WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКраєзнавство, Eтнографія → Село моє, для мене ти єдине (с.Замулинці) - Реферат

Село моє, для мене ти єдине (с.Замулинці) - Реферат

малюнками різні написи. На суд села сьогодні школа винесла свої творіння. У вікна вривається сонячне проміння, сонцем наповнюються наші маленькі серця.
Хтось добродушно посміхається, хтось сплескує руками, хтось ліниво відходить. Але тут сьогодні все зрозуміло тим, хто творив. Для них весна почалася саме тут, і саме сьогодні.
Можливо, це народження чийогось таланту. А можливо, лише епізоди дитинства якогось академіка чи архітектора, який і не згадає ніколи це свято малюнків на асфальті. Однак хочеться, щоб пам'ятали це і Лесі, і Миколи...
Новеньке авто зупинилося на околиці села. Тут священна земля, святе місце - місце Вічного спокою. Я слухаю, про що шепчуть плакучі верби, вдивляюсь у викарбувані імена. Як їх багато! Невже так багато загинуло, пропало безвісті, невже так було? Нам в це нелегко повірити. Але ветерани пам'ятають. І мій дідусь розповідав про роки воєнного лихоліття.
Війна залишила після себе невиліковні рани. Ось уже майже 55 років не стихає біль. Я схиляю голову перед мужністю загиблих і тих, хто пережив ці роки.
Про що думають ті, хто вийшли з машини. Я не бачу їхніх очей - їхні голови опущені. Можливо, згадують виття сирен, залпи чи вибухи? А може сльози рідних? Тут не говорять, тут мовчать.
Я згадую дідуся, як він вірив у перемогу. А повернувшись додому інвалідом, припав до рідного порога, цілував рідну землю.
Я не хочу, щоб село здригалося від вибухів, виття сирен, плачу матерів. Нехай замість цього звучить сміх на його вулицях.
Страх, насилля, вбивства, війни повинні зникнути, залишившись в книжках і розповідях.
Так, безумовно, наше село красиве. Фарби Прикарпаття роблять його неповторним і прекрасним своєю строгістю. Але я не хочу, щоб його зовнішність хоч в якійсь мірі затінювала долю, долю людей села, людей - героїв, людей праці.
І красиве наше село не лише новими будинками, мальовничими краєвидами, а насамперед своїми мудрими і роботящими людьми. Живуть вони тут з діда-прадіда, дорожать не лише своєю честю, а й честю всієї громади села. А від доброго коріння добре й насіння...
У житті кожної людини є місце служінню людському обов'язку. Воно починається там, де твоя праця, твої обов'язки стають справою і щастям твого життя, де люди не вимірюють свої зусилля однією лише сумою заробітку, а де людина чітко усвідомлює значення своєї роботи, наскільки б величною чи скромною вона не була, і розглядає її з точки зору спільних інтересів.
Така людина знає радість безсонних ночей, радість причетності до зусиль своїх односельчан, народу, причетності до Вітчизни.
- У нас, хліборобів. - згадує Дмитро Петрович Назарійчук, - ніколи не буває легкої долі. І ніколи не буде, тому що доводиться за все боротись - за переконання, за щастя близьких, за мирний труд і спокій, за те, щоб усміхалися дівчата і гралися діти.
Дмитра Петровича в селі добре знають і його ровесники, і люди старшого віку, і молодь. Знають його, як одного з кращих механізаторів і комбайнерів не тільки в межах села, а в районі й області.
Знають його і як чудову людину, скромну, ввічливу, людяну; бездоганного батька і чоловіка.
Його хата - як писанка. Весела вона і весело в ній. Кожна річ в ній підкреслює не тільки охайність і дбайливість господарів, а й велику любов їх до краси. Змалечку привчали до праці і дітей своїх, а тому й духовне життя їх багате.
Діти їхні - Галя і Люба - вчителі, але поле - це невід'ємна частка їхнього життя. Воно завжди викликає в них радість. Мені пригадалися слова, де в одній із газет дочка Люба розповідала про свого батька:
- Рухи батька розмірені, неквапні, слова скупі. А в сірих очах вгадується швидка думка, багатий внутрішній світ, добра і, разом з тим, вольова натура. Досвід у нього, як комбайнера, чималий: ще сімнадцятирічним юнаком сів за комбайн.
А сам Дмитро Петрович повідає: "Щоб постійно мати прибутки, треба вміти раненько вставати. Якщо я вдосвіта перегляну техніку, як слід підготую агрегати, заздалегідь огляну площу, спланую режим роботи, то діло йде, аж душа радіє".
А чи є в нього труднощі? До них він звик ще змалку, відтоді, як в 1949 році знайшли коло залізничного полотна вбитого Петра Романовича Назарійчука, його батька. Але на те й труднощі, щоб їх переборювати. Згадує свій перший сезон на комбайні. Важко доводилося. Та був у нього добрий наставник - Дмитро Григорович Бурак, який вмів дати добру пораду чи підтримати у важкі хвилини, а то й підбадьорити. То до того пташиного співу тихим росяним світанком змушував прислухатися, то показував міцною рукою на золоті хвилі пшениці, то давав у руки штурвал. Не раз говорив: "Ти уяви, скільки праці вкладено у цей хліб. А скільки людей чекає на нього! І
його доля - у твоїх руках. Ти розумієш, в якому ти становищі? Хіба можна спати, хіба можуть боліти руки, коли треба збирати хліб?"
І він почував себе на полі отаманом орачів і сіячів - усіх хліборобів. І здавалося йому, що вся сила їхня переходила до нього, здавалося, що сама земля додавала йому моці. Не забуде він сліз радості на материнському обличчі, коли завіз до вдовиної хати перші центнери зерна - свій заробіток у колгоспі.
Високе почуття відповідальності властиве Дмитру Петровичу впродовж довгих десятків років. Його потреби - це частинка великого громадського "треба". Інакше жити він не вміє.
Свій досвід він передає молодим. І має в цьому далекоглядний розрахунок: щоб множилась хліборобська сім'я, щоб бути чистим перед совістю. А ще вчить їх розуміти землю, високу місію хлібороба, розкриває молоді серця для сприйняття і високого розуміння краси праці. І завжди допоможе, якщо треба. Бо душа в нього щира, бо серце в нього людське, бо він - людина праці!
Село моє, для мене ти - єдине,
Для мене - ти найкраще на землі.
Частинка серця і України,
В тобі мої всі радощі й жалі.
А.Демиденко
Дрімає передранішня тиша. Все затихло в чеканні нового дня. Здавалось, що темрява ще довго зможе боротись з ледь помітним світлом. Але ні! Світанок швидко заграв яскравим сяйвом. Легенький морський вітерець ніжно обіймає мене. Мій погляд пірнає у темну глибінь і, здається, що зараз неодмінно переді мною розкриється підводне царство.
Справді, на якусь мить я забула, що так далеко від рідної оселі. Море то чарувало і вабило мене своєю блакитною водою, а то навівало якийсь смуток. Скиглили чайки та баклани... Тоді якнайшвидшея хотіла повернутись додому. А приїхавши в рідне село, я зрозуміла, що тут найкраще.
Роздумую над тим, чи поїхала б кудись за кордон, якби трапилась така нагода? Звичайно. Хотіла б побачити, як живуть інші люди, які там міста, села, яка земля, яке небо. В інших людей можна багато чого повчитися, перейняти. Але я нізащо б не погодилась назавжди покинути всій рідний край, своє рідне село, хоч би як добре було там, у чужих краях. Бо, як писав Тарас Шевченко: "Хай би моя Батьківщина була найубогіша, найнікчемніша на землі, то й тоді б вона мені здавалася кращою за Швейцарію і усю Італію".
Звичайно, одне село можна порівнювати з іншим, але рідне село не можна ні з чим порівнювати, бо воно єдине і неповторне. Його так само не вибирають, як і не вибирають собі матір чи батька.
Хай воно не обов'язково найкрасивіше, бо у світі, я впевнена, є кращі місця. Хай моє село і не таке багате, показне; може не кожному западе в душу, але від цього воно мені не є менш любим і дорогим, бо хоч:
Село моє - краплиночка на карті,
У світі невідоме - та дарма.
Ну, а чого без нього були б варті
Ми з вами, кожен зокрема?
Loading...

 
 

Цікаве