WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКраєзнавство, Eтнографія → Теорія етносу - Курсова робота

Теорія етносу - Курсова робота

Індивідуальна етнічна самосвідомість як духовне породження являє собою здатність ідентифікувати себе з певним етносом, відокремлюючися водночас від усіх інших етносів, усвідомлювати своє етнічне "Я" як неповторне, унікальне явище. Етнічна самосвідомість вважається у сучасній етнографії найбільш вагомою серед ознак етнічної приналежності (до яких відносяться також знання етнічної мови, фольклору, звичаїв, символіки, історії етносу, його літературних, мистецьких пам'яток тощо). Етнічна самосвідомість може мати досить високий рівень (тверда, непохитна самоідентифікація людини зі своїм етносом); може бути перехідного типу (невпевненість, вагання індивіда щодо питання прихильності до свого етносу; частіше за все у такому стані перебувають етномаргінали); нарешті, вона може стати "нульовою" внаслідок повної асиміляції (за походженням індивід належить до певного етносу, але не вважає себе його представником). Етнічна самосвідомість може бути подвійною або навіть потрійною (коли, скажімо, індивід походить від різноетнічного шлюбу, а живе, як І його батьки, у третьому етнічному середовищі).

Колективна етнічна самосвідомість, або сукупне "Я" етносу, найбільш адекватно віддзеркалюється й найповніше охоплюється у своїх суттєвих рисах терміном "етнічна ментальність", який, проте, не поглинає всього розмаїття проявів колективної етнічної самосвідомості.

Якщо етнічна історія звертає народ до його минулого, відтворюючи й зберігаючи цінності етнічної моралі, багатство етнічної мови, надихаючи етнічну самосвідомість ментальними та архетипними змістами, то етнічна ідеологія націлює етнос у майбутнє.

1.4 Етнічна ідеологія та її головні поняття

Етнічна ідеологія — це сукупність теоретичних концепцій, доктрин, програм, платформ тощо, в яких під певним кутом зору подається історія етносу, тлумачаться особливості його характеру й свідомості, пропонується ставлення до інших етносів, обґрунтовуються завдання, найімовірніші та бажані шляхи й напрямки розвитку етносу.

Створює етнічну ідеологію найбільш свідома, культурно й політично активна частина етносу — його інтелігенція.

Найбільш виразних і загострених форм етнічна ідеологія набирає тоді, коли зростає напруженість у відносинах або принаймні (у межах однієї держави) між двома етносами, один з яких є пануючим, або між етносами двох держав, одна з яких має експансіоністські наміри щодо другої. Коли ж міжетнічне напруження відсутнє, не виникає (або зникає) й етнічна ідеологія, тобто у самосвідомості етносу не домінують політичні аспекти. Етнічна ідеологія є одним із засобів приведення етносу в рухомий стан, і коли об'єктивний розвиток подій досягає апогею, достатньо появи індивідуального (найчастіше харизматичного) або колективного дійового лідера, озброєного етнічною ідеологією, щоб почався широкомасштабний етнічний рух. Можливість етнічного руху зумовлюється як змістом міжетнічних відносин, так і активністю етнічної ідеології, яка, у свою чергу, є відображенням згаданих відносин. Безпосереднім же втіленням цього відображення постають відповідні етнічні почуття, принципи, позиції, погляди. Зупинимося на деяких з них.

Мабуть, ніяка етнічна ідеологія неможлива без використання такого поняття, як етнічна батьківщина.

Етнічна батьківщина — це природа загалом, тобто сукупність особливостей ландшафту, клімату, флори й фауни в їхній власній історії, які позначилися на формуванні певного етносу й на тлі яких відбувалися найважливіші доленосні події процесу цього формування в оболонці різноманітних соціально-економічних, духовно-культурних, військово-політичних та інших внутрішніх і зовнішніх стосунків та відносин. Етнічна батьківщина — це явище соціально-екологічне. Якщо етнос доволі великий і посідає значні географічні простори, він може подрібнюватися на відносно самодостатні субкультурні угруповання (наприклад, український етнос - це лемки, бойки, гуцули, поліщуки, подоляни тощо). Тоді усвідомлення й відчуття етнічної батьківщини може мати подвійний прояв: і як приналежність до своєї етнографічної батьківщини, і як водночас спорідненість з усім тим природним та соціальним простором, що його обіймає етнос.

У представників діаспорних груп почуття територіальної прив'язаності є ще складнішим, бо для них поняття етнічної батьківщини та країни, де вони впродовж тривалого часу живуть (або навіть і народилися), не збігаються. Причому в світі є етноси, більша частка яких являє собою саме діаспорні утворення (євреї, вірмени та інші), тобто живе за межами етнічної батьківщини. Дедалі більш зростаюча політична відкритість сучасного світу полегшує можливість для представників будь-яких діаспорних груп задовольняти свої ностальгічні потреби у спілкуванні зі своєю етнічною батьківщиною. Народ, у якого є батьківщина, але немає держави, породжує у своїх надрах таке явище, як націоналізм.

Націоналізм — це світоглядний принцип, найбільшою мірою притаманний передовим представникам (передусім інтелігенції) того народу, який виборює своє право на розбудову власної держави, тобто прагне створити націю.

Націоналізм історично змінював своє змістонаповнення, а тому й якісні ознаки. Так, з кінця XVIII до початку XX сторіччя (йдеться, зрозуміло, про Західну Європу) націоналізм проходив свій перший етап і мав на меті створення націй як держав-територій. Тобто він на цей час може бути схарактеризований як державно-територіальний націоналізм (різних формовиявів).

На своєму другому історичному етапі націоналізм набуває різких етноцентричних (а подекуди й расових) ознак з відвертою або ж ідеологічно (але ніяк не практично!) прихованою нетерпимістю до інших (особливо — так званих "нижчих" з іноваріантом "молодший брат") етносів (або рас). Це мало наслідком перетворення одного з етносів (скажімо, німецького, російського) не тільки на репресивне знаряддя правлячої еліти у своїх державно-територіальних межах, а й на засіб реалізації експансіоністських устремлінь.

Так постав націонал-соціалізм у Німеччині та інтернаціонал-комунізм у СРСР. При чому другому етапові націоналізму притаманна наявність харизматичних лідерів на кшталт Муссоліні, Гітлера, Леніна, Троцького. Отже, здійснювалися спроби створення етнонацій. Дух цієї доби просякнув навіть свідомість політичне активної інтелігенції тих етносів, які мріяли про звільнення від колоніальної залежності, про створення на власних етнічних землях своїх незалежних держав націй. Це мали бути етнонації із сильними лідерами. При цьому набували широкого вжитку аргументи власної етнічної винятковості. Таким чином, цей націоналізм можна назвати етноцентричним.

Для XX сторіччя, особливо для його другої половини, націоналізм — це широко розповсюджене явище, зумовлене крахом світової колоніальної системи. Після розпаду СРСР у серпні 1991 року націоналізм як один із способів розвитку світової співдружності народів увійшов у свій черговий, третій етап.

Головною в націоналізмі цього етапу залишається Ідея державності та незалежності, самостійності. Але держава тепер — уже не самоціль, а форма й засіб організації повноцінного життя народу. Народ, у свою чергу, — вже не тільки головний, корінний етнос, а й усі етнічні меншини. І справжній (а не змішаний з шовінізмом з його намаганнями довести винятковість та зверхність "своєї" зростаючої етнонації) сьогоденний націоналізм обстоює право на спільну державність усіх (як корінних, так і некорінних) етнічних угруповань певного народу. Цей націоналізм, на нашу думку, має називатися гуманістичним. Коли мета перетворення певного народу на націю-державу вже досягнута, націоналізм тим самим остаточно виконує свою історично-конструктивну роль і від нього мас залишитися тільки патріотизм.

Часто вживаним інструментом етнічної ідеології є етнічна антипатія.

Етнічна антипатія — це негативне або неприязне ставлення до якогось одного, кількох або багатьох етносів. Така психологічна позиція може бути притаманною представникам пригноблюваного етносу в їх ставленні до представників етносу-пригноблювача, як, зрозуміло, й навпаки. Етнічна взаємоантипатія може бути наслідком тривалого історичного протистояння етносів-сусідів. Етнічна антипатія може бути притаманною також представникам етносу, що досяг високих щаблів цивілізацій його розвитку, в їх ставленні до представників тих етносів, які стосовно цього значно відстають. (Ця позиція є близькою до етноцентризму.) Нарешті, етнопсихологічна антипатія може мати тимчасовий характер зумовлюватися погіршенням політичних стосунків між усім тим природним та соціальним простором, що його обіймає етнос.

Етнічна антипатія не є неминучим явищем. Вона поступово долається разом з тим, як етноси один за одним піднімаються до вершин цивілізованого буття. Але хиби та вади етнічної ідеології можуть призводити до виникнення й такого явища, як етноцентризм.

Етноцентризм — це світоглядний принцип, представники якого вважають той етнос , до якого вони належать, таким, що має певні переваги перед усіма (або багатьма) іншими етносами. Цим обґрунтовується право свого етносу на виняткове становище й провідну роль серед сусідніх етносів, етносів певного народу або й у більш широкому вимірі. Етноцентризм може постати з ідеологічних намагань захистити свій етнос від політики його практичного знецінення з боку владних та ідеологічних структур інших (особливо державних) етносів. Але абсолютизація значення та ролі такого етносу, який, скажімо, є найбільшим або історично найактивнішим серед етносів певного народу, що не має своєї державності, може стати суттєвою перепоною на шляху до консолідації всіх цих етносів в єдину націю-державу. Етноцентризм може постати також і як ідеологічна форма широкої експансії пануючого у певній полі етнічній держані етносу щодо всіх інших, "підпорядкованих" етносів. Тоді він фактично збігається з шовінізмом і являє собою чинник виникнення та розпалювання міжетнічної ворожнечі та, врешті-решт, розпаду такої держави.

Loading...

 
 

Цікаве