WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаФінанси (міжнародні, державні) → Регіональні валютно-фінансові угруповання - Реферат

Регіональні валютно-фінансові угруповання - Реферат

європейську систему центральних банків ("Єврофед").
Третій етап (1 січня 1997 p.) завершився введенням єдиної валюти - євро, чому передувало заснування єдиного центрального банку, зовсім незалежного від урядів, свого роду "наднаціонального диригента" валютно-фінансової політики всього Співтовариства (згідно з Маастрихтськоюугодою).
Після створення Європейської валютної системи ЕКЮ служило головним чином засобом міжнародних розрахунків та існувало тільки у вигляді записів на рахунках центральних банків країн - членів ЄВС у Європейському фонді валютного співробітництва.
У середині грудня 1996 p. лідери Європейського Союзу в Мадриді прийняли рішення про перехід з 1 січня 1999 p. на єдину валюту країн ЄС - "євро" (колишня ЕКЮ) шляхом заміни в обігу 15 національних грошових одиниць однією.
За підрахунками спеціалістів, впровадження євро дасть змогу щорічно заощаджувати приблизно 100 млрд французьких франків - суму, в яку сьогодні обходиться країнам і громадянам ЄС різниця у валютних курсах при розрахунках. Єдина валюта надасть імпульс розвитку взаємної торгівлі в межах ЄС, зміцнить його економічну стабільність, знизить інфляцію і зробить євро конкурентоспроможною валютою на міжнародних валютних ринках. Впровадження євро і створення Центрального банку ЄС стало найбільшим досягненям Валютного союзу країн ЄС. У перспективі євро може перетворитися у могутню валюту.
У Мадриді був розроблений новий перспективний план переходу до Валютного союзу країн ЄС шляхом поетапного введення євро і паралельного створення структур Європейського центрального банку:
o початок 1998 p. (підготовка):
а) кваліфікація країн за економічними результатами 1996- 1997 pp. і прийняття рішення за кожною країною окремо про входження в Європейський Союз;
б) заснування Європейського центрального банку і мережі національних центральних банків;
o 1 січня 1999 p. (початок):
а) встановлення "незмінного" обмінного курсу національних валют щодо євро;
б) початок використання євро Центральним банком, міжнародними банками і валютними біржами;
в) опублікування "нового" державного боргу кожної країни - члена ЄС у європейській валюті;
o 1 січня 2002 p. (завершення):
а) випуск євробанкнот і монет у євро;
б) переведення системи роздрібних платежів у євровалюту;
o 1 липня 2002 p.:
а) відміна попередніх валют держав - членів ЄС;
б) євро стає єдиним законним платіжним засобом. Загалом ЄС характеризується дуже чітким плануванням переходу до Європейського Союзу. Однак у реальному житті процес просування до валютного союзу виявився не таким уже й простим.
По-перше, Франція розглядала валютно-фінансовий союз насамперед як логічний і дійовий засіб закріплення основ єдиного внутрішнього ринку ЄС та радикальний аргумент у протистоянні американському долару на Європейському континенті. Німеччина, у цілому підтримуючи ідею єдиного валютного союзу, разом з тим, не дуже поспішала з реалізацією плану злиття центральних банків, оскільки вона, маючи найсильнішу валюту, була змушена фактично багато в чому нести безпосередню відповідальність за стан справ у спільному валютно-фінансовому союзі.
По-друге, помітно відрізняється від позиції Франції і Німеччини у питанні передачі частини національного суверенітету у валютно-фінансовій сфері наднаціональним органам ЄС точка зору Великої Британії. Існують побоювання офіційного Лондона, що зміщення центру фінансової активності в зону ЄС призведе до втрати Великою Британією її особливого статусу у зв'язках зі США. Особливо непохитною є позиція щодо впровадження єдиної валюти євро. Створення єдиної грошової одиниці може послабити позиції Великої Британії на Європейському континенті, які вона мала за рахунок особливих відносин із США. Приєднавшись досить пізно до ЄВС, Велика Британія погоджується лише на обіг євро паралельно з фунтом стерлінгів. Проте після приходу уряду лейбористів ця жорстка позиція дещо послабилася.
По-третє, такі країни, як Іспанія, Португалія, Італія і Греція не можуть поки що обходитися без періодичних девальвацій своїх валют, а також негайно ліквідувати існуючі бюджетні дефіцити. Тому їх просування до валютного союзу є дещо повільнішим порівняно з країнами так званої авангардної групи, до якої належать Німеччина, Франція, країни Бенілюксу, Ірландія і Данія.
По-четверте, відміна всіляких перешкод на шляху конкуренції іноземних компаній у межах Союзу може призвести до витіснення деяких місцевих виробників. Тому зрозуміло, що ідея створення валютно-фінансового союзу знайшла підтримку перш за все у найбільш конкурентоспроможних фірм.
Нарешті, впровадження механізму зростаючої конкуренції в межах ЄС веде до опосередкування життєвих стандартів. А намагання нівелювати національні рівні заробітної плати може призвести до загострення проблеми безробіття, особливо у бідних районах Італії, Іспанії, Португалії і Греції. З іншого боку, процеси нівелювання життєвих рівнів у межах ЄС можуть призвести до програшу населення країн із традиційно більш високим життєвим рівнем.
І все-таки, завдяки тому, що при вирішенні багатьох практичних завдань для всіх членів ЄС характерні перевага прагматичного підходу, орієнтація на обґрунтовані конкретні програми, традиційно зберігається високий рівень консолідації країн у рамках ЄС. Щоразу при розв'язанні кардинальних питань в основу закладаються критерії самозбереження Союзу, який максимально враховує не тільки ступінь невідкладності того чи іншого завдання, а й реальний рівень взаємної згоди країн. Тому за всієї складності поставлених перед ЄС проблем позитивний чинник безумовно переважає негативні сторони, про що красномовно свідчить створення Європейського центрального банку (ЄЦБ) та успішне впровадження з 1 січня 1999 p. єдиної валюти - євро.
Європейський центральний банк розпочав роботу на початку липня 1998 p. у Франкфурті-на-Майні (ФРН). Його було створено на базі Європейського валютного інституту, що функціонував у Франкфурті-на-Майні з 1994 p.
До Ради ЄЦБ входять президенти національних центральних банків, президент ЄЦБ, його заступник та ще чотири члени правління.
Перший склад правління Європейського центрального банку в складі 6 осіб було призначено на зустрічі у верхах країн - членів ЄС у Брюсселі на початку травня 1998 p. Першим президентом ЄЦБ став голландець Вім Даїзенберг. Як зазначалося в Маастрихтському договорі, термін повноважень президента ЄЦБ - 8 років. Однак Вім Даїзенберг заявив, що обійматиме цю посаду до моменту видачі нових купюр та монет євро, що має відбутися у період між 1 січня та 1 лютого 2002 p. Його наступником буде президент Центрального банку Франції Жан Клод Тріше. Першим віце-президентом ЄЦБ та заступником Даїзенберга став француз Крістіа Нойє. Серед інших чотирьох членів правління ЄЦБ: головний економіст Федерального банку Німеччини Отмар Іссінг, якого
Loading...

 
 

Цікаве