WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаФінанси (міжнародні, державні) → Роль корпоративного управління в забезпеченні інтересів акціонерів - Реферат

Роль корпоративного управління в забезпеченні інтересів акціонерів - Реферат

Обидві ради мають відмінні правові зобов'язання і повноваження.
Керівна рада у веденні бізнесу має широку свободу і гарантовані для цього повноваження, але відповідає за належне виконання наданих повноважень перед наглядовою радою.
Наглядова рада зосереджується передусім на тому, щоб справи компанії перебували в руках надійних і компетентних управлінців. Значною мірою ця функція зводиться до відбору, а в разі потреби - і заміни членів правління. Крім того, рада відповідає за складання балансу і річного звіту, найважливіші капітальні витрати і виплату дивідендів. Наглядова рада, що ефективно виконує свої обов'язки, збирається на засідання за нормальних обставин порівняно рідко (здебільшого щокварталу), і засідання мають поверховий характер. Втім, у разі потреби наглядова рада може виявити активність.
Оскільки наглядова рада контролює виконавчу команду, членство в ній обмежене виключно невиконавчими директорами. Більшість цих директорів призначається за законами Німеччини, а не за власними статутами компанії, і представництво від працівників вимагається законом для всіх компаній, де кількість працівників перевищує 500. Що більша компанія, то більший відсоток членів обирають її працівники. Згідно з типовим розподілом близько ЗО % місць у наглядовій раді надається акціонерам, 20 % - інституціям, що зацікавлені в діяльності корпорації, крім акціонерів, 50 % - службовцям.
Наглядова рада не має управлінської влади, тому представництво службовців свідчить насамперед про визнання їхніх прав на надання інформації й консультацій з основних рішень щодо компанії. Це важливий чинник, оскільки гарантує отримання інформації, необхідної для забезпечення підзвітності керівників корпорації.
Увійшовши до наглядової ради, усі директори мають діяти в межах своєї компетенції, репрезентуючи швидше інтереси корпорації, ніж тих, хто їх обрав. Німецький закон не забороняє членство у правліннях конкурентних компаній і не обмежує кількості правлінь, членами яких можуть бути представники якоїсь однієї компанії (хоча конкретна особа не може бути членом більш як десяти правлінь). Внаслідок цього багато провідних німецьких компаній входять до наглядових рад одна одної, що посилює позиції німецьких банків у наглядових радах багатьох компаній.
Багато дискусій точиться навколо ролі банків у німецькій системі управління.
Переважання банківського представництва не зумовлюється володінням акціями: банкам належить щонайбільше 5 % загальної кількості котированих акцій (хоча в окремих компаніях ця частка перевищує 25 %). Це швидше віддзеркалює спільну позицію банків як власників і державників доручень. Як правило, усі банки разом мають понад 4/5 усіх голосів на загальних зборах, причому щонайбільше 3 % індивідуальних акціонерів мають право диктувати банкам умови, як їм голосувати за власними акціями. Загалом банки як групи можуть визначати склад наглядових рад (крім представництва службовців) і блокувати будь-які зміни у статутах і правилах внутрішнього розпорядку багатьох німецьких компаній, особливо тих, де власників багато, але без домінування якогось акціонера.
Здатність впливати на голосування посилюється роллю, яку банки відіграють, надаючи зовнішні фінансові ресурси. Банківська система має величезне значення для німецьких компаній, які домагаються зовнішнього фінансування. Через банки здійснюється доступ практично до всіх інших джерел, оскільки вони контролюють більшість нових випусків ринкових цінних паперів і надають брокерські та консультативні послуги при отриманні небанківських, іноземних і урядових позик.
Одинарна (як у США) або подвійна (як у Німеччині) структури правління - основні організаційні форми правлінь корпорацій.
Проте в різних країнах світу існують різні підходи до організації роботи правлінь.
Система корпоративного управління в інших країнах. Формальна структура японської системи правлінь аналогічна американській (власне, американці й запропонували японцям свою систему). Проте на практиці майже 80 % японських ВАТ взагалі не мають зовнішніх членів, і правління є представником інтересів компанії і її провідних пайовиків. І це за відсутності таких елементів німецької системи, як представництво службовців і наявність представників від банків. Майже всі японські директори є старшими службовцями фірми. Банки ж делегують зазвичай своїх представників на нижчі посади для нагляду за обліком і ревізією бухгалтерської звітності. Незважаючи на формальну схожість японська система не схожа ні на німецьку, ні на американську: вона є складовою унікальної системи організації ділового життя Японії. Ця організація, що характеризується діловими угрупованнями, відомими як "кейретцу"(промислово-фінансова група), включає банки, що зробили великі інвестиції в підприємства, і ділову активність з розгалуженою "перехресною" власністю. Компанія, що належить до якогось "кейретцу", має набагато більше зиску від ділових відносин з іншими членами "кейретцу", ніж від отримуваних від них дивідендів [71].
Швеція має одинарну систему правлінь, але на відміну від американської системи тут закон визначає мінімальну кількість представництва службовців у правлінні, а кількість виконавців зазвичай обмежується головним адміністратором.
У Голландії система правління подвійна, але на відміну від Німеччини службовці не допускаються в наглядову раду, куди входять виключно зовнішні представники.
Італійські правління, хоч і відрізняються унітарністю, але їх ділова структура й система власності більшою мірою подібні до німецької, ніж до американської. Навіть дуже великі італійські компанії часто контролюються однією родиною, а те що провідні акціонери одночасно є директорами-менеджерами, часто є визначальним.
Французи вважають формальну структуру правління такою несуттєвою, що дає змогу будь-якій компанії мати одинарні чи подвійні правління на власний розсуд. До складу найпоширенішого одинарного правління мають входити 2/3 зовнішніх директорів; до наглядового ярусу в подвійному правлінні - лише зовнішні директори. У будь-якому разі ця система гарантує головному виконавчому адміністраторові (президентові - генеральному директорові) майже абсолютну владу над правлінням (радами) і загальними зборами акціонерів.
Розглянувши різні підходи до організації правлінь, доходимо висновку, що їх організаційна структура не вважається суттєвим чинником, який впливає на ефективність діяльності корпорацій.
Список використаної літератури
1. Анохин С. Особенности управления корпоративными финансами // Фин. бизнес. - 2000. - № 6. - С. 23-28.
2. Анохин С. Управление финансовыми активами // Фин. бизнес. - 2000. - № 7. - С. 21-28.
3. Бондар О. М., Мендрул О.Г. Сукупна вартість підприємств у процесі масштабної грошової приватизації // Про приватизацію: Держ. інформ. бюл. - 2000. - № 5. - С 70-75.
4. Брейли P., Майерс С. Принципы корпоративных финансов: Пер. с англ. - М.: Олимп-бизнес, 1997.
5. Брігхем Є. Основи фінансового менеджменту: Пер. з англ. - К.: Молодь, 1997.
6. Бухалков М. И. Внутрифирменное планирование: Учебник. - М.: ИНФРА-М, 1999.
7. Вінник О. М., Щербина В. С. Акціонерне право: Навч. посіб. - К.: Атіка, 2000.
8. Вітлінський В.В., Пернарівський О. В., Баранова А. В. Оцінка кредитоспроможності позичальника та ризику банку // Фінанси України. - 1999. -№ 12. - С 91-103.
9. Войцеховсъкий П. В. Про деякі питання створення та приватизації холдингових компаній //Про приватизацію: Держ. інформ. бюл. - 1999. - № 9. - С 64-65.
10. Горбунов А. Р. Холдинговые предприятия и дочерние фирмы. - М.: Анкил, 1994.
11. Гридчина М. В. Финансовый менеджмент: Курс лекций. - К.: МАУП, 1999.
12. Пеанов А. П. Акционерные общества: управление капиталом и дивидендная политика. - М.: ИНФРА-М, 1996.
13. Іменітова О. Методи оцінки ринкової вартості акцій // Ринок цінних паперів. - 1997. - № 20. - С 5-8.
14. Карбовник О. I. Шляхи фінансування акціонерних підприємств в Україні // Фінанси України. - 1998. - № 5. - С. 82-85.
15. Касимов Ю. Ф. Основы теории оптимального портфеля ценных бумаг. - М.: Филинъ, 1998.
Loading...

 
 

Цікаве