WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаНародознавство, Народні промисли → Відьми, чарівниці й опирі, чи то ж примхи і примхливі оповідання люду українського - Реферат

Відьми, чарівниці й опирі, чи то ж примхи і примхливі оповідання люду українського - Реферат

Реферат на тему:

Відьми, чарівниці й опирі, чи то ж примхи і примхливі оповідання люду українського

Все, що я чув про відьом, про опирів, сходиться в одно: що відьми й опирі єсть родимі і вчені. Тим-то я і звів їх докупи, що вони ув цім ділі сходяться, аби не говорити одно по кілька раз. Родимі опирі і відьми з хвостом — як палець, кажуть, стирчить хвостик на самім купрі. Як бере шмаття на себе абощо, то треба роздягтися до голого, то того хвостика не видно — втягає в шкуру; тільки вже як купається, то не може заховать — так і кивається по воді, як борозняк. Найлучче видно його, як ті пливають, бо тоді він наверх води виставляється. Родимі не так страшні, як вчені, — той не винен, що під такою планетою родився, а вчені, то вже самі захотіли, і, кажуть, на них така планета надходить, то не витерпить — не може витерпіти, щоб не зробити кому якогось лиха. (Під це останнє підходить і вовкулак (оборотень), що така планета на його надходить, то вже мусить вовком перекинутись і бігти.)

Щоб пізнати, чи то відьма, чи що, чи добра людина, беруть навпоперек мотузом і пускають на воду — топлять, як це зветься між людом. Коли добра душа, чиста, то впірне, а коли ні, то так і плюскається поверх води —саму голову токмачить, бо встидно; та нічого не вдіє—голова і ноги будуть в воді, а середина все зверху, хіба камінь прив'язати, то аж тоді піде на дно. Я сам мало-мало що цього вже року не був свідком, як в однім селі купали відьом та опирів — кількома днями тільки спізнився. Найбільше допікає, що відьми дощ запродують (з уст люду). Як посуха, то громада вже й гуде на відьом, що дощ запродали, і нишком змовляться та й коли-небудь у велике свято, як все село в церкві, переступлять дорогу, щоб ніхто не втік, і ловлять, про кого недобра чутка ходить, та й і топлять. Так візьмуть навпоперек, наче поясом, І пускають на воду з кручі де, чи з містка, чи з греблі — яка де вода і звідки зручніше мочати. Тут і виявиться, що в кому кипить— інше і само признається. Як родиме, то пускають, а як вчене, то б'ють — само признається. На другий, па третій день і піллє дощ, як з луба; так було і цього року. Літ з десять абощо назад в однім селі на Поділлі одну бабу і втопили, не хотячи, на Богу, як відьом купали. Кажуть, чиста душа була, бо як спустили на воду, вона і не плюснулась, і не потопала — пішла, як сокира, на дно. "Чиста! чиста!" — загула громада і зараз же таки витягли, а вона й нежива. Що дива виробляли! І трясли, І відтирали — таки не помоглося. Так і поховали, що не ожила.

Опирі, кажуть, до запродування дощу не належать, але де вони є, то так дощ не може йти — і їх купають, щоб дощ пішов. Як купали цього року, то знайшовся такий, що признався. Я, каже, не винен, бо я родимий — так і вродився.

Водиться на Поділлі празник— росалі; його обходять на перший день петрівки па степку. Це зветься жіноче— бабське — свято, і з чоловіків там ніхто не буває, де його обходять. То на росалі жінки самі купаються, не роздягаючись, і кого спіймають, також зо всім у воду тащать; як єсть, так і вкинуть — одягненого, взутого, щоб дощ ішов. Опирі тільки по смерті шкідливі — страшні, а за життя, як і всі люди — нікому нічого не винен. По смерті опир ходить попід вікна і лоскоче в носі, де світло горить в хаті дуже допізна. Як хто сидить сам у хаті, то затикає вікна, щоб вогню на двір не видно було, бо опиря привабить. Як залоскоче в носі, закрутить, то чоловік і чхне. Як нікому сказати "здоров" або хоч є кому, да не скаже, то сам собі скаже; бо як ні, то піллється кров з носа і вмреш. Це зветься потяв або підкосив опир. Як же скажеш чи почуєш "здоров", то тут примха двоїться: одні кажуть, що опир прахом стане. Мабуть, це тичеться до його тіла, що в гробі лежить — не гниє. А другі кажуть, що йде під другу хату і там уже лоскоче в носі. Ще кажуть, що опир кров ссе з чоловіка, та я не знаю, чи це то ж саме, що кров носом піллється, чи що друге. Знаю тільки, що з кого опир кров виссе, той до дня не діжде; більш всього, що його застануть уже неживим, як надосвіток встають, і такий чоловік по смерті не жовтий, як всі люди, а білий буде. Єсть також оповідання, що опирі, ходячи попід хати, позирають на вікна, чи нема вогню в хаті; і як нема, то аж тоді починає ссати кров. Мабуть, чи не набіляє це про двоякість опирів; що одні не боялися вогню — світла — і ті в носі лоскотали, щоб чхати, а другі боялись і з сонного чоловіка ссали кров.

У бургарів єсть також опир і зветься вампір, вапір, лепір. Кожен умерлий стає тим лепірем, як через його, коли ще він в хаті лежить, перескочить кішка. А ложать у їх вмерців просто на землі серед хати або наче на столі, але все-таки серед хати, то вже й примічають, чи не перескочить кішка. По-бургарському лепірі також і кров ссуть з чоловіка. Родимий опир у бургар ще за життя капостить. Кажуть вони, що тіло лежить, де ліг спати, а душа шатає попід хати. Отож і розказують, що жінка якась мала чоловіка опиря і не знала, що він опир. Але як вночі колись, хотячи чи не хотячи, приторкнулась до його, а він лежить, як дуб, і холодний зовсім; а передоднем і потеплів і ожив.Стала вона примічати та й зауважила, що він таки частенько вночі зовсім неживий і тільки передоднем ожива. От і питає в сусіди, що б воно таке значилося? А ті й кажуть, що він лепір і що у них різні дива витворяються. Злякалась вона, небога, і поради попросила, а ті й прираїли; як ляже спати, кажуть, а ти примічай й оберни його на полу головою в ноги, а ногами в голови; то душа, як вернеться додому і захоче ввійти в тіло, то не знайде рота і так зостанеться.

Так вона й зробила. Він заснув, а душа і вийшла з тіла та й пішла попід вікна; а вона й обернула тіло, як баби казали, і чоловік уже більше не вставав. (Чув від самих бургар у Києві.)

В старовину бувало в нас, як дознається громада, що вже опир ходить по селі, зараз і йдуть до попа та до церкви, забирають корогви і так з процесією йдуть на цвинтар (цвинтар або цминтар. Я придержуюсь тут мови правобіцької: там вживається кладовище для турків. татар, для жидів - окописько або окопище і для хрещених - тільки цвинтар або цминтар); відкопують його, а він і лежить ниці. Тоді обернуть його горіниці, як годиться, і піп щось править. Як відправа відійде, тоді заб'ють опиреві в груди осиковий кіл і так землею привернуть. Кажуть, було кров різана тече з тіла, як кіл забивати. Коли це не поможе, то ізнов бувало відкопують, відрізують голову і кладуть її в ногах в домовині, щоб не достав руками навлежачки, а як достане, то таки буде ходити і ту голову свого носити,— як в руках і кидає нею в людей, кого на вулиці здибле. Тоді вже треба до баби вдаватись,— як баба не поможе, то нічого не поможе, аж сам хіба перестане.

Як трапиться, що опир кого підотне, то той уже буде йому замість коня — опир їздить ним попід вікна до самих півнів досвітчаних, а після іде на цвинтар, лягає в гріб і лежить аж до ночі, а там ізнов встане та й їздить. Як нікого не підотне, то вмерлий опир на живому їздить. Ще й тепер де-де можна бачити осиковий кіл на гробі в головах, Іноді навіть і свіжий, тільки тепер уже не відкопують опиря, а так просто б'ють в гріб — в землю — попи, значиться, не такі настали, щоб послухати громади, як перше бувало. Тут можна сказати і про вмерців загалом, бо думаю огласити скілька оповідань і про них. Як ходить вмерлець, то і йому забивали осиковий кіл в груди, а тепер забивають в гріб в головах. А то ще роблять осикові хрести на вікнах— прибивають довгі осикові поліна наохрест на кожнім вікні в тій хаті, куди вмерлець ходить, а двері на ніч намазують дьогтем та часником. Що ще роблять — виявиться з оповідань.

Опир і вмерлець, що ходить, — не все одно: то нечиста сила, а це що іншого, да про вмерців буде іншим часом, а тут лиш про опирів.

От одне оповідання, як я чув його (1852 року), тільки то мовою не такою, як там балакають.

"Не при вас це діялось, що маю розказати, не при батьках ваших; ось бачите, моя голова вже сивиною полискується, а й мені розказував сивий дід, як я ще й погоничем не був —то, мабуть, буде вже цьому літ зо сто абощо. Ще за Польщі, перед Коліївщиною, де тепер Джулинки, село, що пошукати — було скілька хат і церковця божа стояла— то й парахвія була, і піп жив, і бакаляр, а в його був піддячий Курбацький Михась. Ото ж він і розказував, уже постарівшись, що коло Джулинок, каже, від Дяківки (село), в лісі жив курінний — що ліса стеріг — старий-старезний чоловік — ще першу унію запам'ятав, — і розказує було про козаків, про гетьманщину, про Запорожжя, як по писаному, а Коліївщину, Залізняка та різанину з Харком знав, як свою кишеню. Було приказують, що він чужосторонній і прийшов у село вже з сивиною в бороді, а ніхто не запам'ятав, коли саме прийшов, при кому— всі перемерли! Такий старий був, аж жовтий волос мав, не то сивий; а як де бувало вдарить тропака, то аж земля стогне — у старовину все кріпкі люди бували! — та такий червоний ходив, як півень. При собі держав дівчину-сирітку, щоб було кому хату підмести тощо та щоб не тинялась в чужих людях, а більше — ні роду, ні плоду.

Loading...

 
 

Цікаве