WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКраєзнавство, Eтнографія → Пісня про Пістинь - Реферат

Пісня про Пістинь - Реферат

Пісня про ПістиньРанкова зоря на світанку
Вінчає святу благодать.
Всміхається сонечко зранку,
Симфонію гори шумлять.
ПРИСПІВ:
Пістинь - село мальовниче,
Пістинь - карпатська краса.
Пістинь - солдат у граніті,
І матір в скорботі - застигла сльоза.
Село моє рідне, з тобою
Минулі у пам'ятні дні,
Красу твою звемо святою
На цій українській землі.
ПРИСПІВ:
Хоч буду я в краю далекім,
В село я повернуся знов.
До гнізд повертають лелеки,
В селі моїм ріднім - любов.
ПРИСПІВ:
Серед мальовничої природи Прикарпаття, в середній течії однієї з приток Прута, що бере початок з-під Говерли і несе свої чисті води до Дунаю, розкинулось по обидвох розлогих її берегах село.
Колись першопоселення кількох монахів, потім село, що розрослося в місто, і знову село, в якому живуть близько 5 тисяч людей, 600 дітей шкільного віку, кожен зі своєю долею, зі своєю правдою і гріхом, живуть і продовжують верстати історію цього благодатного куточка нашої України.
Історія села сягає за сотні, а то й тисячі років. Дані археологічних розкопок свідчать, що перші люди жили на Прикарпатті ще в епоху мезеоліту, тобто 100-38 тисяч років до нашої ери. З кінця II століття н.е. на Гуцульщині поселяються племена карпів - предки білих хорватів. Дослідники припускають, що саме від назви цих носіїв культури і походить сама назва гір - Карпати. Від одного з цих племен-гуциків, імовірно, пішла назва Гуцульщина. На східній окраїні села Пістинь у 1910 році знайдено мідну сокиру клиноподібної форми довжиною 14,5 см з наскрізним отвором біля обуха. Вона зберігається в Перемишлянському музеї (тепер - територія Польщі). Цій рідкісній для наших земель знахідці понад 5 тисяч років, і вона є одним з найдавніших металевих виробів на заході України.
У ІХ-ХІ ст. територія Гуцульщини, а значить і нашого села, належала до складу Київської Русі, а з XI по XIII ст. до Галицького та Галицько-Волинського князівств.
Ще в тому далекому XII ст., коли тікали з низин від поневолювачів наші прадавні предки, селилися вони саме тут, у підгір'ї, де і прожити можна було, хоч і землі не такі вже й родючі, зате захист був: стрімкі береги рік, густі зарості лісів могли завжди заховати і дати порятунок тим, хто не міг стати оплічно на бій із поневолювачами.
Отож тоді, коли монголо-татарські орди плюндрували Київську Русь, на крутосхилах ще тоді безіменної річки Пістиньки поселилися засновники нашого села. Легенда розповідає, що поселенці, прийшовши сюди, побачили "...довкола пусто, ні жодної тобі людини за весь день переходу, і сказали вони: "Пусто тут і безпечно тут, то ж піст триматимемо, щоб Бог благословив це місце на безпечне і щасливе проживання. І було так...". 100 років майже проживали тут люди, мали спокій і безпеку, вичищували місцини для полів і пасовищ. І головне - знайшли сировицю. Сировиця - це сіль, за якою у Великій Україні чумаки їхали аж у далекий і небезпечний Крим. Тут же вона була під ногами. Півметрової глибини копанка забезпечувала з надлишком всіх сіллю. То була благодать.
Вже четверте покоління росло тут, і, звичайно, не могло це поселення, що звалося Пустенем (Пістунем), залишатися непоміченим для володарів цих територій.
Підтвердженням цьому є історичні документи. Першу таку згадку зустрічаємо в Іпатіївському літописі. За князювання Данила Галицького боярин Доброслав порушив своє повноваження і віддав коломийську сіль "двум беззаконниками от племени смердья Лазарю Домажинець и Игорю Мелибожич". Князь негайно послав свого стольника Якова з таким розпо-рядженням: "Аз есмь повеления моего не творите, землю грабити. Черниговських бояр не велех ти Доброслав принимати не дати волости галичким, а коломийською соль отлучите на мя...", бо вона призначена "...на роздаваниє оружникам си бо еста недостойна ни Вотнина держати".
Головні склади солі були в Коломиї, а варили сіль по довколишніх селах. Найдавніші письмові згадки про них значаться такими датами: Уторопи (1367 p.), Косів (1318 p.), Пістинь (1375 p.), Березів (1412 р.), Шешори (1427 р.), Кути (1427 p.).
У 1456 році король Казимир Ягайлончик IV (1447-1492) видав спеціальний указ про те, щоб ніхто не порушував право коломиян - тримати у себе склади солі. Такий указ був виданий не випадково.
Справа в тому, що поселенці сіл почали самі торгувати сіллю, минаючи склади в Коломиї. Тому в указі йшлось про те, що в разі невиконання цієї вказівки місцевій владі дозволялося затримувати порушників, а їх продукцію конфісковувати.
Відомо, що на селян цих сіл була покладена феодальна повинність. Кожний, хто тримав пару коней або волів, раз на рік мав давати підводу, щоб перевезти три бочки солі до Коломиї.
Перша письмова згадка про Пістинь (1375 р.) пов'язана із виясненням права власності на соляні джерела, що тут знаходились. У 1416 році король Владислав Ягайло підтверджує надання села Пістинь (Pyestina) Василькові Тептуковичу. Соляний промисел у Пістині був складовою частиною так званої "коломийської солі" XIV-XV ст., яка стала умовно об'єднувати добування, обробку і торгівлю цим продуктом. Проте мешканці Пістиня займалися не лише добуванням і виварюванням солі. У податковому реєстрі від 1515 року значиться, що звідси платився податок також за "лани", тобто від оброблюваних земель. У цьому документі назва поселення латиною записана вже дещо по-іншому, ніж у попередніх (Pysthum). Сплата податку від управних земель зафіксована також у реєстрі 1579 року. В обидвох реєстрах власником поселення названо родину Бучацьких, які належали до української шляхти, родовід якої бере свій початок ще з князівських часів.
У планувальному відношенні село мало лінійну витягнуту структуру вздовж річки, переважно по лівому її березі. У панорамі поселення домінували виробничі споруди солеварних промислів. У північно-східній частині села, на горі Замчище, знаходилось укріплення власника. Це городище-притулок, що складалося з двох частин: верхнього "замчища", тобто самого городища, і нижнього "замчища" - форпосту у вигляді валів і дерев'яних стін - огорож з вежами, які охороняли підходи до основних укріплень.
Власники земель будували такі укріплення в першу чергу для власного захисту від набігів татар. Багато міст і навіть сіл зазнавали неодноразових нападів ординців: протягом 1600-1629 pp. на Коломийський повіт, куди тоді входила і Косівщина, татари вчинили 20 набігів. Відомо, що одноразовому набігу піддавались Люча (1624), Пістинь (1621), Спас...
Немало збитків завдавали селянським господарствам так звані "домашні війни", які вели між собою феодали.
1664 року понад 400 селян і 24 драгуни з гарматою спаського маєтку магната Яблоновського напали на жителів Микитинців і Пістиня. Під час сутички загинуло декілька осіб.
У 1600 році в західній частині села на невеликому столоподібному плато споруджується дерев'яна п'ятизрубна
Loading...

 
 

Цікаве