WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКраєзнавство, Eтнографія → Моє село – Серафинці - Реферат

Моє село – Серафинці - Реферат

головах.
Через часті прикордонні сутички й напади люди покидали рідні краї, й у ХУІ-ХУП століттях чисельність їх дуже зрідла. Доперва у XVIII віці канівський староста Микола Потоцький спровадив з України, де тоді була Руїна, і люди тікали світ за очі, багатоколоністів, надав їм землі та козацькі "вольності", себто звільнив від панщини. Відтоді з'явилися в нас Чайковські, Велигорські, Крижановські, Топольницькі, Бачинські, Онуцькі, Островські, Рогожинські, Войцеховські, Кнігиницькі, Рома-новські, Скавронські, Бережанські, Березовські, Городецькі, Козаченки (численні), Петриченки, Курганевичі, Жугаєвичі, Шлемкевичі, Бурнадзи, Боюки, Подольські, Хошинські, Ілієвичі, Левицькі, Панічевські, Бу-човські, Лучицькі, Якимовичі, Яримовичі, Загаровські, Лазаровичі, Лу-кавецькі. Всі ці родини тепер дуже численні. З давньої галицької пан-щизняної людності лишились Атаманюки, Яківчики, Матійчики, Кабани, Петрини, Фалати, Русковолошини, Унгуряни, Бабії, Дейпуки, Козо-різи, Потягайли, Білоголовки, Ощипки, Діки, Гнатчуки. Цих родин значно менше, ніж переселенців Потоцького, які й досі зберегли риси, що їх подибуємо, приміром, на Полтавщині. Та й вдача цих українських колоністів відмінна від вдачі мешканців інших сіл. Вони дуже любять хоральний спів, запальні, горді, надзвичайно прив'язані до грецького обряду й української національності, сварливі, хиляться до всього нового. Це і є образ теперішніх парохіян у Серафинцях.
Румунського походження Гривули й Унгуряни.
Микола Потоцький заснував тоді церкву Вознесіння і дав кошти на утримання пароха. Наприкінці XVIII віку двір переніс церкву і парахіальні будинки на те місце, де вони стоять тепер, бо турецький кордон тоді перемістився поза Буковину (за Австрії), а город, давній цвинтар, місце, де була давня церква, загарбав собі, й дотепер там є двірські городи. З того постав був процес між парохом і двором, який закінчився остаточно року 1818 не на користь парохії. Року 1866 вибудував па-рох отець Миколай Дебельський нові парохіальні будинки, а року 1882 парох отець Северин Литвинович побудував нову церкву перенесення Мощей св. Миколая. Парохіальні будинки відремонтовані в 1922 - 1923, а церква - в 1925-1926 роках.
Людність парохії невдовзі зросла так, що вже 1830 року засновано систематизоване сотрудництво, і тепер вона становить близько 3800 душ, однак через численну еміграцію до Канади й Америки зменшується. Школа до року 1921 була чотирикласна й налічувала до 680 учнів, а тепер діє шестикласна школа, в якій працюють дев'ять учителів, а число дітей щораз зменшується і сего року становить 420.
Серафинці, 27 грудня 1926
II
Село Серафинці досить просторе і має вигляд довгого вужа завдовжки близько 5 кілометрів. За статистикою від 1931 року, тут налічувалося 811 хат і 3454 мешканці. Площа села становила 3 квадратних кілометри.
Через дві третини села протікає потік Гуркало, який з'єднується з потоком Лімець, що тече від Городенки і протікає через третину Серафинців. Отже, село розташоване над двома потічками, які приносять йому багато користі.
Населення тут українське, але є й кілька польських родин, які до поляків не признаються. В загальному населення складається з 80 різних прізвищ. Із них половина закінчується на -ський та -ич. Два прізвища татарського походження (Болук й Алі). Татари вихрестилися і поодру-жувалися з християнками.
Село почало осідати десь близько 1500 року на південний схід від теперішнього і мало назву Ямгорів.
Під час татарського наїзду 1622 року воно було цілком знищене, лише декільком родинам вдалось уціліти. Мешканці ховалися поміж скель уздовж потока Гуркала.
Після татарського набігу село стало відбудовуватись у верхів'ї Гур-кала. Тут були початкові числа хат на чолі з центром тодішньої "культури" - корчмою, яка мала перше число.
На полях височіли два кургани, на яких запалювали вогні при набігах татар. Від тих курганів взяли назву родини Курганевичів. Десь у тому місці, де тепер місцевий цвинтар, було турецьке поселення, сліди якого в формі черепків і пляшок знаходимо при копанні могил.
Назва села затрималася десь до року 1860, бо з того часу є контракт купної села жидом Давидом Зільбером у графа Понінського року 1866, де фігурує назва Ямгорів. Є два варіанти зміни назви (дуже плутані й суперечливі та й навряд чи правильні). Перший. Стара церква стала валитися, і за переказами, десь 1760 року недалеко від теперішньої церкви, заїхав у болото пан Ісидор Ільський і не міг звідти вибратися, тож борикаючись дав обітницю звести церкву, коли врятується. Виїхавши з болота, побудував церковцю на честь ангелів серафинів. Від того часу село розбудовується в напрямі церкви і прибирає назву Сера-финці. Все це містить наліт легендарності. За даними сучасного краєзнавства, назва села походить із молдавського й означає "міняйло", тобто тут був пункт обміну грошей різних держав. Із тих часів маємо переказ, що близько 1760 року один із парохів мав дві доньки. До Ямгорова прийшли два богослови Іван і Михайло Шлемкевичі, які поженилися за парохових доньок. Один із братів виїхав зі села, а другий, Іван, одержав 14 моргів поля і дав початок роду Шлемкевичів.
Є ще одна версія походження Серафинців. У пана Каньовського, власника села, була кохана дружина Серафима, на честь якої й названо село. Стара церковця зникла, а на її місці збудовано другу, де парохами були отці: Баран, Плонський, Загайкевич, Каратницький, Бородайке-вич, Луцький. У 1882 році під проводом отця Литвиновича на місці старої церкви зведено храм, який стоїть до цього часу (сто років). Частина іконостасу намальована в ті часи, решта - пізніше. Приход був досить великий, мав 70 моргів поля.
Нова двоповерхова семикласна школа побудована в 1905-1906 роках. Від 1850 до 1878 року діти вчились у старому приміщенні, де з одного боку була школа, а з другого - сільська управа. У 1880 році школу перенесли до ліпшого будинку. Відтоді її управителями були вчителі: Струк, Іжевський, Бачинський. Останній був сільським радикалом і підніс надзвичайно рівень культури села. Після Бачинського управителями були Лень, Дорожтнський і Юрчишин. З Австрії управління було українське, однак, починаючи від 180 до 1914 року за громадські справи треба було важко боротися. Двір не мав вплив на село, бо там жили жиди, які на одних із виборів зазнали поразки і більше в громадські справи не втручалися.
До 1850 року в селі керували дідичі та мандатори, які карали буками.
У селі часто бував класик української літератури Василь Стефаник. Він учився з Левком Бачинський у Коломийській гімназії. Про Левкову сестру Стефаник писав: "Євгенія Бачинська - то моя перша (біла) любов" Але одружитися з нею не зміг. І бідолашна дівчина 1897 року померла з суму та від хвороби.
У 1910 році в учителя Василя Бачинського почував Іван Франко, після того. Як мав виступ у Городенці.

 
 

Цікаве

Загрузка...