WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаФізкультура, Рекреація → Система фізичного виховання. Передумови і перспективи реформування національної ситеми фізичного виховання колярів - Реферат

Система фізичного виховання. Передумови і перспективи реформування національної ситеми фізичного виховання колярів - Реферат

можливогорезультату в засвоєнні теоретичних знань, методичних умінь, практичних навичок, розвитку фізичних якостей
10. Одним з пріоритетних напрямків формування національної системи фізичного виховання е вдосконалення методики фізичного виховання дітей-інвалідів, аномальних та віднесених за станом здоров'я до спеціальних медичних груп, на основі реалізації психолого-педагогічних і психолого-фізіологічних теорій навчання, виховання і розвитку особистості.
11. Для індивідуальної діагностики фізичної підготовленості учнів використовуються Державні тести. Результати тестування є підставою для внесення коректив у процес фізичного виховання з метою досягнення належного рівня фізичної підготовленості дітей і молоді.
12. Фізичне виховання школярів є базою, на якій формується уявлення дітей і молоді про норми і правила здорового способу життя, виховується звичка до його ведення.
13. Формування національної системи фізичного виховання школярів вимагає нового змісту та пошуку ефективних форм, засобів і методів підготовки та підвищення кваліфікації шкільного вчителя.
Висунуті концептуальні положення обумовлюють нове розуміння змісту шкільного предмету "фізична культура", покликаного забезпечити загальну фізкультурну освіту учнів загальноосвітніх шкіл. Таким предметом є рухова діяльність особи, спрямована на вдосконалення її внутрішньої природи і задоволення потреби в активній творчій життєдіяльності.
Метою загальної фізкультурної освіти є формування наукового світогляду учнів у сфері фізичної культури, оволодіння ними засобами, методами і формами індивідуальної рухової діяльності, уміння цілеспрямовано використовувати цю діяльність для власного духовного і фізичного вдосконалення, зміцнення і збереження здоров'я.
Досягнення мети здійснюється в таких умовах навчально-виховного процесу, в яких учня поетапно переходять з об'єкту ("вчись у вчителя") в суб'єкт ("учись бути вчителем") діяльності (А.П. Матвеев, 1995).
Уже в кінці XIX - початку XX століття нові методи навчання які вводились на заході і в Росії пердбачали, що учень є суб'єктом навчального процесу, а методи можуть бути ефективними лише настільки, наскільки вони відповідають вимозі активності та свідомості учнів.
Останнім часом проблемі суб'єктності школяра як учасника навчального процесу приділяється багато уваги (див., наприклад, Галузинський В.М., Євтух М.Б., 1995; Зязюн І.А., 1989). Однак найбільш поширеним у широких педагогічних колах є уявлення про суб'єктність дитини у процесі самовиховання. Тим часом, сама специфіка цієї діяльності передбачає панівну роль її "головної діючої особи". З нашої точки зору доцільно вести мову про суб'єктність учня в процесі фізичного виховання в стінах школи.
При цьому, вживаючи термін "суб'єкт", ми маємо на увазі не лише існування природно притаманних людині мотиваційної сфери, внутрішнього суб'єктного простору особистості (в такому випадку здається, що суб'єктність як "самовираз" виникає сама по собі, варто вчителеві "відійти в сторону". Нами передбачається активна робота вчителя зі створення суб'єктної позиції вихованців.
З іншого боку, при аналізі педагогічного процесу беззастережно вважається, що вчитель є його суб'єктом. Але чи це насправді так? Чи завжди вчитель залишається суб'єктом? Чи вдасться йому втримати таку позицію в ситуації, коли учень є активним учасником, "співавтором" уроку? Чи достатньо у вчителя засобів підтримки, реалізації, заохочення суб'єкт-суб'єктних відносин в дії вчитель-учень? І чи достатньо у дитини засобів для того, щоб бути "насправді суб'єктом", активним співпрацівником вчителя на уроці. В іншому випадку ми матимемо ситуацію, в якій вчитель "нібито радиться з учнями" і "закликає їх бути активними", а учні "нібито співпрацюють з учителем".
Зазначимо, що термін "засоби" ми застосовуємо тут в його загально-психологічному значенні. Він був уперше запроваджений видатним психологом сучасності Л.С.Виготським і в останні роки набув широкого застосування у світовій психолого-педагогічній науці.
Досліджуючи роль дорослого в розвитку дитини, Л.С.Виготський вказує, що найбільш продуктивним шляхом активізації такого розвитку є формування "культурних засобів", які дають змогу якісно змінити психічні функції і діяльність дитини, перетворивши їх із натуральних (природніх) в культурні (Л.С.Виготський, 1982, 1983, 1985).
Саме таке тлумачення ідеї розвитку і повинно відіграти основну роль при визначенні стратегії навчального процесу.
На наш погляд, "культурним засобом", здатним уможливити суб'єктність дитини у процесі фізичного виховання є власне фізична культура, на формування якої і повинна, перш за все, бути спрямована робота вчителя.
Лише в такому випадку може йтися про достеменну співпрацю вчителя і учня в процесі фізичного виховання, а не про псевдо демократичність, яка нерідко перетворюється на відверте потурання. Лише "фізично культурна" людина може бути суб'єктом не тільки самовиховання, а й залишатися ним у виховному процесі, що здійснюється за участю іншого суб'єкта (вчителя). То ж перед учителем стоїть ніби подвійна мета - формування фізичної культури учнів і впровадження, спираючись на неї, суб'єкт-суб'єктних взаємин на уроці. Це накладає додаткові вимоги до його професійної підготовленості.
Повертаючись до вчення Л.С.Виготського, зазначимо, що і вчитель повинен оволодіти засобами побудови власної діяльності, професійної Рефлексії (аналітичного відношення до власної професійної діяльності).
Таким чином, професійні рішення приймаються не на підставі безпосередніх емоційних реакцій, а опосередковано, через специфічно-професійні вміння. Тому не випадково останнім часом вченими-педагогами все послідовніше підкреслюється необхідність активізації суб'єктної позиції студента - майбутнього вчителя, зокрема, спеціаліста фізичної культури (В.І.Завацький, В.І.Маковецький, 1994). У зв'язку з цим постає проблема формування педагогічної свідомості майбутніх фахівців (І.А.Зязюн, 1989).
Традиційно, при аналізі будь-якої діяльності виділяються дві її сторони - мотиваційна та операціональна (О.М.Леонтьєв, Д.Б.Ельконін), між якими існують складні взаємозалежності. Особливо гостро проблема взаємозв'язку двох вказаних аспектів стоїть при аналізі такої практикоорієнтованої діяльності, як педагогічна. У вітчизняній психолого-педагогічній літературі традиційно підкреслюється пріоритет мотиваційної сфери. Однак, відсутність необхідних професійних умінь в арсеналі молодого педагога (рефлексивних, діагностичних, аналітичних) породжує фрустрацію, невпевненість у собі, і, як наслідок, захисно-звинувачувальну позицію відносно дитини. Саме бідність професійного репертуару молодого педагога почасти стає причиною формування авторитарної професійної позиції, а також регідності - небажання і нездатності змінюватися, рости в особистісному та професійному плані.
Саме ж тому проблема гуманізації педагогічної діяльності повинна вирішуватись одночасно у двох напрямках: в напрямкуформування у
Loading...

 
 

Цікаве