WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаНародознавство, Народні промисли → Провідна неділя - за народним календарем тиждень після Великодня. Як відзначали та що їли - Реферат

Провідна неділя - за народним календарем тиждень після Великодня. Як відзначали та що їли - Реферат

Реферат на тему:

Провідна неділя - за народним календарем тиждень після Великодня. Як відзначали та що їли

Проводи — Гробки, Дарна неділя, Могилки, Опроводи, Провідна неділя, Радониця, Радовниця, Радуниця, Родичі, Томина неділя, Хомина неділя — традиційні громадські поминки, що припадають на першу після Великодня неділю і наступні за нею кілька днів.

Поминання родичів на Проводи — давньоукраїнський звичай, що отримав своє місце і у християнському календарі. Його не змогли викорінити заборони впродовж довгих десятиліть за радянської влади. Радуниця, Радониця не раз згадується у давньоруських літописах: "На другой неделе во вторникь на заутріе по Радонице" (1372).

(Радуниця, Радовниця) збереглася з часів Київської Русі. На території України вона поширена на півночі Чернігівщини і на Сумщині. Назва Хомина (Томина) неділя походить від дня святого Хоми, який святкують у наступну після Великодня неділю. В інших регіонах назви відображають суто функціональний зміст — поминання, проводи померлих родичів.

Весняне поминання родичів існувало ще до прийняття християнства. Пережитки світоглядних характеристик померлих як таких, що продовжують жити потойбічним життям, збереглися і в пізніші часи. Тому щорічні поминання родичів у період весняного пробудження природи, за народними уявленнями, мали прилучити "батьків" і "дідів" до колообігу життя - смерть - життя. Спочатку суворі ревнителі православ'я засуджували Проводи, вважаючи їх обрядами, що несуть у собі рештки язичництва, і закликали викорінювати цей звичай. Але згодом Проводи стали органічною частиною церковних поминань: заупокійні служби відбувалися не лише у церкві, а й на цвинтарі, навіть біля кожної могили, освячувалися хліб і коливо як частина поминальної трапези. У свідомості поминальників спільна з душами покійних трапеза мала додавати живим упевненості у продовженні людського роду, а мертвим дарувала вічний спокій. Промовляли нехитрі приказки: "їм лежать — земельку держать, а нам ходить — земельку будить"; "Нам нехай здоровиться, а їм легенько лежиться". У ці дні немовби дозволялася зустріч двох протилежних світів — "цього" і "того". Знавець стародавніх обрядів І. Снєгірьов писав наприкінці XVIII століття про Київ: "На гору Скавицю (Щекавицю) збиралися для поминання родичів найпочесніші києвоподільські городяни. Панахидні літургії відправлялися священиками над кожною могилою; потім кожна родина сідала навкруги своїх покійників і поминала їх тими стравами і напоями, що їх із собою приносила. А тим часом школярі наспівували їм духовні пісні (псалми), часом скрипалі награвали сумні мелодії. Під час того частування були й найубогіші".

Спеціально для поминання пекли паски (або лишали величеньку з Великодня), книші, калачі, пироги, фарбували крашанки, варили коливо (таке, як на поминальні дні посту) тощо.

Коливо, канун, сита — страва, з якої в Україні завжди розпочинають поминальну трапезу і в день похорону, і на "дев'ятини", і на "сороковини", і на поминальну річницю не лише в сільському, а й у міському середовищі. Готують коливо на Проводи і на осінні поминання — Дмитрові, Кузьмо-Дем'янові та Михайлові. Його не тільки споживають удома при застіллі, а й беруть із собою до церкви на відправу (відспівування й панахиду) і на кладовище, щоб роздавати проводжаючим і старцям. Найпоширеніша назва страви в Україні — коливо, на Правобережжі й частково на Півдні — канун, а в деяких районах Полісся — сита.

Найчастіше коливо готують як кутю з недроблених обтовчених пшеничних або ячних круп. Кашу викладають у мисочку, поливають ситою з меду або цукрового сиропу, а зверху прикрашають хрестиком із родзинок чи цукерок-карамельок.

Коливо має давню історію. У середньовічних джерелах неодноразово зустрічаються згадки про заправлену медом кашу, як про заупокійну страву. У перші роки християнізації церква боролася проти неї, але, як виявилося, безуспішно: "Неции освещають приносимые к церкви плодоносия, рекше кроупы или коутья за мертвые, повелеваем от сего времени таковому не быти". Описуючи поминки, які справляв Еней по Анхізові, Іван Котляревський (ще у XVIII столітті) писав:

Зробити поминки я хочу,

Поставити обід старцям...

І коливо з куті зробили,

Сити із меду наситили...

У деяких північних районах України кутю заміняють пшеничним хлібом (бубликами, калачами, пряниками): їх дрібно кришать у миску і поливають медовою ситою.

До XIX століття ситу готували не з розведеного водою меду, а із стільників, їх укладали в дерев'яну діжечку, заповнюючи її на третину, і заливали крутим окропом. Віск із стільників розтоплювався і спливав, а мед розчинявся. Для підвищення температури води у діжку кидали розпечене у печі каміння (один із найархаїчніших способів кип'ятіння води). Коли вода вистигала, вощину збирали, і сита ставала готовою до вживання. Ситу і як ритуальний, і як повсякденний напій широко споживали у часи Київської Русі. Можна припустити, що вона була останньою стравою-напоєм у трапезі, звідки й виник вислів "наїстися досита", "насититись". У давньоруському літописі зустрічаємо запис, датований 986 роком: "Ядяхомъ мяса, лукъ и хлебы до сыти". На Поліссі існують також села, де основою колива є не кутя або хліб, а саме сита, в яку кладуть лише кілька шматочків булки.

Там же, на Поліссі, зокрема у Ємільчинському районі Житомирської області, готують унікальне коливо — з медовим квасом, а не з простою ситою.

Ферментований медовий напій "мед", "медуха", популярний у часи Київської Русі та пізніші два-три століття, наприкінці XIX століття вже майже не зустрічався у повсякденному побуті українців. Але він дійшов до наших днів у чисельних фольклорних зразках. Відомо, що в давньоруські часи мед як ритуальний напій широко використовували в поминальних трапезах. Княгиня Ольга, влаштовуючи тризну за чоловіком, звеліла древлянам "пристроити... меды многи" (945). Описуючи поминки по князеві Федору Святославовичу (1 233), літописець з гіркотою засвідчує: "Сватба пристроєна, меды изварени...".

На Лівобережному Поліссі зустрічається також оригінальне коливо, що не має аналогів в інших регіонах України, — хліб із ситою та яблуком. Яблуко (і яблуня) в українській обрядовості символізує продовження роду, утвердження життя, плідності.

У міському середовищі певний час користувалося популярністю коливо з рису, але в останні роки пшенична (або ячна) кутя повернула собі чільне місце в поминальній трапезі.

Функція колива як ритуального атрибуту поминального застілля полягає, вірогідно, в тому, що воно служить ніби посередником-зв'язківцем між світом живих і світом мертвих. Пригощання коливом і роздача пирогів-гостинців наприкінці поминок є своєрідною жертвою на користь покійного. Те, що ритуально спожите у світі живих "за помин душі", має повернутися померлому на "тому" світі. Недарма за честь визнавали нагодувати бідних, старців, юродивих, а особливим везінням вважали, якщо на поминки нагодився прочанин або просто перехожий (чужий). Це підсилювало значення ритуальної їжі.

Громадські поминки відбувалися у два способи: збиралися й обідали всією громадою на вільній території кладовища чи біля сільської церкви або стелили скатерті між могилами і поминали своїх покійних групами.

Найдавніший обряд поминання на Проводи був схожий на давньоруську тризну. Під великими казанами розпалювали багаття і варили куліш чи капусняк із знесених продуктів, кашу, локшину, горох із вуджениною, тушкували печеню із свинини. До того ж приносили харчі, приготовлені вдома: хліб, налисники з різноманітною начинкою, млинці (які на поминках називали "Божими онучами" чи "тужиками"), вареники, пироги, книші, голубці, смажену рибу та ін. Обідали або за столами, поставленими заздалегідь, або на розстелених на траві скатертинах. Пускали "колію" з чаркою горілки так, щоб кожному поминальнику дістався хоч один ковточок "за Царство Небесне". Молилися, згадували померлих добрим словом.

Окрім колива з медом у вигляді білої булки чи куті, кожна господиня обов'язково готувала для "своїх" покійних страви, які ті особливо любили за життя. Крашанку, частину цих страв, трохи колива, а часом навіть горілку залишали на могилці, горілкою ж кропили землю. Давали багате подаяния крашанками, хлібом та іншими наїдками, обмінювалися їстівним між родинами, досита годували старців. В обведенні крашанками могил, принесенні на могилу для душ їхніх улюблених страв, спільному поминальному обіді можна вбачати пережитки жертвоприношення, кормління предків. На Поліссі, за звичаєм, за останнім столом обов'язково пригощали діток, які збігалися з усього села і терпляче чекали на трапезу. Згадки про ці традиції зустрічаються в "Енеїді" Івана Котляревського:

Пocmaвumu обід старцям...

Хазяїнів своїх ззивали,

Старців по улицями шукали...

Еней хотів обід справляти.

І тут старців наготувати, Щоб Біг душі свій рай одпер. Годилося частувати всіх за столом вином чи горілкою. Якщо стіл бував завеликий, то "колію" пускали двома чарками. При цьому чарку лише піднімали, не цокались, бо на поминках це було суворо заборонено. Вважали, що голосні звуки можуть злякати душі покійних, які, за народними уявленнями, були присутні на обіді. Не співали, говорили тихо і статечно. Тостів не проголошували, примовляли тільки: "Тато, мамо (діду, бабо), їжте, пийте, спочивайте і нас дожидайте!"; "їжте, пийте, споживайте і нас, грішних, споминайте!"; "Вам — Царства Божого діждати, а нам — до Вас не поспішати!"; "Хай земля буде пухом!"; "Вам — спокійно лежать і земельку держать, а нам — в добрій долі панувать!"; "Вип'ємо за Царство Небесне наших (Галини, Федора...)!".

Неодмінною стравою на Проводи були млинці (налисники, оладки).

Loading...

 
 

Цікаве