WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаНародознавство, Народні промисли → Традиції народної матеріальної культури - Реферат

Традиції народної матеріальної культури - Реферат

ТРАДИЦІЇ НАРОДНОЇ МАТЕРІАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ
Народна матеріальна культура є надзвичайно складним явищем, сформованим у системі різноманітних чинників: соціально-економічних, історичних, географічних, власне етнічних. Сукупно вони визначали як етнічні обриси матеріальної культури, так і регіональну її своєрідність - окремі типи, підтипи, варіанти, що відповідають тим об'єктивним умовам, що склалися в окремих регіонах України.
Така властивість матеріальної культури пояснюється тим, що вона не тільки виконує прагматичні функції, а й становить невід'ємний компонент духовної, зокрема обрядово-ритуальної культури. Народна матеріальна культура була одним з найважливіших каналів передачі міжпоколінної етнокультурної інформації, передусім за допомогою системи традицій. Адже вони матеріалізувалися в повсякденних речах: у одязі, житлі, кулінарії, хатньому начинні, засобах для перенесення вантажів.
Багато предметів матеріального світу слугувало не одному поколінню, відтворюючи тим самим давні етнокультурні стереотипи й традиції і консервуючи міжпоколінний народний досвід. Тож не випадково, що саме в сфері матеріальної культури зберігалося найбільше архаїчних рис, притаманних різним історичним періодам. Щоправда, для кожного з них існував свій етнічний образ та свої етнічні традиції, які фіксували етапність їхнього історичного розвитку.
Особливо рельєфно етнічний образ і часова етапність виявлялась в такому стабільному компоненті народної матеріальної культури, як житло та поселення. На початку XVII ст. на території України сформувалися типи житла й типи поселень, котрі можна назвати українськими. Адже вони, грунтуючись на давній східнослов'янській основі, створювалися в етнічних традиціях українців та в системі своєрідних соціально-економічних і природних умов України.
У межах цих етнічних традицій сформувалося три основних типи поселень та три типологічних зони їх побутування: північна, центральна і південна. Всі вони мали давню слов'янську основу, проте сильно позначену своєрідністю природного (географічного) середовища.
Для північної зони, що включала два історично-етнографічних регіони - Полісся і Сіверщину, - найбільш характерним був давньослов'янський культурний пласт багатодвірських забудов вуличного (Полісся) або вулично-безладного типу.
Для центральної зони України традиційним типом забудов був безладний (безсистемний), зумовлений особливістю заселення краю. Майже до кінця XVIII ст. селяни мали можливість займати тут землі за звичаєм займанщини - одержання земельної власності на правах першості займання вільних земель. В його основі лежало традиційне уявлення селян про те, що їхня праця, вкладена в землю в будь-якій формі, надавала право на володіння і розпорядження нею. Займанщина особливо поширеною була у XVI-XVIII ст. серед козаків та селян, що мігрували з різних регіонів України на Запорізьку Січ, Лівобережжя, Слобідську Україну та південно-східну степову частину Правобережжя. З перетворенням народної колонізації на планомірні переселення почали виникати наприкінці XVIII ст. поселення вуличної, рядової, радіальної та шнурової забудови.
Регулярні забудови найбільш типовими ставали для південних районів України (Нової Січі, Новосербії, Донщини, Таврії), куди починаючи з другої половини XVIII ст. йшла спрямована колонізація. Формувалися поселення, що здійснювалися за розпорядженням адміністрації, квартального та гніздового планування.
У межах цих типоутворювальних етнічних традицій побутували їхні різноманітні зональні варіанти: одні виникали під впливом певних соціальних умов, інші - суто природних. Прикладом зональної варіативності, сформованої під впливом соціально-економічних умов, можна назвати малодвірські поселення та хутори (кутори, кути), що мали різну природу та різний час виникнення. Невеликі селища - дворища, відомі ще з XI ст., були поширені майже до середини XVIII ст. як виробничі бази феодалів та багатих козаків або як селянські заїмки (пасіки); в XVI-XVIII ст. виникали й тимчасові поселення запорожців - зимовники, а з кінця XVIII ст. - двори-висілки, найбільш характерні для Волині й Полісся.
Щодо природних чинників, то вони зумовили різноманітність як варіантів зональних поселень, так і підтипів забудов, а головне - впливали на розмаїття етнокультурних процесів. Явища матеріальної культури, в тому числі житло та забудови, становили "арену", на якій ці процеси розгорталися. Матеріальний світ набував у такому разі символічного виразу. Етнічна символіка українських поселень виявлялася, зокрема, в органічному поєднанні їх із ландшафтом, нерідко реалізуючись через регіональну варіативність: "що не ландшафт, то інший варіант".
Загальною ж символічною ознакою українських поселень була їх своєрідна прив'язаність до річок, хоча така етноекологічна ознака притаманна в цілому й багатьом іншим народам. Про зв'язок річки як стрижневої основи поселень з ознаками етнічного характеру їх мешканців влучно писав Василь Ключевський: "Річка є навіть свого роду вихователькою почуття порядку та громадського духу в народі... вона виховувала дух заповзятливості, звичку до спільної, артільної дії, змушувала розмірковувати та приловчатися, зближувала розкидані частини населення, привчала відчувати себе членом суспільства, спілкуватися з чужими людьми, спостерігати їхні звичаї й інтереси, обмінюватися товаром та досвідом, знати звички та вдачу".
На українському етнокультурному тлі така загальнолюдська закономірність набувала своєрідних етнічних рис, властивих психічному складу українців та їхній духовній культурі. Річка для них уособлювала не просто господарські, економічні, соціальні чи суто людські зв'язки, як це характерно для багатьох інших народів, вона ставала духовним началом для людності, що пов'язувала з нею своє буття. Адже більшість обрядових дій українців відбувалися біля води, бо ототожнювалися з водною стихією: купальські обряди, русалії й водохреще, обливання та ворожіння на мосту, біля криниці чи ополонки; водна магія та культ води лежали в основі багатьох вірувань та повір'їв, втілюючись у колоритних демонологічних обрядах, що стали етнічними символами духовної культури українців, - у образах русалки, нявки, водяника тощо.
Зв'язок між поселеннями різних типів та етнопсихологічними рисами їхніх мешканців виявлявся й через інші природні (географічні) ознаки, зокрема особливості ландшафту. А він в Україні визначався особливою різноманітністю, адже її територія має і рівнини, і височини та гори, і морське узбережжя; вона або вкрита лісом, або являє собою лісостеп чи степ, своєрідність якого по-своєму впливала на заняття людей, на їхній триб життя й навіть на психічний склад. Про вплив географічного середовища на етнічність і, зокрема, національний характер писав ще у 30-х роках П. І. Кушнер. Верховинці, наприклад, котрим доводиться відповідно до природних умов жити невеликими, часом замкненими групами, можливість спілкування між якими, як правило, є
Loading...

 
 

Цікаве