WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКраєзнавство, Eтнографія → Історія села Порик - Курсова робота

Історія села Порик - Курсова робота

На землі звільнені турками помалу повертається життя, почалася колонізація Польщею "нових" земель Поділля, що було схоже на колонізацію пустині. Приходила наново та сама українська людність з Лівобережжя, Волині, Галичини, Полісся, вертались утікачі і заселяли знову колишні міста, містечка, селища і села. Але розташовуючись на старих попелищах, народ шукав вільного життя, вільної праці, та слідом за ним йшли польські пани й знову починали заводити своє панське право. Через це знову починалася боротьба, виступала нова козаччина, і край не міг діждатися мирного спокійного життя. Само собою розуміється, що при таких обставинах важко було розвиватися культурі і освіті. Все, що зведено за старих часів і під час коротких років затишку, знесено, культурне українське життя пересунулося за Дніпро до Гетьманщини, де були сприятливіші умови для його розвитку.

Можливо саме в цей час населення села Кутів переходить на лівий берег Південного Бугу, з лісистої місцевості: "Каленич" у долину Бугу1. Однією з версій походження села є його назва від прізвища чи прізвиська першого поселенця – Соломірця. В наш час у Порику є люди з прізвиськами – Соломірець і Кутик, що може говорити про походження цих слів ще з тих часів. Чому селяни Кутів пересилились невідомо. Причиною може бути і те, що в урочищі "Каленич", де було село Кути, було дуже важко жити посеред лісу, хоча він і давав надійний притулок від ворогів. Ще однією причиною може бути те, що річкова долина нижче села Клітища належала польській короні2 і була незаселена, і селян Кутів могли примусово або ж з умовою надання певних пільг, перевести на протилежний, лівий берег Південного Бугу. Можливість польського панства осісти у своїх колишніх маєтках і безкарно руками українського селянства викорчовувати ліси, орати, гатити ставки, ставити млини призводило до виступів селян. Вирубування лісів могло бути ще однією причиною переселення селян Кутів з правого на лівий беріг Бугу. В цей час шляхта, а також старости, управителі королівщини, державних маєтностей стали рубати ліси, щоб мати дохід з незаселених околиць від продажу будівельного матеріалу і поташу. Так, в околицях, що лежали ближче до річок, ліси лягали під ударами сокир. Це призвело до того, що безлісі околиці починалися на східному Поділлі1. Ліс поволі уступав перед сокирою і плугом, і це збільшувало оброблювані землі панів. Про це зокрема пише в своїх записках німецький подорожуючий Вердум, що в 1670–1672 рр. кілька разів проїздив вздовж і поперек Галичину і Поділля. Він дуже докладно описує характеристичний краєвид різних околиць, які довелось йому бачити: "На Поділлі краєвид знову змінюється. Давно товсті і буйні землі на горбках і долинах, що розтягаються над ними, росте дуже буйна трава і широка висока конюшина, а також різне лікарське і кухонне зілля"2. Інші письменники оповідають, що на Поділлі не треба щороку орати: досить раз посіяти – уродить і на другий рік3.

Оселі в ті часи мали ще такий самий вигляд, як колись перед віками, у слов'янські і княжі часи. З приходом шляхти почав змінюватись споконвічний порядок громади і оселі. В ці часи по всіх селах поміряли докладно землю, поділили її, від своєї частини селянин мусив платити зазначену данину. Потім дідичі почали забирати собі кращі землі у селян або ж скуповувати їх за примусову дешеву ціну, "не без розливу сліз", або ж просто зганяти селян і переводити їх на інше місце, на пустирі, які щойно треба було корчувати і управляти. Власник землі доручав досвідченому підприємцеві засновувати нове поселення. Підприємець діставав більший простір землі, право поставити млин і корчму, збирати податки. Він закликав поселенців, забезпечуючи їм кільканадцять років свободи від усяких панських домагань і обов'язків, щоб вони могли належно загосподарюватись. Коли вже поселенці стягнулися на нове місце, починалася жива запопадлива праця, щоб якнайшвидше добути користі з землі.

Про лови зубрів на Поділлі розповідає папський посол Руджеєрі: "Лови на зубра на Поділлі відбуваються таким способом. Хлопи, що доглянуть його у догідному місці, рубають дерева навколо і роблять із них засіку, в якій зубр лишається замкнутий. Потім будують ложі для короля, пань і панів. Ловці ховаються за деревами; звір, рушений з місця псами й криком хлопів, уступає усередину засідки, а найближчий ловець ранить його з-за дерева. Зубр, ударений залізом б'є рогами у дерево, за котрим стоїть ловець, той перебиває йому черево ножем, а з другого боку шарпають і калічать сни, аж поки не звалять його на землю."1 Далі Руджієрі описує хліборобство: "Доволі є управної землі, що видає багато пшениці, жита і усякого іншого збіжжя, що тут є за безцінь, особливо на Поділлі, що найбільш родюче. Подільська земля така плідна, що родить траву заввишки з хлопа і без ніякої майже управи таку силу збіжжя, що воно в значній частині марно пропадає на корні, бо нема його кому збирати. Причиною цього є й те, що ця земля є далека від торгових доріг, нема й добрих сплавних рік, котрими можна було б спускати збіжжя туди, де воно б знайшло купця; на місці не можна його спотребувати, і воно не має покупу, такого великого, як у нас."2

Селянські хати того часу мають найрізноманітніший вигляд. Відомий нам уже німець Вердум дає опис селянської садиби: "Селянська хата ділиться звичайно на три частини. Перша, що через неї входять до дому, – це стайня, друга кімната, з неї збоку можна перелізти до третьої діри, яку називають коморою. Взагалі одна така сама чиста, як друга. Сільські хати – як ковчеги Ноя, бо в них при печі громадяться поруч з людьми також коні, корови, телята, вівці, свині, кури та інші звірята, що знаходяться дома. Видають вони особливий сопух. Вогнище приміщують звичайно в кутку кімнати – це дає більше тепла ніж піч при простому морі."3

Це, зрозуміло, картина з якоїсь однієї околиці – не всі ж хати були сполучені зі стайнями і не всюди селяни жили в такій біді, як це десь бачив наш подорожній. У різних околицях хати бували різного типу, залежно від місцевих умов, звичаїв і матеріалів, яким люди користувались. Звідси можна зробити певні припущення, що селяни Соломірки і Клітищ будували (не без згоди пана) свої будівлі з дерева, бо були розташовані недалеко від лісу. Села знаходилися біля покладів каменю і глини, що також, напевно, використовувалися у будуванні житла.

Про те як одягались у XVIII ст. знову розказує нам німець Вердум: "Звичайне чоловіче убрання складається з двох одягів, один на другому: спідній із темного матеріалу без підшивки, верхній – звичайно сукняний. Обидва одяги сягають аж до стоп, під ними носять, дехто, обтислі сподні. Їхні сорочки сягають аж до пояса і нижче. Шляхта носить зимою і літом хутряні шапки, чоботи з червоного або жовтого сап'яну, інші ж з червоної шкіри...Прості люди, хоч би мороз був найсильніший, обвивають ранком ноги віхтем соломи і вдягають на це чоботи, витримуючи так цілий день на морозі. На селі чоловіки і жінки носять зимою і літом чоботи." 1

Споживали в їжу селяни продукти своєї праці – хліб, куліш, каші, м'ясо. Звірів ловили капканами, ратищами, списами, птиць – сильцями. Добували також дикий мед; рибалили ятерями, неводами. На селянських столах бували найрізноманітніші страви: юшка, борщ, галушки, риба, сало, тетеря, вареники, яєшня. Споживали горілку, вишнівку, слив'янку, варенуху, брагу, різні наливки і компоти.

Але посилення експлуатації, зменшення землеволодіння, через швидкий розвиток панщинного фільваркового господарства, окатоличення, національно-релігійний гніт призвели до спалаху в 1702 р. нового повстання проти поневолювачів на Правобережній Україні. На Брацлавщині це повстання очолив полковник Андрій Абазин. Він ще у 80-х роках XVII ст. очолював Брацлавський козацький полк. Повстання Абазина широко підтримали народні маси. В 1703 р. майже вся територія Поділля (за винятком Кам'янця і Меджибожа) була звільнена від польсько-шляхетського гніту.

Польські власті люто розправлялися з повсталими, але незважаючи на це боротьба тривала далі. В січні 1704 р. в околицях с. Боринівці Хмільницького староства місцеві жителі розгромили шляхтецьку хоругву С. Подлецького. З вступом влітку на Правобережну Україну російського війська на Поділлі спалахує нова хвиля повстань. Сотник Борисенко займає Немирів і біля Синяви розгромив польську хоругву. В околицях Хмільника, Шаргорода, Бару діяли загони під проводом Шпака, Сороки і Часника. З допомогою короля місцева шляхта розгромила повсталих, що підтримували рух Палія. 16 березня 1703 р. шляхта Подільського воєводства прийняла рішення скоротити термін свобод до 4-х років, після чого там встановлювалася панщина 1 день на тиждень.

У першій чверті XVIIІ ст. порівняно швидкими темпами відбувалася колонізація краю. Сюди переселялося населення не лише з України, але і з Польщі і Литви. На нових землях поселенцям хоча й надають пільги, але щороку вони скорочуються. Пани починають все більше гнобити селянина, обманювати його в маєтку і на ярмарку, відбирати у шинку останню копійку. Скаржитись українському селянину нікому і він знов вимушений здобувати свої права в боротьбі. В 1712 р. відбулися виступи в Хмільницькому старостві. Можливо в ньому брали участь жителі Соломірки і Клитищ. Сваволя польського панства викликала щоразу більше обурення люду. Тих, хто брався до зброї у боротьбі проти гноблення, називали гайдамаками. Гайдамацький рух на Поділлі почав формуватися на півдні.

Loading...

 
 

Цікаве