WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКраєзнавство, Eтнографія → Теорія етносу - Курсова робота

Теорія етносу - Курсова робота

Що стосується деетнізації, то вона засадово є штучно-насильницьким процесом поступового й планомірного позбавлення певного етносу його найважливіших рис. Деетнізація, на відміну від етноциду (тотального фізичного знищення етносу) здійснюється переважно засобами заборон (у прямій чи прихованій формі), а також шляхом створення всіляких перепон вживанню етнічної мови, функціюванню етнічних шкіл, здійсненню видавничої діяльності та роботі засобів масової інформації етнічною мовою, розвиткові літератури, мистецтва та етнічної культури взагалі. Деетнізація може відбуватися й у такий спосіб, як репресії щодо найбільш активної частки етносу (перш за все — його духовної інтелігенції) та масові депортації (наприклад, суцільна депортація 1944 року таких етносів, як чечено-інгуші та кримські татари).

Органічною складовою деетнізації є демографічна й культурна експансія пануючого етносу. Вона може втілюватися в процеси переселень великих сільських мас пануючого етносу на аграрні території етносу-автохтону, докорінних змін промислової інфраструктури (будівництво індустріальних гігантів, переробних, енергетичних комплексів тощо) з наступним утягненням в її орбіту знов-таки великих має пануючого етносу, в перетворення мови пануючого етносу на державну на території етносу-автохтону з усіма наслідками, що випливають звідси для всіх головних царин життєдіяльності (промисловості, торгівлі, науки, охорони здоров'я, спортивної діяльності, військової справи тощо).

Однією з форм деетнізації, як відзначалося, є штучно прискорена асиміляція етнодисперсних груп.

Закономірним результатом процесів етнічної дискримінації, асиміляції та деетнізації є виникнення етнічних маргіналів.

Етнічні маргінали — це етноформи, які значною мірою вже втратили ознаки своєї колишньої етнічності, проте ознак нової етнічності достатнім чином або й зовсім не набули. Для міст, скажімо, Східної та Південної України, де домінуючою є російська мова, маргінальний статус притаманний нещодавнім вихідцям з україномовних сіл. У фактичному етномаргінальному стані перебувають також представники більш-менш компактних етнодисперсних груп, розпорошених серед будь-якого корінного етносу, які поступово втрачають свої колишні етнічні риси. Ще більшою мірою це стосується "вкраплених" в корінний етнос поодиноких етноформ — носіїв рис некорінного етносу. Зростаюча кількість міжетнічних шлюбів теж сприяє поширенню явища етнічного маргіналізму. Але останній, слід зазначити, по-перше, не є необоротним, по-друге, не завжди й не обов'язково веде до втрати етнічного ідентитету. Навіть утрата (або незнання) етнічної мови, як свідчать дані сучасних етносоціологічних досліджень, ще не є перепоною для того, щоб людина відчувала себе представником того етносу, з якого вона походить.

Процес етнічної маргіналізації значною мірою залежить від внутрішньодержавного, а також міжнародного статусу певного етносу. Так, у колишньому СРСР представники російського етносу, навіть оселяючись за межами своїх етнічних територій, практично не перетворювалися на етнічних маргіналів. І навпаки, певна частина українців перетворилася на таких маргіналів навіть на своїй етнічній землі. Проте набуття Україною державності, розбудова власної держави можуть сприяти поступовій етнічній ремаргіналізації та реідентифікації відповідної частини українців за походженням як на території України, так і за її межами. Те ж саме стосується й представників етнічних меншин України.

Слід зазначити, що деетнізації, з її етнічними маргіналізацією та асиміляцією, частіше за все передує денаціоналізація.

Денаціоналізація — це процес насильницького позбавлення певного народу власної державності з усіма наслідками, що випливають з цього, а саме: втрата насамперед політичної та економічної незалежності (державних кордонів, митниць, власної грошової одиниці, війська, органів безпеки, можливості здійснювати самоврядування тощо), а також значною мірою й духовно-культурного суверенітету (можливостей проведення самостійної освітньої політики, розвитку власних науки, літератури, мистецтва тощо). Денаціоналізація може стати можливою як результат або вимушеного приєднання (з'єднання) одного державного народу до іншого (наприклад, України до Росії 1654 року), або завоювання одного державного народу іншим (іншими) (наприклад, розподіли Польщі наприкінці XVIII сторіччя між Пруссією, Австро-Угорщиною та Російською імперією).

За денаціоналізацією можуть іти слідом (але не обов'язково) деетнізація й навіть етноцид. Що стосується безпосередньо історії людства наприкінці XX сторіччя, то для неї більш властивими є якраз протилежні процеси — національне та етнічне відродження.

Таким чином, як попередній підсумок можна відзначити, що етнічна ідеологія, враховуючи особливості етнічної історії, зміст міжетнічних відносин, а також домінуючі в етнічній свідомості почуття, погляди, позиції, принципи, може або підготувати етнічний рух, або й спричинити його початок.

1.6 Етнічний рух та його форми вияву

Етнічний рух — це стихійні або скоординовані дії відносно великих мас певного етносу, метою яких є або протидія зовнішньому експансіоністському іншоєтнічному тиску, або консолідація задля реалізації наданих збігом історичних обставин можливостей. Масштабність і дійовість етнічного руху значною мірою зумовлюються рівнем розвитку та силою впливу етнічної ідеології на етнічні маси. Отже, етнічному руху, перш ніж він стане соціально-політичним фактом, передує досить тривалий "рух" масової етнічної свідомості. Так, повстання українського етносу проти польсько-шляхетського поневолення під проводом Богдана Хмельницького у середині XVII сторіччя зовсім не випадково здійснювалося під гаслами захисту та спасіння православної віри. Адже відомо, що після Берестейської унії 1596 року впродовж кількох десятиріч точилася досить гостра ідеологічна боротьба між православними та греко-католицькими письменниками. Що стосується боротьби українського етносу за скою самостійність та державність у 1917 — 1920 роках, то й їй передувала багатодесятирічна "ідеологічна підготовка", здійснювана видатними українськими письменниками, істориками та соціологами.

Сьогодення людства являє собою добу масових етнічних рухів. Світове міжнародне співтовариство з розумінням ставиться до цього феномена, позаяк вбачає в ньому як умову збереження духовно-культурного потенціалу людства, так і водночас сучасний засіб найбільш ефективної реалізації загальнолюдських цінностей.

Як було відзначено, однією з найближчих цілей етнічного руху є етнічна консолідація.

Етнічна консолідація — це процес згуртування певного етносу навколо однієї або кількох видатних осіб (у тому числі й харизматичних лідерів), що сприймаються більшістю етносу як уособлювачі та носії найзагальніших потреб та інтересів усього етнічного загалу. Цей процес набуває відчутних розмірів та напруження або у часи виникнення смертельної небезпеки для існування етносу як цілісності, або у переломні історичні періоди, коли перед етносом відкриваються перспективи й можливості піднесення па більш високий щабель історичного буття. В історії етносів бувають і часи, коли консолідація здійснюється за умов загального осліплення, коли доводи розуму перестають діяти, бо маси надихнуті й пройняті ідеями етноцентризму та міжетнічної ворожнечі. Така консолідація має руйнівні наслідки, й людство від неї тільки втрачає.

Етнічна консолідація конструктивного напрямку має кінцевою метою, як правило, утворення нації й розбудову власної держави. Інтеграція більш високих рівнів стосується вже царин міжетнічного, національного та міжнаціонального життя.

Характеризуючи етнічну консолідацію, ми, звичайно, цілком розуміємо, що вона є фактично внутрішньоетнічною консолідацією, яка цілком природно постає на зовнішньому рівні як етнічна сепарація.

Етнічна сепарація — це сукупність економічних, соціально-політичних та духовно-культурних процесів, змістом яких є набуття певним етносом часткової (на правах автономії) або повної (на правах державності) незалежності. Такі процеси частіше за все зазнають ідеологічного, а нерідко — й військово-політичного тиску, але їхні об'єктивні наслідки не можуть бути розцінені як однозначно негативні або позитивні.

Коли двоє або більше етносів існують як така життєздатна органічна державна цілісність, в якій створені умови етнічної рівності та взаємоповаги, досить повного задоволення етнічних потреб кожним етноформ, — за таких умов ідеї (а тим паче практика) етнічної сепарації є негативно-руйнівними. Коли ж кілька етносів з'єднані переважно механічно, коли досить виразною є система міжетнічної ієрархії, відповідна держава фактично являє собою етнічний конгломерат, в якому етноси не мають можливостей повноцінного функціювання та нормального розвитку, тоді ідеї етнічної сепарації падають на справді родючий грунт, тобто знаходять позитивний відгук і схвальне сприйняття серед більшості представників відповідного етносу. Сама ж етнічна сепарація у такому разі відіграє щодо конкретного етносу захисно-зберігальну роль.

У сьогоднішньому світі, коли методи силового тиску у відносинах між народами стають дедалі менш популярними, а етнічні конгломерати — дедалі більш неможливими, етнічна сепарація сприймається міжнародним співтовариством як природне, нормальне явище.

Loading...

 
 

Цікаве