WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаФінанси (міжнародні, державні) → Фінансові ринки: зовнішні та внутрішні - Реферат

Фінансові ринки: зовнішні та внутрішні - Реферат

вдалих бізнесових партнерів. Переважна кількість банків - центральних і комерційних - використовує ринок євродоларів для забезпечення своїх зобов'язань. Якщо у 1990 р. частка національної валюти США у валютних резервах країн світу становила 50,6%, то в 1998 р. - 65,7%, а в 1999 р. - 66,2%. Частка євро у державних валютних авуарах відносно незначна - 12,5% [14].
Експансія американської валюти проявляється і в агресивній "доларизації" ряду національ них фінансово-економічних систем. Особливо це стосується латиноамериканського регіону. Так, Панама майже сто років використовує долар США в якості власної грошової одиниці. Аргентина з 1997 р. "синхронізує" еквівалентність обсягів песо і американського долара в обігу. Національна валюта Еквадору - сукре - після 116-річного існування виведена з обігу у вересні 2000 р. Замість неї офіційно запроваджено як єдиний платіжний засіб долар США. Бразилія і Мексика різко виступають проти "доларизації" своїх фінансових систем. Але номінований в євродоларах борговий тягар стримує їх автономний розвиток (найбільший у латиноамериканському регіоні зовнішній борг Бразилії, що становить четверту частину континентальної заборгованості, оцінюється в 240 млрд дол. США, а загальні зобов'язання трьох основних боржників - Бразилії, Аргентини і Мексики - в 1999 р. перевищили 750 млрд дол.). Уже давно розуміють у буквальному значенні зміст виразу одного із співробітників Федеральної резервної системи США: "Долари - це наша валюта, але ваша проблема". У 1996 р. в обігу за межами США знаходилось до 250 млрд дол. США - 55% сукупної грошової маси в "зелених" купюрах [15, 42].
Особливої гостроти набуває проблема заборгованості як на корпоративному мікрорівні, так і в сфері державних макрофінансів. Відомий з теоретичного курсу показник фінансового лівереджу показує рівень співвідношення запозичених (боргових) і власних ресурсів та відображає ступінь ризикованості фінансової поведінки позичальників. В умовах відносної економічної стабільності вважається прийнятним значення цього показника в межах до 50%. Ситуація вирівнювання обсягів ресурсів власних і запозичених, особливо в разі надлишку останніх в загальній структурі капіталу, має негативний сигнальний ефект і є пересторогою для потенційних контракторів. Коефіцієнт бета, як вимір величини систематичного недиверсифікованого ризику, безпосередньо кореспондується з показником фінансового лівереджу, і їх зростання відбувається одночасно.
У корпоративному секторі для фінансування власного розвитку практично завжди використовуються запозичені ресурси. Інколи це в разі недостатності засобів відшкодування чи зміни економічної кон'юнктури призводить до обвальних наслідків. Хрестоматійним прикладом тут може бути недавня ситуація у південнокорей ській економіці. Орієнтація південнокорейських корпорацій на зовнішні позичання в середині 1990-х рр. призвела до кількакратного перевищення боргу над величиною акціонерного капіталу і відповідно до росту фінансового лівереджу. Так, у 1996 р. відношення боргу до акціонерного капіталу становило для корпорації "Daewoo" - 316%, "LG" - 378%, "Hуundaі" - 453%, "Samsung" - 473% [11, 41]. Наступного 1997 р. середнє значення цього показника для вибірки найбільших південно-корейських структур вже становило 593%! [12, 93]. Значна індивідуально-вибіркова концентрація боргового капіталу призвела до штучного перенасичення окремих галузей і підприємств кредитними ресурсами та появи надлишкових, не повністю затребуваних ринком виробничих потужностей. Пропозиція і попит стали неврівноваженими. Внаслідок цього знизились прибутки на авансований капітал і підвищився ризик неплатоспроможності в реальному і фінансовому секторах економіки. Перевантажена кредитними засобами структура фінансування під час глобальної кризи 1997-1998 рр. зазнала руйнації з відповідними негативними наслідками для корейської (і не тільки) економіки в цілому.
Реципієнтами міжнародних позик на макрорівні виступають здебільшого суверенні держави, а не окремі підприємства. Динаміка ринку державних позичань показує досить загрозливу картину щодо орієнтирів економічної безпеки країн-позичальників. Сумарний зовнішній борг країн, що розвиваються, збільшувався в останній чверті ХХ сторіччя в середньому щороку на 5% і перевищив у 1997р. 1,4 трлн дол. США. Тягар надмірної державної заборгованості вперше похитнув світовий економічний устрій у 1982 р., коли Мексика заявила про нездатність обслуговувати боргові зобов'язання у повному обсязі. Згодом інші латиноамериканські країни (Аргентина, Перу, Бразилія) зробили аналогічно. З того часу бере відлік період формування окремого ринку суверенних боргів, який значною мірою вплинув на економічну динаміку наступних років.
Спекулятивні наміри при наданні суверенних позик проглядаються в ході аналізу строкової структури заборгованості країн-реципієнтів капіталу. За даними Банку міжнародних розрахунків (BIS - Швейцарія, Базель), у порівняно "тихий" 1997 р. короткотермінові позики для більшості країн, що розвиваються, були домінуючими. Наприклад, позики з терміном погашення до одного року становили в економіці Тайваню 87,3% загальної зовнішньої заборгованості, провідних країн блоку АСЕАН (насамперед Таїланд, Індонезія, Малайзія, Філіппіни) - від 58,8% до 67,9%, Південної Кореї - 60,1%. Серед латиноамериканських країн за цим показником "лідирували" Бразилія (62,2%) та Аргентина (53,8%). У Центральній і Східній Європі короткотермінова заборгованість утворювала дещо строкату картину і становила: для Угорщини - 37,0%, Польщі - 46,2%, Чехії - 53,4%, РФ - 55,4% [16, 53]. Значні обсяги короткотермінової заборгованості є "червоним індикатором" підтвердження негативних процесів в економіці.
Борговий "навіс" для країн, що розвивають ся, утворюється за рахунок різниці між вартістю кредитних ресурсів і темпами економічного розвитку суверенних боржників. Якщо темпи росту економіки більшості позичальників рідко перевищують 1%, а ставка позичковогопроценту коливається в межах 8-20%, то для обслуговування боргів потрібно знову позичати гроші, тобто вимушено будувати боргову піраміду. Недаремно під час проведення 55-х щорічних зборів МВФ і Світового банку у вересні 2000 р. у Празі відбулась опозиційна демонстрація з вимогами списати борги найбіднішим країнам.
З неможливістю вчасного обслуговування і погашення обтяжливого зовнішнього боргу напередодні останньої кризи зіткнулись спочатку країни блоку АСЕАН, які до того за темпами економічного розвитку вважались взірцями для наслідування. Криза згодом вийшла за регіональні рамки, стала міжконтинента льною, світовою. Перша спекулятивна атака у червні 1997 р. девальвувала таїландський бат, коли країна не змогла втриматись у спекулятивному коловороті, маючи 69,4 млрд дол. США зовнішнього боргу і лише 1,1 млрд дол. офіційних валютних резервів. В Індонезії доходи державного бюджету ледь сягали 16 млрд дол. США, накопичена заборгованість тільки приватного сектору перевищувала 80 млрд дол., а державний борг становив 59,3 млрд дол. [11, 38; 46]. Міжнародний валютний фонд у 1997 р. терміново виділив пожежні стабіліза ційні кредити для нейтралізації кризи: 16,7 млрд дол. США - Таїланду, 40 млрд дол. - Індонезії. Під час другої хвилі кризи у жовтні 1997 р. переживає потрясіння ринок Гонконгу, зазнав краху базовий інвестиційний банк "Perigrin", курси національних валют азіатських країн впали на 15-30%, а індекс Dow-Jones у США знизився більш ніж на 7%. Зі швидкістю ланцюгової реакції криза перекинулась на
Loading...

 
 

Цікаве