WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаФінанси (міжнародні, державні) → Конституційно-парламентське походження бюджету і демократичний вибір бюджетних пріоритетів (пошукова робота) - Реферат

Конституційно-парламентське походження бюджету і демократичний вибір бюджетних пріоритетів (пошукова робота) - Реферат

факторів політичної рівноваги виділяються зовнішні політичні ефекти та вартість політичної діяльності.
Під зовнішніми політичними ефектами розуміється шкода, завдана добробуту громадян у тому випадку, коли вони не отримують тих вигід, на які розраховували, сплачуючи податки. За вартість політичної діяльності беруться затрати часу, зусиль, ресурсів, пов'язані з розробленням та реалізацією угод між політичними силами. Чим складніше, скажімо, забезпечити більшість голосів для затвердження бюджету в парламенті, тим вища суспільна вартість цього політичного рішення.
Про складність і актуальність політичної проблеми групового прийняття рішень демократично-парламентською процедурою свідчить вже те, що Кеннет Ерроу і Джеймс Б'кженен - американські вчені, які зробили найвагоміший внесок у розроблення цієї теми, стали лауреатами Нобелівської премії. Якщо провести паралель з ринком, то ділові проблеми, що виникають між виробником і споживачем, вирішуються простіше, ніж державні справи. Адже підприємницька чи комерційна діяльність підпорядкована, по суті, єдиній меті - одержання прибутку, а споживачі вибирають такі комбінації благ, корисність яких для них максимальна в межах купівельної платоспроможності.
У багатосторонньому процесі прийняття рішень щодо бюджету, податків, видатків, фінансових програм і т.п. бере участь набагато ширше коло осіб: виборці, законодавці, чиновники. Обираючи представників законодавчої та виконавчої влади, виборці тим самим голосують за пропоновану певним кандидатом програму. Остання відображає власну позицію кандидата (або партії) і ту політику, яку він збирається проводити або обіцяє підтримувати. Отже, віддаючи свій голос за конкретного кандидата, виборці виявляють свої преференції (симпатії) стосовно альтернативних платформ чи пакетів пропонованих заходів. При цьому ранжирування альтернатив у порядку їх убуваючої суб'єктивної привабливості кожен голосуючий визначає самостійно, керуючись індивідуальними критеріями, у тому числі і на інтуїтивному рівні.
За таких гарантованих демократією обставин вибору процес прийняття рішень дуже ускладнюється тим, що люди мають різні погляди, переконання, інтереси. У разі відсутності одностайності (що природно і нормально) не виключена ситуація, коли суспільство виявиться неспроможним визначитися, скажімо, відносно певної фінансової програми з пропонованих альтернатив під час голосування за принципом більшості. Можливість такої ситуації ілюструє наведений нижче приклад.
Уявімо, що є три виборці, яким доводиться побудувати шкалу переваг і відповідного вибору з трьох програм фінансування: великої (1), середньої (2), малої (3). Не виключено, що результати голосування матимуть такий вигляд:
Як можна переконатися, стрілка, що вказує на порядок ранжирування індивідуальних переваг, розкриває можливу безрезультатність вибору простою більшістю голосів. Справді. Два виборці (А і В) проти одного (Б) віддають перевагу великій програмі над середньою. Два голоси (виборців А і Б) всупереч В - на боці середньої програми проти малої. Тоді логічно очікувати, що велика програма повинна мати безумовну перевагу над малою. Проте виборці Б і В віддають перевагу малій програмі над великою! Отже, в результаті непослідовної, нелогічної, якщо дивитися збоку, поведінки окремих голосуючих усі комбінації переваг набирають по два голоси, і рішення за так званою мажоритарною системою голосування не приймається.
Описаний парадокс голосування дещо спростовує поширене переконання, що демократичний спосіб прийняття рішень у всіх випадках абсолютно бездоганний. Електорат може і не прийти до раціонального рішення без проведення другого туру голосування, коли кількість варіантів скорочується до двох, а виборців, як у наведеному прикладі, залишається троє. Тоді правило простої більшості спрацьовує без перешкод.
Проблема групового вибору була теоретизована американським економістом К. Ерроу у формі теореми неможливості (теореми Ерроу), що стала знаменитою: якщо кількість варіантів, пропонованих для колективного вибору, більше двох, то жодна процедура голосування не забезпечує рішення, котре відповідало б усім критеріям демократичного вибору. Не існує в принципі системи виборів, що пропонувала б раціональну, внутрішньо не-суперечливу шкалу індивідуальних преференцій, які б послідовно забезпечували суспільно прийнятний вибір, що задовольняє усіх. Іншими словами, прийняття несуперечливих, колективно узгоджених рішень неможливе, якщо тільки ці рішення не залежать від однієї людини, не приймаються одностайно, не вибираються лише з двох можливостей.
Теорема неможливості породила величезну літературу. Адже легко зрозуміти економічне, політичне і соціальне значення висновків, одержаних Ерроу. Теорема Ерроу математично підтверджує закономірність голосування, помічену ще у XVIII ст. французьким філософом, соціологом і математиком М.Ж. Кондорсе (1743-1794). За законом Кондорсе, колективна класифікація переваг з двох альтернатив змінюється залежно від того, включається чи не включається в списки для голосування третя альтернатива, незважаючи на те, що порядок індивідуальних переваг при цьому залишається незмінним.
Розглянутийприклад показує, що в змагання великої і малої програм достатньо вставити третю, середню програму, щоб перевернути результати або блокувати голосування. Бюджетні рішення стають залежними не лише від зміни суспільних потреб, а й від справжньої чи позірної популярності певних кандидатів та їх програм, тим більше - від складу політичного представництва в законодавчих органах.
Наведені приклади свідчать на користь двопартійних політичних режимів, більш ефективних з погляду оперативного державного управління. Разом з тим і партійний плюралізм не стає непереборною перешкодою для неринкових політичних рішень у бюджетній сфері. Так, в умовах багатопартійності парадокс голосування може усуватися в одних випадках шляхом створення коаліцій політичних партій на основі відмови від тимчасових ситуаційних вигід заради довгострокових інтересів, в інших - формуванням так званої ситуаційної тимчасової більшості для вирішення окремих питань. Саме така політична взаємодія досить часто є реальним способом затвердження бюджету в парламентах. Проте сценарії об'єднання і результати міжпартійних угод бувають різними.
Так, у праці "Економічна теорія демократії" американський соціолог Ентоні Даунс обґрунтував концепцію, що в країнах з двопартійними політичними системами обсяг державних видатків занижений порівняно з суспільними потребами. Даунс пояснює це явище, порівнюючи два пропоновані виборцям альтернативні бюджети, кожен з яких включає фінансовані державою послуги в пакеті з відповідними податковими зобов'язаннями. Звичайно, висуваючи певну фінансову програму, кожна з партій намагається максимізувати її підтримання електоратом.
За доводами Даунса, виборцям логічно йти за тією партією, яка обіцяє їм найбільші матеріальні вигоди чи інші переваги. Стосовно бюджетних видатків політичні партії формують свої пропозиції за принципом максимального завоювання голосів, а проекти податкової політики подають з розрахунком на мінімальну втрату голосів. З поправкою на непоінформованість виборців, щоб менше ризикувати втратою голосів, партії умисно применшують обсяги бюджетів. Тут політичний розрахунок побудований на тому, що фінансовані з бюджету послуги психологічно сприймаються податкоплатниками як менш вигідні і потрібні, ніж особисто забезпечувані блага.
Переконливим аргументом на користь цієї версії є ставлення маси виборців до бюджетних асигнувань на допомогу іноземним державам. Є підстави очікувати,
Loading...

 
 

Цікаве