанням їхнього асиміляційного впливу.
Гуцули - це єдина етнічна група українського народу, для якої відгонне скотарство (зокрема вівчарство) є провідною галуззю господарства. Цей господарський профіль зумовлює своєрідність усього укладу життя та культури гуцулів.
Лише у гуцулів традиційне житло досі зберегло свою давньоруську форму двору із замкнутою по периметру системою будівель, яка має назву "ґражда" (nop. давньоруське "град"). Це своєрідна фортеця патріархальної
пастушої родини, відособлено розміщена щодо гражд сусідів, дисперсно розкиданих на ближніх і віддалених схилах гір.
Оригінальні хрещаті церкви верховинців також зберегли стильові ознаки, характерні для давньоруських храмів домонгольського періоду.
Характерною етнографічною рисою-ідентифікатором гуцулів виступає вовняний одяг, декорований червоним і оздоблений металевими прикрасами.
У ритуальному (весільному) одязі гуцулів збереглося багато елементів давньоруського костюму (наприклад, верхній одяг нареченої - гугля - нагадує давньоруське корзно, а дівоча налобна прикраса - чільце - схожа на давньоруські рясна).
У гуцулів зберігаються патріархальні традиції гірського скотарства: вівчарство вважається суто чоловічою справою, пастухи, які весь теплий сезон кочують полонинами зі своїми отарами, зберегли древні обряди, пов'язані з культом вогню і воїна-мисливця.
Відповідно до основних занять скотарів у їх середовищі склалася самобутня кухня, зорієнтована в основному на споживання молочних і м'ясних страв (гуслянка, бринза, бараняче м'ясо), виник мальовничий, суто етнослов'янський, одяг, що зберіг старожитні компоненти (гачі, череси, крисані, кептарі).
Прадавня, ще язичницька, основа збережена гуцулами і в духовній культурі. Зелені туристи мають можливість стати учасниками гуцульських обрядів та ритуалів з поганськими (язичницькими) елементами. Наприклад, розпалювання священної ватри й ритуальні танки воїнів-пастухів з топірцями довкола неї, звичай паління різдвяних ватр з ритуалами солярного циклу, урочисте відсікання коси нареченої у весільній обрядовості, прощання (проща) з небіжчиком з усіма ритуалами давньослов'янської тризни і поминань у поховальній обрядовості і багато іншого.
Дисперсність сучасних гуцульських сіл або й зовсім відособлена система розселення родин у межах величного ландшафту карпатського середньо- й високогір'я, патріархальність побуту,пастуше ґаздування й самобутня кухня верховинців - найколоритніші принади сільського зеленого туризму цього краю. Кожна гуцульська хата сприймається як своєрідний музей народного мистецтва: всі речі вжитку (посуд, меблі, килими, одяг) оздоблюються різноманітними візерунками, різьбою, вишивками, художнім розписом тощо.
Агрорекреаційний сервіс у селах Гуцульщини
Loading...

 
 

Цікаве