WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаНародознавство, Народні промисли → Відьми, чарівниці й опирі, чи то ж примхи і примхливі оповідання люду українського - Реферат

Відьми, чарівниці й опирі, чи то ж примхи і примхливі оповідання люду українського - Реферат

Багатьом українським легендам властивий мотив поїздки відьом на людях. Десь у дорозі відьми, так само як і демонічні втілення хвороб, сідають на плечі чоловікам і переслідують їх у такий спосіб до самої хати. Та як тільки герой стає на поріг, відьма кудись зникає. На відміну від русалок, які переважно роблять зло родичам, відьми шкодять найчастіше сусідам чи кумам.

Жінка, яка вміє передбачати майбутнє, знає свій вплив на надприродні сили та вміло користується замовляннями, стала негативною постаттю після прийняття християнства в Україні. Тоді ж склалося уявлення про жінку як джерело гріха, а тому кожну "чародійку" засуджували до страти: спалювали, топили, закопували в землю разом з чорним півнем, котом або гадюкою. Коли довго не було дощу і наставав голод, люди приписували це злим чарам, а тому збиралися гуртом, ловили підозрілих баб і вели на річку чи озеро. Далі скручували їх мотузками, прив'язували їм на шию важкі камені та кидали нещасних у глибоку воду: невинні в чарівництві зразу ж ішли на дно, а "справжня відьма" плавала на поверхні води разом із каменем. Перших витягували за допомогою мотузок і відпускали на волю; тих, що були визнані відьмами, топили силою.

Відомий фольклорист і етнограф В.Гнатюк, описуючи народні уявлення про душу, зокрема повідомляє, що "за життя чоловіка душа тримається його постійно. Покидає його лише у сні..." "У "непростих" людей, прим, відьом, душа відлучається від тіла також у сні і йде на "герць". Через це коли б тіло відьми в часі сну обернути головою туди, де воно лежало ногами, душа, вернувшись з "герцю", не могла б втрапити до тіла, і відьма не встала б та не пробудилася б, доки тіло не повернути до попереднього положення".

Багатьом легендам притаманні мотиви роздягання відьом догола, звертання до хатнього порога, перекочування через стіл і, врешті-решт, двобою на межі. Хтозна, чи можна трактувати їх інакше, ніж символи підготовки до переродження: повернення до первісного стану ("як мати народила"), прощання з родом, корені якого під порогом, момент самого переродження (згадаймо символіку перекочування при перетворенні чаклуна вовкулакою) і відвідини царства мертвих. З культом предків також пов'язаний мотив пошуку відьмами квітки папороті.

У сиву давнину відьомство було досить поширене. В окрему жіночу спілку чоловіків не допускали. Там дівчаток, коли ті підростали, навчали магічних знань — як наслати хворобу, а то й смерть тим, кого вони не злюбили. Пізніше чоловіки, щоб утримати владу, створили свої таємні товариства, куди вступ жінкам був суворо заборонений. Виникла каста жерців, а на долю жінок залишилися хіба що демонічні образи.

ВІЙ — найстрашніший і найсильпіший представник нечистої сили. Живе під землею. Вій — страшний одноокий песиголовець, призначений сатаною керувати чортами. Хреста й магічного кола не боїться, бо в нього довжелезні потки, аж до землі. Він сліпий, але коли дідьки піднімають йому повіки, тоді в нього відкривається єдине око. Рідко яка людина витримує, щоб не глянути в те демонічне око, у якому сидить сам сатана. Деякі дослідники вважають, що український Вій близький до індійського бога вітру, війни і смерті Вайю, який є прабатьком усіх богів і міфопоетичних героїв.

На Поділлі Вія уявляли як безжального руйнівника, який своїм поглядом убиває людей і обертає на попіл міста і села; на щастя, його смертоносний погляд закривають густі брови та вії, і тільки тоді, коли потрібно знищити ворожі полчища або спалити вороже місто, піднімають йому повіки вилами.

Чудовим описом образу Вія стала однойменна повість М.Гоголя.

ВОВКУЛАКА (вовкула, вовкун, вирод, перевертень) — людина, що має здатність перевтілюватись у вовка або стає ним за тяжкі провини чи від чарів злого відьмака. Вовкулаки втікають до лісу й там живуть, як звірі. Потрапляючи до зграї, вони добувають вовкам корм, нападаючи на худобу, але не поїдають її, а тільки душать. Така людина-вовк приречена на тривалі страждання, аж поки знову не стане людиною. Впізнати вовкулаку можна по тому, що в нього задні ноги не такі, як у вовка, а коліньми вперед, як у людини, і завжди в нього на шиї висить мотузка, і як її розірвати, то вовкулака враз стає людиною. Побутують також легенди, за якими людина може бути перетворена у вовка, якщо св. Юрій кине на неї вовчу шкуру; вірменська традиція теж стверджує, що вночі на злісних жінок можуть падати вовчі шкури.

Існує повір'я, що коли жінка на початку вагітності побачить вовка, то в неї народиться син-вовкулака. Вовкулаками стають і "вроджені", тобто ті діти, які з'являються на світ із лона матері не головою, як звичайно, а ногами.

В одній з українських легенд момент перевтілення виглядає так: "Як прийшла до його тая пора, що вже йому треба бігти, то він так стогне! Вийшов за клуню, устромив ножа в землю, почав розбиратися, геть розібрався, голий зостався. Потім перекинувся через той ніж да й став вовком".

Інший спосіб перевтілення описав П.Шейн: "Перед оберненням вовка чарівник вбиває в землю п'ять осикових кілків у якомусь усамітненому місці, але так, щоб два кілки були ніби передні ноги, два — задні, а п'ятий — хвіст, і скачучи вперед через усі, починаючи з заднього кілка, стає вовком".

Вовкулаці чуже все вовче. Він спокійний, часто скавучить, їсть тільки хліб; вовки заїдають його, тому він горнеться до людей, а ті не можуть зрозуміти його. За уявленнями українців та білорусів, вовкулака навіть не виє по-вовчому, а стогне і плаче, як людина.

Доки люди ходять вовками, їх мусить остерігатися й чаклун, особливо коли мине так багато часу, що він і забуде, що пустив їх вовками. Тоді вовча зграя може напасти на нього зненацька і розірвати. Єдиним порятунком для людини, яку переслідує зграя вовкулаків, може стати кинутий позад себе на дорогу пояс. Переступивши через нього, вони знову стануть людьми.

У багатьох легендах у попередній стан перевертня повертають чарівники. Крім випадку з мотузкою, найчастіше це робиться просуванням вовкулаки через ярмо, биттям житнім перевеслом чи трьома різками доти, доки шкура не лусне й не злізе повністю.

Згадка про перевертництво є у "Слові о полку Ігоревім": "Упав на бистрого коня і скочив з нього сірим вовком"; "Великому Хорсові вовком путь перебігав". Змальовуючи князя вовкулакою, автор не бачить у цьому нічого осудливого, навіть описує цей вчинок з похвалою й доброзичливістю. Подібне ставлення до перевертня присутнє і в билині про Вольгу Волхва, герой якої, перекидаючись у хижого звіра, птаха, рибу, годує дружину.

Вірування про реальне існування людей, які за певних обставин стають вовками, були поширені в усіх слов'янських народів. У росіян вони відомі під назвами "вовкодлак", "вурдалак", у білорусів — "вовкулака", "вовкалека". Полякам відомий wilkolak і wilkolek; чехам — wlkodlak; сербам — влъколек, врколак і влколиjек.

Слово "вовкулака", як вважають дослідники, двочленне. Перша його частина не потребує роз'яснення, а друга — dlak, dlaka (у чехів), кодлак (у Галичині), chlaka, chlak (у сербів) — означає вовна, шерсть. Від слова "кодлак" походить в українській мові й слово "кудлатий" (оброслий волоссям, шерстю). Звідси вовкулака може в буквальному розумінні виводитись і як "вовча шерсть". В Україні слово "кодло", яке входить складовою частиною до російської та болгарської назв перевертня, вживається і в значенні рід, плем'я. Тому "вовкодлак" можна реконструювати і як "вовчий рід".

До кінця XIX ст. в українському та білоруському фольклорі активно побутували розповіді про вовкулаків. Про поширення таких оповідок у неврів — племені, яке в V ст. до н.е. населяло верхів'я Дніпра, згадував ще Геродот. Посилаючись на скіфів та еллінів, які жили серед неврів і знали їхній побут і звичаї, він писав, що тут здавна існувало вірування, що, вдаючись до чарів, неври у певні періоди можуть на кілька днів ставати вовками, а потім так само легко набувати людського вигляду. У білоруських повір'ях такими днями вважалися Коляд-вечір і ніч на Купала.

ВОВЧЕ ОКО — людина із густими зрослими бровами. Спекотний блиск сонячного ока (сонця) породжував посуху, неврожаї та хвороби; блискотливі погляди Перуна насилали смерть і пожежі; така ж страшна сила дана і людському оку. Звідси народилася віра у пристріт або уроки, загальна для всіх індоєвропейських народів. "Дурне", "зле" око має вплив на все, чого тільки торкнеться: подивиться на дерево — воно враз засихає; гляне на свиню з поросятками — вона неодмінно їх з'їсть; полюбується на виведених курчаток — і вони діб за двоє повиздихають і т. ін. Недобре око спричинює хвороби, збитки і різного роду нещастя, і такі його дії не залежать від волі людини. Недобрими очима вважаються: косі, погляд із-під великих нахмурених брів, чорні ("Бійся чорних та карих очей") і очі, надмірно вирячені або глибоко запалі. У відунів і відьом, які керують грозами і бурями, за народним повір'ям, недобре око. Недобрими вважаються й заздрісні очі.

Loading...

 
 

Цікаве