WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаНародознавство, Народні промисли → Святвечір - за народним календарем 6 січня. Як святкували і що їли з нагоди свята - Реферат

Святвечір - за народним календарем 6 січня. Як святкували і що їли з нагоди свята - Реферат

Реферат на тему:

Святвечір - за народним календарем 6 січня. Як святкували і що їли з нагоди свята

Святий вечір, Святвечір, Вілія, Багата кутя —- передріздвяний день і вечір, велике свято (6 січня). Воно припадало на останній день Пилипівського посту, тому готували виключно пісні страви.

Родина вставала вдосвіта, мати змивала недроблену крупу (на Правобережжі переважала пшенична, а на Лівобережжі — ячна) і ставила у піч. Дехто для цієї страви, а це неодмінно була кутя, припасав непочатий (зовсім новий, лише випарений окропом) горщик. Діти лущили й подрібнювали горіхи, терли в макітрі макогоном мак. Батько готував ситу: розминав у мисці медові стільники та заливав їх крутим окропом (тільки-но знятим з вогню). Від гарячої води віск розплавлявся і спливав. Якщо вода була недостатньо гарячою, то додатково вкладали розігрітий на вогні в печі камінь. Тоді вода закипала прямо в посудині. Після охолодження віск із поверхні води збирали, а одержаною ситою потім заправляли кутю.

"Кутя й узвар ще зранку займали почесне місце на столі під образами — на покуті. Стіл посипали чистим сіном, на нього клали чистий настільник-скатертину, потім вишиваного рушника (часом із вишитим текстом: "Христос народився — восславим Його!", "Христос ся рождає — славімо його!"). Хлопчик із родини або сам господар, надівши рукавиці (не голими руками!), брав миску чи горщик з кутею і відносив на стіл. Слідом бігли діти, квокчучи: "Кво-кво-квок!", щоб майбутнього року добре велися курчата. Хазяїн же примовляв: "Скільки в цьому горшку кутенят, стільки щоб я мав телят і ягнят, курчат і поросят, гусят і каченят!". Говорячи: "Іди, кутя, на покутя, а узвар — на базар!", хазяйка відразу накривала кутю трьома круглими калачами або книшами до вечері.

У цей день не снідали й не обідали, годували лише малих дітей. Біля куті ставили узвар у глечику й груші з нього, викладені в миску хвостиками догори, щоб було зручно брати. Там же, на столі, ставили дідуха (діда, сніп, коляду). Це був майстерно вив'язаний житній або вівсяний сніп, прибраний різнобарвними стрічками, цукерками, паперовими квітами, кетягами калини — попередник новорічної ялинки. У народній свідомості він символізує продовження роду (про це свідчить зокрема його назва), примноження достатку. Зерно тут має такий самий зміст, що й у весільній обрядовості (посівання молодих, підсипання під коровай), і в новорічних обрядах (посипання хати). Діти притрушували долівку чи підлогу соломою, вишукуючи в ній невимолочений колос, бо це віщувало добробут.

6 січня увесь день до вечора, тобто власне до Святої вечері, вважався буденним. Жінки й дівчата, навіть малі дівчатка після приготування вечері на сьогодні й обіду на другий день, на Різдво, прибирали в хаті, щоб вона стала ошатною, затишною та святковою. Чоловіки й хлопці, закінчивши чоловічу роботу, приходили до хати, щоб зустріти свято всією родиною. Запалювали лампадку, курили в хаті ладаном, молилися разом.

Вечеряти сідали аж тоді, коли на небі сходила перша зірка — символ народження Сина Божого. На Багату кутю сім'я по-можливості збиралася разом. Для тих же, хто був на цю пору в дорозі (у чумаках, у солдатах чи то відсутній з іншої причини), клали ложку, створюючи ефект присутності. Якщо минулого року помер хтось із родичів, то ложку клали і для нього. Як пили чарку, то згадували всіх членів родини, в тому числі відсутніх, навіть наймитів. Але, як правило, на Святвечір зовсім не вживали міцних напоїв, горілка з'являлася на святковому столі тільки наступного дня — на Різдво. І не ходили в гості цього вечора. Це було суто сімейне свято. Проте якщо зненацька хтось нагодився у гості: якийсь подорожній, прочанин, чумак чи ін., його запрошували до столу. Вірили, що нежданий гість принесе в дім добробут і щастя.

Починали вечерю із запалення воскової свічки й молитви за всіх живих і мертвих. Потім, набравши в ложку куті, господар підходив до вікна чи до дверей і гукав тричі: "Морозе-Морозе, йди до нас куті їсти!". Мороз, звичайно ж, не відзивався, і тоді господар завершував промову: "А як не йдеш, то й не йди на наші жито-пшеницю, всяку пашницю, не морозь нам ні теляти, ні ягняти, ні поросяти, ані малого дитяти".

Дівчата, узявши першу ложку куті в рот, не ковтали одразу, а прислухалися. Якщо звідкись долинав будь-який шум (гавкав собака, нявчав кіт, когось гукали тощо), з того кутка села дівчина могла чекати старостів.

Останню ложку куті господар різко підкидав догори. Якщо до стелі прилипало кілька зернин, то слід було сподіватися на гарний мед. Це віщувало, що добре роїтимуться бджоли.

До Святої вечері готували дванадцять страв на честь дванадцяти апостолів чи місяців у році. Можливо, саме через чисельність страв Святу вечерю називали "Багатою кутею"; а можливо, назва ця збереглася ще з часів дохристиянського святкування зимового сонцестояння, коли вечеря не була обмежена постом.

Аналогічно в Україні називають новорічну вечерю "Щедрий вечір", "Щедрик", коли вже їдять скоромне. Західні сусіди українців — чехи й словаки — саме переддень Різдва називають щедрим — "stedry".

Коли вся сім'я сідала за стіл, на ньому вже були кутя, узвар, дідух і хліб. Обов'язково ставили миску з калачами, книшами й пирогами, які найчастіше так і називалися — "пироги". Помолившись, вечерю починали з куті. Потім господиня вносила пісний борщ із квасолею та грибами або рибою, а часом — і з тим, і з іншим.

Рибу брали для цього дня свіжо-зловлену чи морожену річкову або озерну: коропів, карасів, язів, жерехів, линів; бідніші — в'юнів тощо. Її клали у борщ завжди смажену, "щоб болотом не тхнула". Пісний борщ для смаку заправляли ложкою підсмаженого на сухій сковорідці пшеничного борошна. Щоб воно не бралося грудками, його спочатку трохи охолоджували, потім розводили водою і вливали у майже готову страву. Овочі (буряк, моркву, пастернак, петрушку, цибулю і картоплю) попередньо злегка підсмажували на олії. У XIX столітті борщ іще заквашували буряковим квасом і клали туди квашені буряки, порізані соломкою. Потім певний час готували борщ і з квасом, і з помідорами. А в останній третині XIX століття помідори перемогли. Пісний борщ майже всюди варили й досі варять із квасолею чи бобами. Такий борщ смакував і холодним, тому його готували переважно на два дні.

За борщем подавали голубці з пшоняною або гречаною кашею, вареники з капустою, картоплею, кашею, квасолею (підсоленою із засмажкою або солодкою з маком чи ягодами), маком, товченими сушеними грушами ("сушиною", "порохнею") та ін. На Поліссі, Волині, Галичині, у Карпатах варили вареники із смаженими сушеними грибами.

Робили також "вушка" з грибами — маленькі варенички з прісного тіста, які смажили у великій кількості олії (у фритюрі). Готували тісто таке, як на вареники. У піст яєць не клали, а лише сіль і воду.

Смажили січеники чи товченики з риби, до якої додавали цибулю, трохи пшеничного борошна чи хліба, перець і, звичайно, сіль. Для січеників риб'яче філе рубали на стільничці на суцільну масу, а для товчеників товкли у салотовках (ковганках). Якщо товченики готували із щуки чи судака, то риб'ячий фарш загортали у заздалегідь зняту шкірку, а тоді вже смажили. Часом січеники під тушковували у розведеному буряковому квасі, додавши туди тертої підсмаженої моркви і пастернаку.

Подавали й "холодяну" рибу ("холодець із риби", "риб'ячі драглі", "риб'яче холодне"). Щоб холодець із риби добре застигав, довго варили риб'ячі голови й кістки, потім відціджували юшку. Цим відваром заливали варену високоякісну рибу — коропа, судака, язя, лина, осетра та ін. На Поліссі риб'ячі драглі готували з .попередньо розмоченими сушеними білими грибами. Перед тим як виносити на холод, у кожну миску клали кружальце пастернаку й моркви, які варилися в юшці. Подавали з червоним хроном.

Ставили на стіл гарячу картоплю, тушковану (часто з грибами) капусту. Робили налисники з пісною начинкою: маком з медом, сушеними товченими грушами, варенням, печеним гарбузом з медом.

Запивали страви узваром.

Не обходилося також без квашеної капусти з олією та цибулею, солоних огірків, мочених яблук та кавунів.

Примічали після вечері, яка погода. Виходили на подвір'я і дивилися на небо. Чисте і зоряне небо на Святвечір передвіщало сухе літо, неврожай, а снігопад чи іній обіцяли хороше урожайне літо з помірними дощами. Тому навіть у колядках переважали мотиви віри в майбутнє благоденство:

Роди, Божє, жито-пшеницю,

Жито-пшеницю, всяку пашницю,

Без куколю, без метлиці,

А нам дайте паляницю.

Малі діти й підлітки (віком до 15 років) носили й возили на саночках рідним і близьким "вечерю", "пироги". Мати зав'язувала їм у вузлики кутю, накриту трьома пирогами, книшами, калачами, а бувало, й інші страви. "Вечірників" частували (давали варенухи з медом, пиріжків, узвару, варених груш і слив) і обдаровували. Вони одержували від родичів медівники-пряники, горішки (лісові й волоські), гарбузове насіння, цукерки, кутю навзаєм, а часто і невеликі гроші.

На Київщині й Лівобережжі для дітей смажили або пряжили у великій кількості олії спеціальні "горішки" з прісного або вчиненого тіста: маленькі, розміром із волоський горішок, кульки, які після смаження ще в гарячому вигляді притрушували цукром або мастили медом. Особливо ретельні господині начиняли "горішки" четвертинкою волоського горішка або ліщиною.

Кутю діти віддавали матері, а решта була їхньою здобиччю.

Ритуальний обмін кутею та хлібом символізував єдність родини й майбутнє її благополуччя. Носили кутю з пирогами також бідним і немічним, вважаючи це найліпшим поминанням душ померлих родичів.

Залишки куті стояли на столі всю ніч, ложки теж не прибирали. Вірили, що цієї ночі до хати злітаються душі покійних родичів, і кутя ставала для них почастунком. Вранці приглядалися, чи ложки лишилися лежати так само, як їх поклала господиня. Якщо якусь ложку знаходили перекинутою, це означало, що "родителі" прийняли почастунок, не сердяться на своїх живих нащадків і будуть їм допомагати. Звичайно, ці уявлення є відгомоном дохристиянських вірувань, які притаманні багатьом народам. Різдвяну вечерю залишали в дар душам у Франції, в Богемії, у Сербії тощо.

У різдвяну ніч після вечері та в день Різдва вітати із святом своїх рідних і близьких ходили ватаги колядників. Добрі побажання щастя, здоров'я, добробуту, висловлені саме в цей день, мали обов'язково здійснитися.

Колядування також має дохристиянські корені. Досить довго, протягом кількох століть після прийняття християнства, церква боролася проти колядок як "нечестивого дійства", але поступово колядки набували християнського змісту, об'єднуючи давню символіку народження нового сонця і Сина Божого — Ісуса Христа. Незабаром колядки співали вже не лише колядники-віншувальники, а й церковні хори.

Колядники збиралися ватагами різного віку: окремо діти, окремо молодь (часто дівчата нарізно з парубками), окремо одружені чоловіки й молодиці.

Loading...

 
 

Цікаве