WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаНародознавство, Народні промисли → Як наші прадіди майстрували хату - Реферат

Як наші прадіди майстрували хату - Реферат

6. По подвірю все йдеть ся в господі

(Вахтимилей Скита у старої Грушихи на ночівлї по шляху до Єрусалиму)

Як в вусі, так тихо в вашій хаті. Хоч і стукне чим вітер, то таки розбереш, то не що инше, а вітер бушує. А от уже у вашої ятровки удови - там ніяк не заснеш гаразд: усе товчеть ся щось то на горищі, то в хижі, то в сїнях, а там свистіть почне, шкребти, як лопатою по току, скрепить, наче возом. А там і ввижатись щось починає. Раз я - як підночовував в неї - не счувсь, коли вибіг на двір - почув ся голос „відчени", і собака наче лащилась до когось. Вибіг, а воно нїгде нікогісінько!.. Там хата хоч на токовищі давньому, хоч на перехресному шляху, або там млин був, бо воно не тільки на токовищі, як віють хлїб, то свистять, та скриплять возами, та чобітьми по гречці", та шкребуть лопатою по току, а на перехреснім шляху усе ж свистуни збігають ся, хоч злодії згукують ся один з одним (то в їх найкраще місце), хоч чорти самі зкликають ся на раду. А на млиновищі гірш, як на роспуттї, усяка нечисть товчеть ся, гуркає... То так і місце вже те до того тільки і призвичаєне. Отож воно і замічають по тому все це. Примічають і те, що хоч і на старім містищі хата буде, а нову став так, щоб і те місце, що з старої хати з стріх скапувало, вгорнуть у середину нової хати, то ото добре з нового господарства так по малу і скапуватиме,поки й геть нїчого не стане і вже в ночі ляпатиме, прать наче буде сорочки. А вже як на новім, та не обібранім гаразд, засноване буде господарство, то вже нїчого добра сподіватись. Хай тільки хто улучить хату оснувати на тім місцї, де смітнище куткове було, о, наживеть ся той - за осоругою од людей не продере очей: Жидам тільки на весілля те місце годно, а не під оселю. Нехай попробує зіпясти хто хату на збіжищі молодячім, - теж з бридкости всякої, з жадоби на всячину не вибреде по свій вік, обминають цї місця. Обминають і ті, де вішалник був або вбито кого, замучено... Страхіття і в день, не то в ночі, набереть ся сїмя на такім місці. Борони, Господи, всякого хрещеного застроїти місце, де нечистий клад є, або й чистий хай він буде, то треба те місце обминати; бо достаток може й буде який в оселищі тому, ну, а випадки в господі будуть, проте страшні і нїколи ніхто тим не возрадуєть ся. Часом же захопить хто те місце, де таки собі дідько який - не при хатї згадуючи - копишитись зачав, то там і кропило і кадило мало що поможе: життя, може, на свій вік і хопить, а на дитячий або й далі, нїчого й замишлять - зведеть ся рід свій на безріддя, на свій „край", на своє „годі". Ви думаєте, що ото паламарі ваші дурно счезли в один раз із світа - не то з того місця, де жили, де ото тепер оселив ся новий? Нї, не дурно! Я вам завіряю, що й піп цей не насидить там довго! Воно й старе попівське містище не з дуже то добрих для життя було: не дурно ж воно старі попи там, які не були, все скублись і дітей до розуму не подоводили: і там є не доброго містечка, хоч трохи. А за паламарівське я знаю добре, що то за місце. Не дурно ж і корінь їх згиб. Не вірите? Ось ви повірите, храни тілько, Господи, мою душу. Яка житка паламарів отих - Шандрика і Прісї - була, ви самі знаєте. Вониж обоє усїм чортам угождали та ще й як? Не помалу їм служили! Та відьмила, з усїма відьмами накладала. Мови їх умїла! Не то що. А той ковтуна завів під косичкою в себе. Що собаки марчука біс не бере ніякий, так чоловіка-ковтуна біс не візьме. Ковтуном сього Шандра і дражнили всі. З бісами накладав - це всі знали. Невірний, шмаркатий, гунявий такий був, а жінки, проте, як убивались за ним?! Найкраща хай буде в слободі" - його вона буде.

Готова завирятись у петлі, а буде його. І вона не краща була. Дітей таки мали, усіх 12-х було у їх — і всі як оси ті були. А голос який був у кожного: так людина не виведе голосом нїколи. А проте - слухайте сюди - як не вгождали тим бісам і як з ними не накладали, а проте біси своє взяли. Лїт 20 усього у їх теї житки було, та і яка їх жизня була?! Багато зажирали і очами, і руками, а нїчого не мали ні про старість, нї про дітей. Крутились, крутились вони свій вік, а на девятнадцятому році його з паламарства - бах! Він став гулящіший і ще дужче лупив Прісю свою, на двадцятому вона згинула від його ж і рук, а зараз за нею і він в колючках одуб - з пяну чи що.

Вже пянь з його було! А діти одно за одним, як мухи в осени, висчезли. Одна Палаля зосталась і та за мужика пішла в чуже село і там не нажила. Дїтей, либонь, зо двоє покинула, а сама - по тій же стежцї пішла, що і всі вони пішли. Я, признать ся, не вірив цьому всьому. Як люде, було, кажуть йому, покойному, хату перенести на друге місце, то я засміюсь, не вдержусь і мовчу - думаю, було, собі, біса куди не заведи, буде біс. На бісові, кажуть, вибий увесь ліс, то біс таки біс! А воно все лихо там ото з того містища вставало. Купив я в його - таки в Шандра старого - клуню, щоб собі перенести в своє обійстечко. Уже роскидав геть деревню з теї клунї. Стовпа послїднього підкопую, щоб витягти з землї і повалить його в купу до стовпів. Копаю, а мороз у мене поза шкурою дереть ся, і все далі та гірше. Сипнуло заразом на мене і струснуло. Розігнув ся я від теї ями, аж коло мене такий хороший заїць, ситий, аж лоснить, і так до мене ласкавенько у вічі пряде, хвостиком - дарма що куций він у його - так лилехає, нїби упізнав мене та радий через те. От-от увіччю вскочить! Хоч і цілуватись з ним, такий приятель показав ся сердешний! Я смякнув собі, що це ж не заїць? Є, панї брате, гострю свої думки всі", як на точило - я не з тих, щоб з тобою накладати! Зводю краї у думках своїх, щоб як воскресного Богу зачати читати, не пригадаю ж ніяк. Памороки забиває. На велику силу я скрикнув: „бий тебе, сила Божа"! Зайця - як не було! Тільки димок зняв ся, де він стояв! А, думаю, то це ж ти у цім дворищі порядкував. Тут ти собі своє скитище звів, а людей геть вибавив звідсї, - цур тобі! пек тобі! Почав вже я і хреститись і воскресного Богу пригадав. Не дурно воно і люде на його потріпували. Не хочу ж я тебе. У мене ковтуна не заведеш! І клуню то я рішив віддать назад. Та подумав, що деревня ж нічого не винна. У деревині не сховаєть ся. Місце - це вже його кублище на віки. Хай же він тут і зостаєть ся, а деревеньку я заберу. Вкопав я клуню ту у себе. Лїг у їй спать, аж щось почало мене душить. Піт мене проймає, а нї як не зрушусь. Трохи коло вороха я не вмер, поки до півнів дочикав. На другу ніч я вже сина послав вороха глядіть. ,,Стережи ще ти", - кажу йому, а сам мовчу. Переспав і він цю ніч, і на третю нї він, і її я не хочемо. Він таки прямо каже, що його лякає щось. Видко, і цього гніздища було чортяцї шкода. Мусїли на третє місце перетягати клуню, бо за третім разом він вже зречеть ся, хоч би то і кублище його було... Після паламарів, дяк там оселив ся, то хіба ж пожив! Як вихорь пройшло і в його все оселище. Степівка-вишня зостала ся та дикий терен по мижі поріс... Після цього дяка, ось надали несїмейного, парубка ще. Цьому же усю будівлю, до цурочки, нову звели на тому ж таки житищі. А проте ось і году не пожив, а став проситись, щоб у школї його оселили.

7. То не подвірє, коли господи всї цураються

(Старий Бебех дїд Грушенкам одповідає про їх рід)

Селище Грушівське велике було колись. І припало воно їм несподівано. Було спершу воно пустирь - нї що не росло на йому. Никає, никає, було, бідна худоба цілий день по йому, а голодна йде до дому на годівлю. Обгородив його старий Петро - прадід ваш і пасїку там глядїв свою. Дарма що попович був, а діло знає і мужицьке. За год, за два такий пастівник сочинив ся, що куди кращого шукати? А при березі там гадюки самі водились, такий там плав гнилий був. Купясте було. Так і звалось драгвиняте „бабло". Всі цурались. А Груша покойний зімою все зрізував те купиння та гатив плав. Плав перестав трястись і сїнце браве росло замісць купя чортового. Прийшлось до поділів: у огородах дали тай йому пастівник - десятин двадцять, а в березї коло річки ту загату, що він гатив - десятин тридцять, води Тясминської з півсотні десятин, та піску від огорода, та до Тясмину верстов три. От і оком не скинеш всього селища Грушиного. Обрік - який тоді був! Оплатив ту землю, а худоби, а лугу, а лози в болоті, шелюгу того по пісках, а риби в крипичовинах й всього - як з базарю що дня від його люди і ідуть, і їдуть, і гроші везуть, і несуть - те за лозу, те за деревину, те за рибу, те за сїно, те за мед, те за живого, а те за мертвого. От де подвірє! Всї господи в йому не цурають ся. Не замитять ся в такому селищі господарі! Ото горе, як ніхто не загляне в двір, і навіть стару обминає. То не подвіря, коли всі цурають ся господи! Наче небачать її!!

Loading...

 
 

Цікаве