WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКраєзнавство, Eтнографія → Етнографічний район Карпат - Курсова робота

Етнографічний район Карпат - Курсова робота

Карпати і Прикарпаття, Галичина, Буковина, Покуття

До Карпатського етнографічного району належать Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська (крім східної частини), Чернівецька, більша частина Тернопільської областей. В Карпатському етнографічному районі виділяються три основні підгрупи: Прикарпаття, Власне Карпати, Закарпаття. Так історично склалося, що, перебуваючи у складі різних держав, українці зберегли свою етнокультуру, хоча і не уникли деяких взаємовпливів з культурами словаків, угорців та поляків. Мешканці гірських районів Карпат зберегли найархаїчніші риси культури, які дещо відмінні від поліських.

Ще до 40-х років тут зберігались залишки ручного землеробства (в Закарпатті залишки підсічно-вогневого землеробства), а в деяких місцевостях обробіток землі з допомогою рискаля і сапи (на Івано-Франківщині). У гірському скотарстві багато спільних рис зі степовим, проте воно має свої особливості: тільки в гірських скотарів жінки не допускаються до роботи на полонинах, тільки вівчарі зберегли обряди, пов'язані з культом вогню. Пастухи полонин вдягалися в сорочки, прокип'ячені в лою, змішаному з іншими жирами. Архаїчні риси збереглися також в обрядах при покійнику, які вірогідно залишилися ще з княжої доби. Зрідка такий обряд ще, зберігався і на Поділлі.

У гірських районах і влітку й узимку носять киптар. Давні типи житла з коморою, розміщеною позаду хати, характерні також і для поляків. Житло також має галерею, в інших районах вона поширилася значно пізніше. У Карпатському регіоні є три етнографічні групи: лемки, бойки, гуцули. Розглянемо особливості культури і побуту кожної з них.

Лемки живуть по обидва схили Бескиду, між річками Саном (Сяном) та Попрадом. Це автохтонні жителі Карпат: Перші згадки про них у писемних джерелах з'являються в VI ст. до лемків за етнографічними особливостями культури належать русини, які через різні історичні обставини опинилися на територіях різних держав: Угорщини, Польщі, Словаччини, України. Значна частина цих українців асимілювалася місцевим населенням. Так у Словаччині їх було близько 200 тисяч, нині лишилося близько 40 тис.; у Польщі під час операції "Вісла" в 1947 p. русинів було примусово вивезено з рідних земель і розселено по всій країні. Тому визначити місця їхньої локалізації нині важко, хоча приблизно можна вважати: в Словаччині - Пряшівщина (по с. Остурно), в Польщі - по Білу Вежу є місцевості, заселені українцями-русинами.

Отже, лемки є найзахіднішою групою українців. Назву свою вірогідно отримали від сусідніх народів за вживання поширеної тут діалектної частки лем, що означає "тільки, лише". За гіпотезою М. Худаша, назва лемків походить від давньослов'янського імені Лемко. Самоназва їх - русини або лемаки.

Народний одяг Лемківщини має специфічні риси, що лишилися, [вірогідно], з князівської доби - плащоподібна чуга з широким коміром та шнурками. Інші стародавні види одягу: сіряк, лейбик, опанча, сірманя (одяг з пелериною). Тільки у лемків лишився обрус, який накидається (а не пов'язується) на голову, а також чоловіча сорочка з розрізом іззаду.

Культурно-побутові особливості населення Закарпаття позначені деяким впливом сусідніх народів: так звана волоська сорочка з чотирикутним вирізом нагадує молдавську (не слід плутати волохи - молдовани і валахи - румуни). На Закарпатті до початку ХХ ст. збереглися будівлі кількох сімей в одному подвір'ї, відомі ще з описів ХVІІІ ст. Типовим для закарпатців є народний верхній одяг з ворсу гуня, який має плащеподібну форму і поширений також серед угорців. Збереглося також кілька видів короткого чоловічого і жіночого верхнього одягу: уйош, сірак, кожух (губа) без рукавів. Дівчата носили гірляндочки з квітів (косиці) над вухами - традиційна прикраса. Набедреним одягом жінок є лише фартух (плат), який закриває сорочку тільки спереду. З Їжі тут цікаві ячні коржики. Землеробство, як і в горах, підсічно-вогневе. Бойки живуть на Івано-Франківщині; у південно-західній частині Рожнятівського району та в Долинському районі (за винятком його північної частини); на Львівщині: у Воловецькому, на півночі Міжгірського і Великоберезнянського районів; в Закарпатській області. Самі бойки цю назву не люблять, дехто вважає її глузливою, тому віддають перевагу назві верховинці. Дослідник С. Верхратський виводить назву бойків від діалектної частки бойє, яку вони вживають у значенні "так". "Руська трійця" - Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький - вважали бойків нащадками кельтських племен, які з VI ст. до н. е. жили в Центральній Європі, а близько І ст. н. е. перейшли на Балкани. Археологи стверджують, що в басейнах рік Тиси, Дністра, Західного Бугу, а також Прип'яті, Дніпра, в Криму є пам'ятки кельтського походження. Як видно, територія бойків також позначена кельтськими пам'ятками. Мовознавці назву бойків пов'язують з антропонімом (прізвище чи ім'я) Бойко, яке в слов'ян було поширене з дуже давнього часу.

Для поселень бойків дуже характерний замкнутий двір, де будівлі розташовані в одну лінію. Клуня називається боїско. Оригінальний стародавній звичай мали жінки для укладання волосся. У буденні дні заміжні жінки від закладених під очіпок кіс відділяли по пасму волосся з обох боків так, щоб воно спускалось на груди. На свята ж волосся повністю розпускалося на спину, навіть якщо воно було довшим, ніж до пояса. Розпущене волосся покривали півкою, давнім видом намітки (прямокутне полотно або перкаль з вишивкою на одному з країв). Чоловіки також носили довге розпущене волосся, яке іноді заплітали в дві коси - це було дуже архаїчне явище, зафіксоване тільки у бойків. Жіночі сердаки без рукавів такі ж, як і в лемків та болгар. Жіноча сорочка складається з двох частин: верхня дуже коротка, відокремлена від нижньої - подолки. Чоловічий сердак довший від гуцульського, з вусами, більше схожий на свиту.

Гуцули живуть на Івано-Франківщині: південь Надвірнянського, Косівського та Верховинського районів; в Чернівецькій області: в Путильському та на півдні Вижницького районів; в Закарпатській області переважно в Рахівському районі.

Походження назви гуцулів досі викликає дискусії серед вчених. Найпоширеніші гіпотези - від молдавського гуц, гоц, що означає "розбійник". У ХVІІ - ХVІІІ ст. серед гуцулів було чимало опришків - повстанців, народних месників. На думку Дмитра Зеленіна це слово позначало партизанів, тобто "благородних розбійників". Мовознавці пов'язують цю назву з дієсловом кочувати через форми кочул, гочул, що не зовсім переконливо. Немає також достатніх аргументів на підтвердження гіпотез про походження цієї назви від назви тюркського племені уци, або давньоруського племені уличі. Отже, назва досі лишається не зовсім зрозумілою. Самі гуцули не називають себе цим словом, яке, можливо, в давнину було для їхніх предків образливим.

Володимир Шухевич писав: "Всім укладом свого життя, своїми нравами і звичаями гуцули відрізняються від своїх співвітчизників, що живуть у Карпатах і далі на захід. Зокрема, гуцульський костюм являє собою особливе й видатне явище; більш за все він відзначається великою кількістю металічних прикрас, що дуже красиво виділяються на темно-червоному фоні їхнього одягу".

Оригінальність культури гуцулів стала причиною гіпотез про походження їх від кавказців, котрі змішалися з українцями (Федір Вовк), або фракійців. Володимир Січинський знаходить в гуцульській архітектурі чимало спільних рис із культурою давніх етрусків. Архаїзм давніх гуцульських будівель полягає насамперед у типовому замкненому подвір'ї - своєрідній фортеці, яка має тільки ворота і хвіртку. Кожна гуцульська хата нагадує своєрідний музей народного мистецтва: всі речі повсякденного вжитку (посуд, меблі, килими, одяг, зброя) прикрашаються різноманітними візерунками, різьбою, вишивками, художнім розписом тощо.

Живучи в горах, гуцули не забули землеробства, тим більше, що в жнива вони спускалися в долини на заробітки. Землеробська термінологія гуцулів уся слов'янського походження, тоді як термінологія тваринництва має багато слів волоського (молдавського) походження: бербениця - діжка: бриндзя; будз - назви сирів; деякі назви рослин і тварин.

Типові гуцульські прикраси клокічки - намисто з плодів, яке носять як жінки, так і чоловіки. Можливо, в давнину воно було ритуальним або оберегом. Нараквиці - чоловічі та жіночі прикраси у вигляді браслетів, плетених з вовни, прикрашених геометричним орнаментом. З часів Київської Русі збереглися жіночі чільця - налобні прикраси. Згарди - литі з металу хрести, нанизані на ремінець, які носять жінки, не зустрічаються більше ніде в Європі. Лише в гуцулів зберігся плащевидний ритуальний одяг нареченої гугля, який нагадує давньоруське корзно.

Особливі й гуцульські штани: холоші вишиваються із зворотного боку яскравою вовною, а потім вивертаються вишивкою наверх. Сорочка носиться поверх штанів. Онучі та шкарпетки (капчурі) вишиваються по краях. Жінки носили доколінниці - ногавиці з білого сукна (в холодну пору року). Доколінниці - стародавніші від жіночих штанів. Гуцулки також носили головні перемітки - убруси. Безрукавний одяг називався: гугля, гуня, манта, чуга.

Характерна дівоча налобна прикраса, схожа на давньоруські рясна, потребувала багато праці і була святковою. Її готували всі дівчата й жінки для старшої дочки: поки старша не виходила заміж, молодші не мали права вдягати цей головний убір.

Етнографічний район Карпат і Прикарпаття має ще історичну назву Галичина. У Х - ХІ ст. вона входила до складу Київської Русі. В ХІІ ст. тут було Галицьке князівство, а ХІІІ - XIV ст. Галицько-Волинське. Отже, нині територія Галичини точно не визначена. Крім того, Галичиною називалися у пізніші часи й землі, що входили до інших держав (Польщі, Австрії). Нині Галичиною прийнято вважати території Івано-Франківської, Львівської, Тернопільської, Чернівецької областей. Частину етнографічних груп цих областей ми вже розглянули, тому далі мова піде про райони, перехідні між Поділлям і Гуцульщиною.

Loading...

 
 

Цікаве