WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаНародознавство, Народні промисли → Великдень (Пасха, Світле Воскресіння Хрестове) - відзначають щороку в Світлу неділю на весні, вираховуючи за місячним календарем - Реферат

Великдень (Пасха, Світле Воскресіння Хрестове) - відзначають щороку в Світлу неділю на весні, вираховуючи за місячним календарем - Реферат

В південних степах України, на Херсонщині, існує цікавий звичай ставити на великодній стіл, поміж напитками та наїдками, тарілку, на якій могилкою насипана земля з зеленою травичкою, що росте з неї. Для цього здебільшого сіють овес — за два тижні перед святами. Зелень повинна вирости так, щоб у ній могло сховатися яйце, отже досягти 7-8 см.

Навколо цієї "могилки", поміж зеленню кладуть стільки червоних крашанок, скільки в цій хаті померло рідні. Отже це ніби символічна могила. Вона стоїть на столі поруч з паскою цілий тиждень, аж до Хоминого понеділка, коли, як кажуть селяни, "наш Великдень одходить". Це дуже гарний звичай, і його — на наш погляд — варто б поширити і в інших місцевостях України.

Розговіни

Обряд розговіння у різних місцевостях України відбувається по-різному. Найстарішою формою цього обряду, на наш погляд, є такий. Господар обходить тричі навколо столу з мискою, наповненою "свяченим". Ставши обличчям до святих образів, він розрізує на тарілці кілька свячених яєць і кінчиком ножа або ложкою підносить частину яйця до рота (ніби причащає) кожному членові родини, примовляючи:

"Дай, Боже, ще й на той рік дочекатися світлого празника Воскресіння Христового в щасті і здоров'ї!"

Такий обряд розговіння ще й досі затримався на Поділлі, Волині та в західній Галичині.

В центральній та східній Україні розговляються свяченою паскою, яйцем, салом, ковбасами. Все це запивають "оковитою", але без спеціяльного ритуалу. Розговляючися, стараються не ронити кришок "свяченого" на долівку, щоб, боронь Боже, не потоптати їх ногами. Кришки, що залишаються на столі, кидають у вогонь — "щоб миші не поїли". Існує повір'я, що як миша з'їсть "свяченого", то обернеться в кажана і буде літати над головою того, хто впустив "свячене".

Першу шкаралупу з свяченого яйця кидають у воду — в ріку чи в море: "вона попливе до рахманів і скаже їм, коли Великдень".

На Слобожанщині обряд розговіння відбувається так. Вся сім'я стає перед образами і молиться Богові. Після молитви сідають за стіл, і гоподар відломлює від паски "шишку" та віддає господині. Взявши "шишку", господиня або відразу несе її корові, або зберігає і віддає корові тоді, коли та отелиться — "щоб відьма не спортила". Віддавши "шишку", господар ріже паску на шматки і запрошує всіх розговлятися. Спочатку їдять паску, яйця, шинку; потім доходить черга і до поросяти; звичайно, при цьому не забувають час від часу промочити горло горілкою чи якимось іншим питвом. Упиватися ж під час розговін не можна, бо "як уп'єшся на розговінах, то цілий рік будеш ходити немов у півсні, так тебе Бог покарає".

Та не скрізь і не завжди обряд розговіння відбувається весело. Якщо господарі вже поважні люди і дорослі діти у них померли або пішли поневірятися по світі, то мати, сідаючи за великодній стіл, плаче й примовляє:

Николаю мій, Николаю дорогий!

Ти то межи нами того Великодня був,

Ти то нам паску-дари покроїв,

Ти то нам до церкви відніс,

Ти то насамперед свяченого кушав,

А тепер ми без тебе і їсти не можемо,

Николаю мій, Николаю,

Хто би був казав ще тогідних свят,

Що ти уже цих не діждеш,

Николаю мій, Николаю дорогий!

Якщо ж мати не певна того, що її сини чи дочки вже померли, і ще сподівається, що її діти повернуться по святах додому, то вона залишає для них шматок свяченої паски та три крашанки. Все це вона загортає в рушник і кладе десь у затишному місці, покриваючи сухою материнкою — символом вічної надії. Цей дарунок від матері з великоднього столу зберігається до свята Вознесіння Господнього і в цей день віддається бідним — "щоб молилися за спокій душі загублених".

Після розговіння вмиваються, кладучи в миску два яйця і дрібну монету, а потім воду виливають на вогонь або в озеро.

"Коли на Великдень розговієшся і вийдеш з хати на вулицю, то що перше побачиш, тим і промишляй — буде удача. Якщо в цей день дощ або небо захмарене — буде врожай. В день свята Воскресіння Господнього ворота у царство небесне відкриті, а той, хто в цей день умре, прямісінько піде до раю. Дитина, яка народиться в цей день, буде нещаслива.

На Великдень, як зустрінеш якого чоловіка, хоч і незнайомого, поклонись, привітайся. Гріх не вітатися в цей день навіть з ворогом!"

Після обіду ходять на кладовище христосуватися з померлими і кладуть на гробки крашанки, що їх відразу ж підбирають діти.

"Дівчата і невісти носять за пазухою сливки (писанки), також малі хлопці. Дають парубкам або вони самі видирають. Також перемітують сливки через церков... Парубки і молоді жонаті ходять оборога по цвинтарі. Стають чотири парубки або молоді ґазди, а два вилазять з плота на їх плечі і так ходять по цвинтарі. Стає також по шість, а нагору — по чотири".

Великодні дзвони

На Великдень кожний селянин старався бодай кілька разів смикнути за мотузок і вдарити в дзвін, бо це за народнім віруванням приносило щастя, зокрема... родила гречка.

"Після розговіння кожний поспішає першим вийти на дзвіницю і задзвонити, будучи певний, що від цього буде добрий урожай гречки на його ниві".

"На Великдень цілий день дзвонять. Хвалять собі, як хто перший, укусивши паски або свяченого яйця, задзвонить. Проте молоді парубки, що ближче церкви сидять, перебігаються, аби перший задзвонив. Коли з'їдять обід, приходять до церкви і старі, і молоді".

Колись у нас на Україні були такі люди, що вміли дуже гарно видзвонювати на дзвонах — "грати". Ось уривок із спогадів про одного з таких дзвонарів, дзвонаря Андрія з Полтавщини:

"Це був манастирський послушник, жив у манастирській келії. Він був дзвонарем-віртуозом. Кожної неділі, як тільки світало, він уже був на манастирській дзвіниці і дзвонив. Але як же він дзвонив! На тих дзвонах він виробляв чуда. Всі люди, де б вони не були, в Полтаві та в околиці, вибігали надвір і, як зачаровані, стояли й слухали дзвонаря Андрія, — то були справді божественні звуки, що могли виходити тільки з-під рук Богом обдарованого генія.

Взагалі Андрій був чоловіком здібним, добре начитаним, в його келії було завжди багато книжок, що він їх читав у кожну вільну хвилину після праці. А праця була в нього тяжка, він ходив біля корів, коней та працював у саду.

Було, як яке велике свято, як ось Великдень, Андрій уже з самого досвітку на дзвіниці. Він одягав на кожну ногу по вірьовці до п'ятьох невеличких дзвонів, а до п'ятьох інших брав у руки, мотузки ж від трьох найменших дзвонів тримав у зубах. Понад нього у великий дзвін бив його помічник, а два середні дзвони-підчаски допомагали дзвонити ще два хлопці. І то було "тріо", варте уваги самого Бетговена!

Урочистий передзвін тривав півгодини, а як коли, то й більше. Люди, що виходили з церкви, ніколи не йшли додому доти, доки не замовкнуть дзвони. Було, всі постають на площі, позадирають голови й дивляться, як Андрій "грає на дзвонах".

Про дзвонаря Андрія тоді розходилася слава по всій Лівобережній Україні, і письменні люди говорили, що він міг би стати добрим композитором, якби йому дати належну школу. Але... в 1924 році, коли в келіях манастиря вже засідав большевицький "жилкооп", Андрій заподіяв собі смерть. Він запалив у своїй келії піч, закрив каглу і задушився чадом.

Що ж залишилося бідному Андрієві? Він з дитинства звик до церкви, до Богослужения, а дзвони -— це була його стихія, без них він жити не міг..."

Французький письменник ХІХ-го століття, Франсуа Рене де Шатобріян (1768-1848) описав цілу гаму найсвятіших людських почувань, що пов'язуються з церковним дзвоном:

"Яке серце не тремтіло при звуках дзвонів його батьківщини, — тих дзвонів, що радісно лунали над його колискою, вістили про його появу на світ, відзначали перше биття його серця, благовістили навколо про радість його отця, про муки та ще більшу радість його матері. Чудові мрії, якими нас заколисує благовіст рідного дзвона, вміщає все найдорожче для нас: релігію, родину, батьківщину, колиску, могилу, минуле й прийдешнє".

Під тяжкою рукою ворога замовкли дзвони України... Наша батьківщина, слізьми й кров'ю полита, мовчить сьогодні в день Христового Воскресіння, вже не дзвонять передзвонами веселі дзвони. Важкий камінь неволі лежить на грудях України. Але всі ми віримо, що той камінь найміцнішою рукою Правди буде скинений у вічне забуття, і, як Христос воскресне, воскресне Україна!

"Сонце грає"

З давніх-давен існує в нас на Україні повір'я, що на Великдень під час сходу сонце "грає".

"Великдень — такий великий празник, що й сонце гуляє, сказано бо: все радується і на небі, і на землі. Як ідеш з обідні й дивишся, воно гуляє: парости по ньому, наче хто мотає туди й сюди".

На Гуцульщині кожен, побачивши сходяче сонце, побожно здіймає накриття голови і, звернувшись обличчям до сходу, віддає йому глибокий поклін, хреститься і шепче слова молитви:

Слава тобі, Господи, за личенько твоє Господнє, що ся показало, праведне; слава тобі, просвященне!

На Волині вірять, що сонце — "цар неба", що світить і гріє вдень, а вночі ховається за землю, обходить її і на ранок знову з'являється на сході.

На Поділлі кажуть, що сонце — це відблиск лиця Божого, і тому воно так яскраво світить.

А в селі Забужжя є така казка: "Сонечко в полудень не йде по небі, а трохи спочиває; під вечір іде на спочинок, вночі спить, а раненько встає. На сході жила колись дуже гарна дівчина і, як тільки сходило сонечко, вона його вимивала, витирала гарненько; від того сонечко перше світило ліпше, ніж тепер".

Loading...

 
 

Цікаве