WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаНародознавство, Народні промисли → Великий піст - початок посту відразу після Масниці. Як дотримувались та що робили впродовж семи тижнів - Реферат

Великий піст - початок посту відразу після Масниці. Як дотримувались та що робили впродовж семи тижнів - Реферат

Реферат на тему:

Великий піст - початок посту відразу після Масниці. Як дотримувались та що робили впродовж семи тижнів

Великий піст — один із чотирьох головних календарних постів, усталених Православною церквою, який триває сім тижнів перед Великоднем — Пасхою. Розпочинається відразу після Масниці.

Церковно-християнський календар включав протягом року не лише свята, а й суворо регламентовані постування. Слід було поститися влітку — від Трійці до дня святого Петра, три-шість тижнів (Петрівка), два тижні тривав Спасівський піст (Спасівка), шість осінньо-зимових тижнів відводилися Пилипівському посту (Пилипівка), і сім тижнів тривав уже згадуваний весняний Великий піст.

Старо- і новозаповітні тексти містять численні згадки про пости. Біблійні герої "мучать душу свою постом", стримують ними позови плоті, висловлюють глибоку скорботу. Існує чимало свідчень про пости у добу Київської Русі, молодої християнської держави. У них втілено євангельський зміст спасіння душі через помірність, утримання від розваг, а головне — через обмеження у харчуванні: відмову в певні дні тижня чи сезони року від їжі тваринного походження — м'яса, жирів і молока. Всі ці обмеження пов'язані в народній свідомості із стражданнями Ісуса Христа. У Києво-Печерському патерику зустрічаємо: "Феодосию приимшу монастырь, нача имети въздержание велико, пощение и молитвы съ слезами"; "Бяше таковъ постьник, яко разве хлеба и воды ничто же ядяше до дьне смерти своея".Остаточне формування календаря постів на Русі відбулося не одразу після прийняття християнства. Наприклад, Києво-Печерський патерик свідчить, що ще у XII столітті Великий піст тривав лише шість тижнів.Цікаві згадки про постування в XVII столітті залишив Гійом Левассер де Боплан — французький інженер, який провів певний час в Україні й записав для нащадків свої враження про життя українців за часів Козаччини. "Вони, — оповідав про козаків французький дослідник, — вельми шанують святкові дні й дотримуються постів, які в них тривають вісім або дев'ять місяців на рік і полягають у відмові від м'яса. Вони настільки вперті в дотриманні цієї формальності, що переконують себе, ніби порятунок їхньої душі залежить від зміни їжі". У своїх спостереженнях де Боплан не дуже відхилявся від істини, а його підрахунки майже точні. Адже, окрім дев'ятнадцяти (у середньому) обов'язкових календарних пісних тижнів, українці постилися ще в середу та п'ятницю, а особливо богомільні — ще й у понеділок протягом м'ясоїдів.Щосуботи у Великий піст годилося поминати покійних родичів. Коли в суботу пекли хліб, то першу хлібину, яку виймали з печі, розламували ще гарячою, щоб вона сходила парою, і клали на рушнику на стіл чи підвіконня. (Згідно з народними уявленнями духи предків харчуються гарячою парою страв.) За вечерею у п'ятницю не слід було їсти часник, щоб уночі на суботу "не заважати вечеряти душам померлих родичів", бо запах часнику міг відлякувати їх. Із цієї ж причини не варили по суботах фарбу з вільхової кори. Але з усіх гарячих страв одразу ж, як виймали з печі, знімали вершечок — для "душечок".

Однак, незважаючи на набожність, українці не відзначалися релігійним фанатизмом. Допускалися відхилення від пісного закону на користь малих дітей, матерів-годувальниць, тяжко хворих людей. Молоко дозволялося малим дітям аж до трьох років, а кволим — до шести-семи.На початку XX століття український етнограф Василь Кравченко писав про Полісся: "Як дуже слаба людина, то хто з рідних піде до батюшки й попросить слабому дозволу їсти, слабий їсть скором, а батюшка за його одмолиться". Подібні свідчення збереглися і про інші райони України: "Породіллі давали молоко і яйця, що жінки на родини приносили, бо їй треба одужувати, хоч м'ясоїд, хоч піст" (Наддніпрянщина); "Полижниця їсть по злогах все масне і п'є яйця, кілько лиш може, бо то дуже помагає трунку, й раз-два полижниця си видужує" (Карпати); "Дітям до трьох рочків і в піст молоко давали, аби здорові були" (Галичина); "Як роділля бравенько їсть, дарма хоч і в піст, то в неї молоко прибуває, покорму багато" (Наддніпрянщина). Отже, в народі визнавали, що матерям-годувальницям потрібне раціональне харчування, і їм, а також тяжко хворим робили послаблення у цих заборонах.Здорові ж дорослі люди постилися протягом усього посту без будь-яких потурань. Напередодні посту навіть випарювали окропом і висушували варивні горщики, казани, чавуни, щоб на них, не дай Боже, не лишилося чогось скоромного. Дехто із заможніших тримав спеціальний посуд для пісних страв або купував новий, ще не уживаний.У перший понеділок Великого посту не варили гарячого. Мабуть, це був чи не єдиний день, коли в хаті не було на обід борщу. Цей день називали "Жиляним", або "Жилавим", понеділком, бо обов'язково пекли на черені або на сухій сковороді (без олії) прісні коржі — "жиляники", "жиловики", "жиловці", "жалованики", "дужики", "жильні коржі", "жильники". Їх споживали, вірячи, що вони додають сили, від них можна стати жилавими, дужими — звідси й назва.Пекли жиляники з житнього борошна на воді, без солі й соди. Поверх робили надріз у вигляді хреста й витискали візерунок головкою свяченої маківки для краси й більшої сили. Кожен член родини мав з'їсти хоч одного коржа. Для пом'якшення смаку до жиляників подавали добре посолену терту редьку, свіжий тертий хрін з буряком і буряковим квасом, січену квашену капусту або огірки без олії. Вважали, що подібні суворі обмеження першого дня Великого посту сприятимуть скорішому й легшому перенесенню всього семитижневого випробування: "У Жилавий понеділок треба заправляться на пуст коржами, щоб пуст не стягнувсь, не здався довгим" (Полісся); "їж жильного коржа, то будеш бравим і жилавим, і піст скоро минеться" (Наддніпрянщина). У Карпатах коржі пекли не в понеділок, а у четвер, за що його й називали "Живним четвергом". У перший понеділок Великого посту відмовлялися від сніданку, на обід варили кулешу (кашу з кукурудзяного борошна або дуже дрібної крупи, мамалиґу) і їли її без масла, з часником. Особливо ревно постували першого тижня пастухи, щоб не оскоромитись, бо, за повір'ям, "то би була шкода межи худобов, бере її вовк чи медвідь, б'є грім".Перший тиждень Великого посту обріс усілякими заборонами, що не мали очевидного зв'язку з ідеєю постування як вияву співчуття до страждань (страстей) Господніх. У перший, Жилавий, понеділок не ходили в гості, а жінкам не годилося заходити до чужих хат навіть за позичкою. Боялися, що разом із ними до хати можуть ускочити злидні. З цієї ж причини у Жилавий понеділок не позичали хліба й солі, не давали сірників і жару для розтопки печі, щоб не віддати з хати добробут. На Воронежчині, де здавна селилася велика громада українців, говорили: "Примічають під час заговин, хоч на Піст, хоч на Масляну: як чоловік перший увійде в хату — то нічого, а як баба — не минеться, захоруєш. Як посилать після заговин до сусід, так уже хлопців посилають". На Полтавщині так само ставилися до Жилавого понеділка: "Не можна в Жилявий понеділок чужим бабам входити в чужу хату. Бувало, зайде хтось та позавидує — і переведеться! Хай дітей посилає, як щось треба".Взагалі перший тиждень Великого посту постилися надто суворо: не їли олії (тільки засмачували борщ), не готували кваші, не варили вареників, не пекли пирогів і пампушок, не вживали риби. Меню було бідним: борщ із квасолею, незасмачена каша, картопля з квасом або хроном, редькою, капустою, огірками, хліб або прісні коржі з варивом (квашеними овочами). Завдяки цьому сподівалися легше перенести довге постування. Для відчуття ситості та вітамінізації страв їх щедро приправляли перцем, часником, цибулею, багато їли у піст також редьки й хрону. Жартували, що під час Великого посту навіть дзвони у церкві видзвонюють: "Хрін та редька, редька й хрін!".Ще у середині XIX століття заварювали духмяні й цілющі трави замість чаю і пили ці настоянки без цукру, бо вважали, що солодке у піст — гріх. Вигадали навіть історію, начебто цукор виготовляють із перепалених кісток здохлих тварин. Але вже на зламі ХІХ-ХХ століть значно поліпшилась технологія виробництва бурякового цукру, його стали робити більше, він подешевшав, і цей забобон було забуто. Отож цукор почали вживати навіть у піст, хоча і в обмеженій кількості.

Перша субота посту була особливою, поминальною. Від цього дня аж до Проводів, які відзначали через тиждень після Великодня, у церкві зберігали грамотки за померлих родичів. У суботу до храму несли хліб, коливо (канун) та млинці на олії або з розтовченим і просіяним конопляним сім'ям. Хліб лишали на панахиду, а коливо й млинці роздавали присутнім за помин душі. Проте поминальними були всі суботи посту, і до храму разом із панахидним хлібом зносили коливо й мед. Поминання у Великий піст вважалося найсильнішим і мало забезпечити покійним родичам Царство Небесне.Вже на другий тиждень посту додавали до меню рибу і гриби. Риба, гриби та бобові мають високий вміст білків, тому їх споживання давало можливість протриматися довгий час без шкоди здоров'ю. Страждали ті, хто не мав у запасі цих продуктів, а також рослинних олій: "Приправляють цибулею з часником або й так їдять "босу страву"; "Так постували, що "курка" (куряча сліпота, гемералопія. — Л. А.) зчіплялася" (Львівщина, XIX століття). Популярними були ферментовані страви або страви з вмістом солоду — житнього, ячного, пшеничного: кисіль, кваша, путря, зубці.Кваша зовсім вийшла з ужитку в XX столітті, й сьогодні можна лише почути від літніх жінок спогади про приготування цієї страви. Відомий український народознавець Микола Маркевич (середина XIX століття) подає наступний рецепт: "Взяти житньої муки, гречаної й солоду, покласти у діжечку, розмішати напівкип'ячою водою, дати півгодини чи годину посолодати; закип'ятити сильно другу воду й розводити до смаку, щоб була рідка чи густа, як хто любить; поставити на піч у тепле місце, щоб прийняла кислоту; тоді варити у горшку і, закип'ятивши, подавати".Василь Милорадович також описує спосіб приготування цієї нині екзотичної страви: "У макітру чи чавун ллють теплувату воду, кидають туди ж вишневого листу, жменю солоду (борошна із пророслого жита), жменю гречаної, дві жмені житньої муки, розводять суміш окропом і розмішують, додаючи ще кип ятку й солоду. Чекають, поки кваша укисне".Солодове борошно робили із пророслого зерна, яке, перш ніж молоти, добре висушували, майже підсмажували. Стежили, щоб тісто не перекисло і не збігло під час кип'ятіння. Варили на легкому жару, помішуючи. Готова кваша мала виразний кисло-солодкий смак. її любили і вважали пісним десертом, споживали на третє — після борщу та каші. Це була здорова їжа завдяки використанню солодового борошна й легкій ферментації тіста. Готуючи її, примовляли: "Ситися, квашо, медися, патокою берися, добра вдавайся, медом поливайся!"; "Удавайся, квашо, солоденька, як медок, а кисленька, як вино"; "Тобі в церкві не бувать, святих тобі не видать, тут тобі солодать!"; "Ішов грек, ніс меду глек, та у нашу квашу. А ти, квашо, робися й медися, вином становися і панам годися!"; "Ішов чернець попід горою та ніс кушин меду із собою, та спіткнувсь на пеньок, та висипав нам у квашу медок"; "Прийшов козак під вікно, щоб наша кваша була, як вино". Квашу готували за складною технологією, тому навіть в однієї хазяйки вона часто виходила по-різному. Траплялося, що кваша надто швидко вкисала і гірчила або ж, навпаки, не встигала набрати достатнього смаку. Чоловіки, які взагалі не любили кваші, вважаючи її жіночими "витребеньками", злосливо-жартівливо приказували: "Солодись, солодись, щоб маленькі поросята напились!", "Бігла кваша через винницю і впала у помийницю", "Ходив винник по винниці, носив квашу в помийниці!"Із квашею пов'язано багато всіляких забобонів, несподіваних повір'їв. Кажуть, що найкраще кваша вдавалася жінкам, які мали "довгі п'яти", а дівчатам не слід вчиняти її, бо можуть "утопити долю у кваші", тобто залишитися в дівках. Але якщо в родині була дівчина, то загадували на квашу: "Як кваша ся вдасть, дівка ся віддасть". Напівжартома-напівсерйозно господині розповідали, що найкраще кваша виходила тоді, коли для вкисання поверх рушника її накривали старими чоловіковими штанами. Залежав смак кваші й від того, хто під час її приготування заходив до хати: "Якщо поріг переступав хороший чоловік, то кваша не вдавалася, а як хто нечепурний — виходила добра".Не годилося варити квашу на першому тижні Великого посту, а також у п'ятницю й неділю. Існує безліч оповідань про покарання жінок, які знехтували цими заборонами. Начебто приготувала жінка у п'ятницю тісто на квашу та й пішла поратися на обійстя. Повертається, аж горщик із квашею стоїть на долівці, рушник скинуто, а кваша розляпана по всій хаті — по стінах та дверях, по миснику та по печі. Довго жінка мила й прибирала і вже ніколи цього дня не ставила квашу. В. Милорадович записав на Полтавщині подібну історію: "Наробила жінка проти неділі кваші, накрила на лаві скатертиною, а сама лягла спати. Коли чує: леп, леп по стіні ополоником, аж тричі і сказало: "Є квага, та логи нема!". Так жінка та встала, перехрестилась і заріклась довіку робити квашу проти неділі".На другому тижні Великого посту розпочиналися молодіжні гуляння — "вулиця". Називалися вони так тому, що парубки та дівчата збиралися вже не в хаті — частково для роботи, а частково для розваг, а на вулиці чи на вигоні. Влаштовували ігри, співали веснянки. Характерною ознакою весняних "вулиць" було закопування дівчатами каші для "приманювання" хлопців. Цей ритуал докладно описав у другій половині XIX століття український етнограф Павло Чубинський: "Вкрали дівки ложку у парубка, швірень од білої кобили і яйце од білої квочки, що сидить. Зварили кашу проти неділі уночі, вкинули це яйце, тією ложкою помішали і закопали, — де збираєтця улиця, забили там і той швірень і ту ложку, та ще й потанцювали на тому місці. То вже де ходить, не ходить парубок, а туди вже так як цуркою тягне. Таки мусить прийти на шворівщину. Навіть собака де бігає, не бігає, а прибіжить туда, понюхає, сяде та так і завиє" (Поділля).

Loading...

 
 

Цікаве