WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаФінанси (міжнародні, державні) → Формування Європейського валютного союзу (Реферат) - Реферат

Формування Європейського валютного союзу (Реферат) - Реферат

Реферат на тему:

Формування Європейського валютного союзу

ПЛАН

1. Валютна інтеграція в Європі.

2. Структура Європейської системи центральних банків.

3. Грошово-кредитна політика Європейського центрального банку.

4. Валютно-фінансова конвергенція як умова макроекономічної стабільності.

5. Євро як складова міжнародної валютної системи.

6. Передумови перетворення євро на ключову валюту.

7. Причини зовнішньої нестабільності євро у 1999-2001 р.р.

1. Валютна інтеграція в Європі.

Європейські валютні союзи мають тривалу історію: вони створювалися як у давні часи, так і за доби Середньовіччя. В середині XIX ст. — першій чверті XX ст. в Європі існувало два класичні типи валютних союзів:

1) які виникли в результаті політичного об'єднання (уніфікації) окремих невеликих суверенних держав, кантонів, провінцій, князівств та вільних ганзейських міст у національну державу та делегування їй повноважень щодо проведення єдиної грошової політики;

2) які постали внаслідок централізації грошової політики незалежних національних держав.

З правового погляду ці два типи суттєво відрізняються один від одного. У випадку політичної уніфікації відмова від регіонального грошового суверенітету є остаточною, відновлення його означає припинення політичної уніфікації та розпад національної державності. У середині XIX ст. окремі малі держави, відмовляючись від своїх суверенних повноважень, мали одночасно делегувати їх інституції, яка виникала в результаті політичної уніфікації. Рішення про вихід або вступ до такого валютного союзу мало прийматися лише централізовано, а не окремими його членами. Приклади валютних союзів першого типу: Швейцарська конфедерація (1848—1927), Італійське королівство (1861 — 1926) і Німецький рейх (1871—1909).

У другому випадку відмова від грошової незалежності мала добровільний характер, вона не закріплювалася в міждержавних актах, грошовий суверенітет за бажанням члена валютного союзу міг бути в будь-який час відновлений. Кожний член союзу мав право вступати або виходити з валютного союзу, а також порушувати закріплені договором зобов'язання. Приклади: Німецько-Австрійський валютний союз (1857—1867), Латинський валютний союз (1865—1927), Скандинавський валютний союз (1872—1931).

Характерним для обох типів валютних союзів було те, що в договорах про їх утворення не передбачалося формування наднаціонального регулятивного органу у вигляді національного банку або валютного інституту. Грошово-кредитна компетенція делегувалася союзові, який мав знеособлений та неформальний характер. Таким чином, рішення з грошової політики ухвалювалися окремими членами валютного союзу.

Усі валютні союзи другого типу, які є прототипами Європейського валютного союзу, розпалися, на противагу валютним союзам, що виникли в результаті політичного об'єднання.

Після розпаду Бреттон-Вудської валютної системи країни світу опинилися перед вибором одного з трьох режимів валютних курсів: фіксованих, плаваючих або введення спільної грошової одиниці. Кожна з цих альтернатив має свої вади. Так, фіксація валютного курсу під час проведення країною експансіоністської грошової політики веде до зростання внутрішніх цін швидшими темпами, ніж у решті країн — її торговельних партнерів. Це спричиняється до погіршення платіжного балансу і втрати валютних резервів. Валютні спекуляції та хеджування валютних ризиків урешті-решт закінчуються девальвацією національної грошової одиниці.

Для системи плаваючих валютних курсів характерною є значна мінливість валютного курсу. Експансіоністська грошова політика може призвести до недооцінки курсу. Це стимулює експорт, але негативно позначається на імпортних цінах. "Вільне плавання" валютних курсів у поєднанні з кейнсіанськими підходами державного регулювання в економіці не забезпечують стабільності нині чинної Ямайської валютної системи.

Застосування єдиної валюти дає змогу уникати зазначених проблем, проте, якщо ціни і заробітна платня є нееластичними, а ринки кредиту і капіталу слабо інтегрованими, відновлення рівноваги в умовах погіршення макроекономічних змінних за відсутності інструменту валютного курсу ускладнюється. Про те, що із введенням євро потенційна небезпека валютних коливань на міжнародних фінансових ринках не зникає, яскраво свідчить такий приклад. Між 190 національними валютами світу, визнаними за класифікацією МВФ, теоретично можна утворити 17955 комбінацій двосторонніх валютних курсів. І хоча з введенням євро кількість валют знизилася до 179, це все ще означає, що можливо утворити 15931 комбінацію двосторонніх валютних курсів.

З огляду на викладене проблемі вибору оптимальної моделі валютного курсу приділялася ключова увага протягом тривалого періоду розбудови спільної європейської валютної архітектури

Етапи європейської валютної інтеграції

Створенню Європейського валютного союзу (ЄВС) передував багатоетапний процес європейської валютно-фінансової інтеграції, який було започатковано ще в перші повоєнні роки. Спершу валютні угоди між країнами Західної Європи укладалися головним чином на двосторонній основі. На підставі цих угод здійснювалися взаємне регулювання платіжних балансів, безготівкові розрахунки, обов'язковий залік взаємних вимог та зобов'язань, пільгове кредитування. В 1947—1950 pp. було укладено понад 400 валютних клірингових угод, на які припадало майже дві третини внутрішньоєвропейського товарообміну.

Наступним етапом розвитку валютних відносин стало функціонування у 1950—1958 pp. Європейського платіжного союзу, який розвивався на багатосторонній кліринговій основі. Із підписанням у 1957 р. Римського договору про створення Європейського економічного співтовариства було започатковано новий етап у розвитку валютних відносин та закладено підвалини формування спільного європейського ринку. У 1958 р. Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) утворило Валютний комітет, функції якого полягали в наданні рекомендацій і підготовці засідань Ради міністрів економіки та фінансів ЄЕС, а також сприянні координації й аналізові монетарної політики країн-членів. У 1964 р. створено Комітет голів центральних банків.

Реакцією на значні коливання валютних курсів після розпаду Бреттон-Вудської валютної системи стала підготовка в 1970 р. "плану Вернера" (П. Вернер — тодішній прем'єр-міністр та міністр фінансів Люксембургу), який передбачав створення протягом 15 років Європейського економічного та валютного союзу. Цей проект не мав успіху через суттєві розбіжності в поглядах "монетаристів" і "економістів" щодо цілей монетарної стратегії та неготовність країн відмовитися від національного суверенітету.

* До табору "монетаристів" належали Франція і Бельгія, які вбачали шлях до валютного союзу передусім через монетарні заходи — звуження діапазону двосторонніх коливань валютних курсів, створення резервного валютного фонду та ін. "Економісти" (Німеччина, Нідерланди та Італія) навпаки, наполягали на інтеграції ринків та політичному зближенні, які мали передувати валютній інтеграції.

Зі спільної ініціативи Франції та Німеччини в 1979 р. було створено європейську валютну систему. Ця система базувалася на фіксованих, але регульованих валютних курсах. Незважаючи на необхідність проведення періодичних коригувань валютних курсів (16 разів у 1979—1993 pp.) та значні валютні коливання в 1992—1993 pp., запровадження європейської валютної системи було вдалим кроком, який значною мірою стабілізував валютні відносини в Європі та створив передумови для майбутнього переходу до Європейського валютного союзу.

Наступним важливим етапом розвитку європейської валютної інтеграції стало прийняття в 1987 р. Єдиного європейського акта. Він передбачав реформування Римського договору за двома головними напрямами: формування розгалуженої інституційно-організаційної структури і завершення лібералізації руху капіталів та створення спільного ринку.

З метою поглиблення європейської інтеграції в 1989 р. було прийнято рішення про здійснення "плану Делора" (Ж. Делор — тодішній президент Європейської комісії), який, на відміну від "плану Вернера", становив компроміс щодо поглядів "монетаристів" та "економістів". На основі "плану Делора" було розроблено засади договору про Європейський Союз. Цей договір, підписаний у нідерландському місті Маастрихт, набрав чинності 1 листопада 1993 р. Важливою складовою реалізації Маастрихтського договору стало створення 1 січня 1999 р. Європейського економічного та валютного союзу, центральним елементом якого є Європейський валютний союз (ЄВС).

Згідно з Маастрихтським договором, валютний союз мав бути реалізованим у три етапи.

Перший етап почався 1 липня 1990 р. і охоплював повну лібералізацію руху капіталів та більш вузьку кооперацію країн Європейського співтовариства у сферах економічної, фінансової та грошової політики.

Під час другого етапу, з 1 січня 1994 p., було створено Європейський валютний інститут — попередник Європейського центрального банку. На цьому етапі політична незалежність центральних банків країн ЄС була закріплена законодавчо. Відтоді центральним банкам заборонялося фінансувати дефіцит державного бюджету своїх урядів.

З початком третього етапу (1 січня 1999 р.) створюється ЄВС, валютні курси членів ЄВС фіксуються один до одного та встановлюються курси перерахунку національних валют у єдину європейську. Монетарна політика переходить до сфери компетенції Європейської системи центральних банків (ЄСЦБ), яка складається з Європейського центрального банку та національних банків країн ЄВС. У грудні 1995 р. у Мадриді на конференції Європейської Ради глав держав та урядів було остаточно затверджено назву нової європейської валюти — євро — та розроблено сценарій її введення в обіг.

1 січня 1999 р. постав Європейський валютний союз, у безготівковий обіг запроваджено спільну європейську валюту євро для 11 країн ЄС (нині 12 країн — Греція набула членства з 1.01.2001). Із запровадженням готівкового євро з 1 лютого 2002 р. 12 суверенних держав ЄС остаточно відмовилися від своїх національних валют на користь єдиної європейської валюти, а також передали компетенцію з розробки і проведення єдиної монетарної політики наднаціональній Європейській системі центральних банків (ЄСЦБ). Данія, Швеція та Велика Британія утримуються від приєднання до ЄВС із політичних причин, але мають право в будь-який час вступити до валютного союзу

Loading...

 
 

Цікаве