WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаНародознавство, Народні промисли → Відьми, чарівниці й опирі, чи то ж примхи і примхливі оповідання люду українського - Реферат

Відьми, чарівниці й опирі, чи то ж примхи і примхливі оповідання люду українського - Реферат

От, каже, сидимо ми з бакаляром та пригадуємо то це, то те, сміємося, школа різні штуки приставляє, щоб як до перших півнів досидіти, а там і спати.

Надворі вітер гуде, аж школа здвигається.

— Пане реєнтій! Відчиніть, — чути крізь вікно дівочий голос. Ми зараз догадалися, що вже якась треба, в селі псавтиру читати абощо.

Кинувся я відчиняти—а то дівчина, дідова вихованка, а ніч місячна, хоч голки збирай, та мороз-мороз!

— Добривечір, пане реєнтій!

— Дай, боже, здоров'я, дочко! А тебе що принесло: чи човен, чи весло? по волі чи по неволі?

— Дідусь мій умер, пане реєнтій! То яка тут воля! — от їдьте псавтиру читати.

— І на його зайшла черга! — озвався дяк.—А я думав: на тім світі вже забули твого дідуся! Та, бачу, ні. Коли їхати, то їхати! Але ти хіба санками? Бо знаєш — я піший.

— Та санками ж! — озвалась дівчина; та така йому гарна стоїть, як вимальована! Ногами постукує, що то з холоду прийшла, хукає в руки, а очі, як зорі, сяють; та чорні, як терен,— і лице горить!..

— Вдягайся! — каже мені бакаляр,— поїдемо. Пошкрібався я в потилицю, що такий холод, та що ж!

Треба вдягатися; в чім зван, в тім пробуван!

Поїхали ми, і собака за нами побіг. Добрий псисько був! Рябий, клаповухий — було вовка подужає.

Приїздимо до того куреня, а вже місяць серед неба доходив.

— Ідіть же ви, пане реєнтій, і ти, Михасю, чи що, до куреня, будьте ласкаві, а я ще тут маю діло.

Входимо в сіни, і собака за нами, попід ноги тиснеться; впустили ми й його за собою до сіней. А та дівчина — тарах! Та й засунула двері на ввесь замок. Засміялись ми з реентїєм, що не ввійшла вона і руки погріти, та й байдуже — пішли до хати.

— Входимо,— розказував,— до хати з сіней, лежить дід на лаві, наміткою вкритий, вусатий, як сом, і сивий-сивий!

— Бач! — каже реєптій,— ще й не пожовк! Цупкий дідора! І по смерті не подається.— Глянув я — правда: червоний на твару, аж синявий, наче каплун на морозі, як і живий був, тільки губи пожовкли та попід очі трохи посиніло.

Читали ми ту псавтиру наперемінку — то я, то він— таки довго читали, а собака походив, походив та й ліг під припічком і лежить. Так коло опівночі я читаю, реєнтій сидячи спить під грубого на припічку та сопе. Якби ви знали — якось сумно було, каже, на лаві вмерлець лежить, витягнувся, в головах йому каганець блима, на припічку дяк сопе, під припічком пес, ще й хата в лісі!.. За гуртом і баба якась ще куняла та сопла. Тільки мій голос, каже, розлягався, наче в пустці, аж дзвенить, аж лунає, а крізь вікно знадвору прямо в лице мені місяць заглядає — чоло виставив— та зодалеки, немов боїться, і білий такий! Зібрав і мене страх! Читаю — боюсь замовчати, але й читати боюся, а голосом все підношу та в вікно поглядаю на місяць, на сніг й знов у книжку — аж в'язи мені затерпли, що стояв як вкопаний! Як шарну листком, перевертаючи, то аж мороз піде поза плечі, наче хто стоїть ззаду, наче хто лапає. А тут Іісобака — гаррр! Цим мене докінчило; в грудях так холодно стало, наче вода потекла, і в вухах лиш — фу! фу!, наче вчадів, і мурашки по шкурі лазять. Проте я читаю-таки. Але собака ізнов загарчав, далі ізнов і встає з-під припічка — затріщав ріщем. Оглянувся я — йде собака до мене, а серед хати вікно відмалювалось від місяця і моя тінь простяглася від каганця, а каганець хлипає, аж читати не можна. Потягнувся рябко, понюхав мене, хвостом помахав і ліг очима до лави, поклав морду на лапи і дивиться просто в лице дідові, а він то вусом моргне, то оком кліпне. Я вже не втерпів більше — знайшов псалом знакомий, що напам'ять затвердив, і відступаюсь від стола, читаючи. Назад-гузь, назадгузь — аж до припічка: вставайте, кажу, пане реєнтій, читайте вже ви: бо в мене аж голосу не стає.

— А що! вже пізно хіба? — питає він.

— А вже. Далі вже півні на досвіток запіють.— А тут іще й на опівніч не піли.

— А на чім ти став? — запитав ізнов.

Я сказав. Потягнувся той, аж кості затріщали, протер очі кулаком й пішов до стола, з хрипом читаючи той псалом. А я сів уже на припічку і дивлюсь то на собаку, то на діда поглядаю, чи не видалось мені, що він вусом моргає, а він, може, ні, і міряю оком, чи далеко до дверей.

Трохи вже мені відлягло від серця; аж нас дві душі не спить і собака третій. Грубка собі теплесенька, в плечі гріє, і сон морить, і чую, що їло б ся щось, і думаю: треба в печі пошпортати — чи нема чого, а тут уже зовсім сплю. Собака ізнов загарчав, я зопалу глянув на діда, подрухавшись, а він-таки і справді вусом моргає. Тоді вже думаю: "Постій! піду ж я двері відімкну".

Вернувшись до хати, вже більше не сідав, а став коло комина грітись і не зводжу очей з покійника. Той же собі, знай, чита і вухом не веде, ще й на собаку посварюється. Не пам'ятаю вже, чи довго, чи недовго мені стоялось коло комина, як реєнтій запитує:

— Ти, Михайло, нічого не бачиш?

— Ні,— кажу,— або що? — Не відказав він мені ні слова, начеб і не почув, читаючи.

Дід ще ногою заворушив, руками, кліпнув очима скілька раз і схопився на ноги, а собака йому на груди. Я в ноги, дяк за мною, а їх так і зоставили накупі, і баба зосталась. Лишили й хату нарозтвір та й побігли до села без духу.

На другий день такою громадою йдемо до куреня! Душ зо тридцять. Приходимо. Двері, як ми зоставили нарозтвір, так і стоять, баби нема, а дід стоїть коло печі, на комин сперся головою і задубів так. Собака ж, бідний, до половини в печі і весь зад відгорів, а перед — до половини у діда в руках; як держав його, так руки й заков'язли. Кров всю хату сполонила, та така чорна!.. Видно, довго бурикався неборака рябко — не давався, бо в діда всі груди і всі руки скусані, да таки заміг бідняку і так каторжно замучив його!.. Сказано — опир нечиста сила — кого не подужає!"

ВІДЬМА (відюга, відюха, вириця, лиходійниця, чаклунка, чародійка, обавниця, потворниця, яритниця, карга) — один із головних персонажів нижчої демонології. Це слово походить від відати, тобто знати все. Вириця — стара відьма. Яритниця (від ярий — весняний) — молода відьма, схильна до любовних забав. Така відьма, заварюючи чарівне зілля, замовляє:

"Терлич, терлич! Мого милого приклич!" Чим сильніше кипить зілля, тим вище і швидше він несеться: "Як дуже зілля кипить — милий над деревами летить; а як не дуже — по половиш дерев" — і в цьому випадку може налетіти на стовбур дерева і забитися до смерті.

Образ відьми у різних модифікаціях відомий багатьом народам. В українсько-білоруські повір'я цей образ, на думку С.Токарева, увійшов через посередництво католицької Польщі і тому ввібрав у себе багато західноєвропейських уявлень. У росіян образ відьми-вродливиці не набув такого поширення, як в українців.

Цілком земними постають з українських легенд відьми-красуні. Особливо гарними вони стають опівночі. У народі побутують численні повір'я й легенди про польоти відьом через комин на шабаші аж на Лису гору біля Києва, про викрадення ними райдуги і роси, про підковування їх знахарями або ж звичайними людьми тощо.

У легендах про відьом найпоширенішим є мотив про їхні польоти на шабаш. Засобом переміщення тут слугують найбуденніші предмети домашнього вжитку: кочерга, мітла, тріпачка для обробки льону. Єдиним таємничим засобом можна вважати мазь, добуту відьмою з-під порога. Намазавшись нею під пахвами і промовивши закляття, відьма тут же без усяких перепон вилітає через комин. Інколи вона далі опиняється на коні й подорожує верхи. 29 грудня відьми з усього світу злітаються на Лису гору на шабаш; 1 січня вони розпочинають з нечистими духами нічні прогулянки, а 3-го, повертаючись з гулянок, задоюють корів; 18 січня вони зовсім гублять розум від надмірного бенкету. За повір'ям, відьми на Благовіщення зароджуються, а на Юріїв день (23 квітня) і в Купальську ніч (24 червня) разом з відунами також збираються на Лису гору.

Відьом не треба плутати з чарівниками, які можуть робити й добро. Бувають відьми родимі, які продовжують свій нечистий родовід від народження, і навчені, яких ізмалку вчать чаклувати. Керує відьмами старий відьмак. Це так само чоловік, який усе знає, але з лиця бридкий. Вовче серце, пазури чорної кішки і гадюки — основні чародійні складові для приготування різноманітних сполук при ворожінні. Вороги відьом — знахарі та знахарки. Відьма здатна тільки на зло. Наприклад, вона може зібрати землю зі слідами людини у торбу; потім, підвісивши ту торбу в димарі, замовляє, щоб людина так само сохла, як і земля.

Популярним в Україні є мотив доїння відьмами чужих корів. Найнебезпечнішою у цьому відношенні вважається ніч на Купала. Задля своєї мети відьми перетворюються на котів, собак. Утім їм і не обов'язково перевтілюватися: достатньо на Юрія зібрати рядном росу з тих полів, де пасеться худоба, яку вони хочуть доїти, і віддати власним коровам чи козам. Від цього їм прибуде чужого молока. Тому на Купала телят не відлучали від корів, аби відьми не могли їх попсувати, під двері клали борону, а іноді сам господар чи наймит-пастух ночували біля худоби.

Loading...

 
 

Цікаве