WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКраєзнавство, Eтнографія → Підсобні промисли та художні ремесла українців - Курсова робота

Підсобні промисли та художні ремесла українців - Курсова робота

Найбільше суден у XVI—XVII ст. будували на ріках басейну Чорного моря. Але так само був поширений промисел на ріках басейну Вісли. Ось яке повідомлення про цей промисел на річці Сян 1775 р.: "Всі спекулянти, які живуть коло ріки Сян, в тому числі і ярославські міщани, живуть тільки з будівництва суден, за які отримують значні прибутки". Так, за неповними даними, тільки до Гданська у 1771 р. направлено 527 шкут, 101 комегу, 97 галер, 26 биків. Судна будували і на р. Віслі. Коли на початку XIX ст. виникла торгівля з півднем України, то в басейні р. Дністер щорічно будували близько 500 галер, значна кількість яких призначалась на продаж.

Дерево, крім суден, сплавляли плотами — тратвами, дара-бами. Щорічно до Гданська в середньому відправляли близько 277 плотів. Тільки в 1835 р. на південь України Дністром сплавлено 159 плотів та 6 паромів з деревом.

Важливу роль у середньовіччі відігравав попіл. Його використовували для вибілення полотна, оброблення шкіри, виробництва мила, фарб. Випалювання попелу набуло масового характеру в Карпатах та Прикарпатті. Щорічно вивозили у Гданськ 14000—23 000 бочок попелу. З нього виробляли поташ, для чого будували спеціальні виробничі приміщення. Про зростання виробництва поташу свідчать такі дані: якщо в 1772 р. до Гданська відправлено 21000 бочок поташу, то в 1795 р. — 140 000.

Селяни випалювали вугілля, спочатку у незначній кількості, необхідній для виплавлення болотної залізної руди в димарнях та для ковальських майстерень, а починаючи з другої половини XVIII ст.— масово. Сам процес випалювання не був простим і вимагав відповідних знань та досвіду. Якість вугілля залежала від породи дерева. Найкращим деревом був явір та граб, з яких випалювали більше вугілля, ніж з берези, вільхи, сосни та смереки. Випалюванням вугілля займались люди, котрі жили в селах, розташованих недалеко від залізних гут. Так, у 1846 р. тільки для залізних гут випалено 868 000 м3 вугілля.

Немаловажне значення мало виробництво смоли, яке було поширене там, де росла сосна. Смолу використовували при будівництві суден, а також шевці, римарі, боднарі. Також направляли на експорт. Про виробництво смоли досить образно писав Т. Т. Рутковський: "Величавий нічний вигляд цього вулкану вогню, бухаючи з печі, в яку перед тим вложили переважно до 465 дерев, а для його погашення приготовили 750 фір гною, частково торфу. І коли починають гасити вогонь, то червоний стовп його перемішується з чорною хмарою диму і є величавим, а коло нього 215 скачучих робітників в личаках кидають у вогонь гній". Важливим деревообробним промислом було стельмахування — виготовлення возів, полозів для саней і т. д. Тут віз та сани вважалися основним транспортним засобом і виготовлялись вони без жодної металевої деталі.

Для сільських стельмахів існувала феодальна "возова" повинність — кожних чотири сільських ремісники давали на рік одну підводу панові. Для виготовлення воза стельмахи підбирали спеціальні породи дерев, які за формою підходили для виробництва окремих частин воза чи саней.

Найскладніший технологічний процес — виготовлення коліс, тобто їх вигинання. Для цього будували спеціальну споруду з дерев'яних балок, шпари між якими ущільнювали мохом та обмазували глиною, дах покривали дошками. Посередині вставляли три балки для вигинання коліс, внизу будували піч, над якою встановлювали довгий чан з подвійним дном та отвором для виходу пари. Від печі проводили димохід. Воду наливали ззовні дерев'яним жолобом. Матеріал, що мав вигинатись, закладали в парню через вікна, які потім старанно замазували. Через добу після того, як у парні розводили вогонь, можна було приступати до вигинання обводів до коліс. Існували і менші парні, які влаштовували в ямах.

У побуті тогочасного селянства переважали дерев'яний посуд, діжки, відра, миски, ложки і т. д., які виготовляли сільські ремісники. Невідомий автор у 1886 р. писав: "Колись не-раз приглядався, які ярмарки відбувались в містах на Покутті, на які привозили від 8 до 10 підвод різного дерев'яного посуду і за кілька годин все продавали. Перед 20 роками славились миски, виточені з явора, клена, ясеня".

Виробництвом дерев'яного посуду найбільше займались на Гуцульщині. Місцеве населення знало про ті недоступні гірські масиви, де росли великі явори, буки та кедри. Взимку двоє-троє гуцулів брали з собою мішок муки, сокири, долото і йшли будувати колибу. Один зрізував дерева та виготовляв відповідні деталі, другий їх обтесував, а третій — майстер — тут же робив примітивний токарний верстат, на якому виточував миски, мисочки і т. д. Коло Пістина та Печеніжина з ліщини виробляли крісла, столики, дивани, які вивозили на продаж. У селах були майстри, які виготовляли вулики.

  1. Вироби зі шкіри

На Україні з овечої шкіри шили одяг, з шкіри волів, коней, свиней — чоботи та виробляли інші побутові й господарські печі. До XVIII ст. кушнірства, гарбарства як окремого промислу не існувало. І кушнірі, і шевці самі виправляли шкіру, з якої виробляли взуття, кожухи тощо. Найдавніший спосіб виправлення шкіри полягав у покритті її дерев'яною корою. Тільки в 1878 р. почали виправляти шкіру мінеральними солями.

В описі майна шевця у 1649 р. згадане таке начиння: цебер шевський для гарбування, троє корит, бочки та дубова кора. В одній посудині лежали у воді сирі шкіри для очищення від бруду та крові, в іншій — їх полоскали в квасній воді з висівом муки та ячмінного солоду. В спеціально вкопаних у землю дерев'яних кадках заливали розчином з дубової кори, добавляючи березову. Були ще й інші прилади до гарбування.

Овечі шкури просушували, потім відмочували у звичайній воді в ямах-копанках. Далі уламком коси зіскрібали міздрю і знову вимочували 9—12 днів у квасі. Після вимочування шкіру просушували, знизу намазували глиною і трохи змочували квасом, а потім розминали ("ключували") за допомогою дерев'яного "ключа", яким тягли по шкірі. Нарешті шкіру натирали крейдою і знову вичищали від міздрі за допомогою "скафи".

Після оброблення шкір кушніри, шевці та римарі приступали до виготовлення відповідних речей. На відміну від полотняного одягу, який шили майже всі жінки, кушнірством займались сільські ремісники. Були й мандрівні кушніри, які ходили по селах і шили кожухи.

Певна увага приділялась на Україні обробці рогів, з яких виробляли ручки, гребінці, ріжки для зберігання пороху мисливцями тощо.

  1. Гончарні вироби

Гончарні (керамічні) вироби — ужитковий посуд, культові, декоративні речі, елементи архітектури, забавки — мають на Україні давні традиції. Найпростіші з них, за свідченням археологічних знахідок,— корчаги — посуд на рідину, страву і т.д. з'явилися в епоху неоліту. Всесвітньо відомою є трипільська кераміка з її характерним спіралеподібним орнаментом. Як з'явилися перші гончарні речі, достеменно не відомо, але з-поміж різних припущень найімовірніше те, що все починалося з ліпленого посуду, або плетеного кошика, обмазаного глиною, які випадково потрапили чи свідомо були поставлені на вогнище. Територія України, як відомо, дуже багата на родовища придатної для гончарства глини.

Тисячоліттями гончарство було допоміжним заняттям. Відокремившись від землеробства (це збігається з освоєнням гончарного круга, а за часом — з початковим етапом давньокиївської держави), воно мало неабиякий вплив на суспільний прогрес. Поступово гончарство створює солідний пласт народної культури, де відображаються економічні, соціальні, світоглядні та естетичні уподобання українського народу. Розвиток виробничо-товарних відносин привів до виникнення цехів. У Львові цех гончарів створено вже на початку XVI ст. Найбільш відомими центрами гончарного виробництва на заході України були в XVI—XVIII ст. Городок, Яворів, Миколаїв, Старий Самбір, Коломия та ін. Про обсяг посуду, виробленого з глини, свідчить той факт, що гончар, який забезпечував існування сім'ї своєю працею, щорічно вивозив на продаж до 20 возів власних виробів, переважно посуду. Такий посуд був популярний не тільки в нижчих та середніх верствах суспільства. На прийомі у Б. Хмельницького, наприклад, окремі страви подавали у глиняних розписних мисках. Посуд, як і кахлі для печей, облицьовувальні плитки з розписним, рельєфним декором особливо масово виробляли на території України в XVII—XVIII ст. Своєрідним центром виготовлення таких кахель було м. Ічня на Чернігівщині. Відомі й інші місця гончарного промислу: на Київщині — Васильків, Дибинці, Канів; на Волині — Володимир-Волинський; на Полтавщині — Опішне, Хижняки, Хомутець, Глинськ, Малі Будища; на Поділлі — Бубнівка, Смотрич, Бар, на Гуцульщині — Косів, Пістинь і т. д.

Loading...

 
 

Цікаве