WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКраєзнавство, Eтнографія → Гетьманщина і розвиток українознавства - Курсова робота

Гетьманщина і розвиток українознавства - Курсова робота

На жаль, розквіт і України, й українознавства не планувався сталінським режимом. В Україні штучно загострюється як національно-економічна ситуація, так і національна проблема, що добре показано М. Скрипником у лекціях на кафедрі з національного питання (Національні перетинки. Грудень, 1929 р., видано в Харкові. ДВУ 1930 р.). У кінці 20-х років штучно конструюється процес СВУ, знищуються УАПЦ, а далі й ті інститути українознавства, що були створені В. Вернадським, М. Грушевським, Д. Багалієм та їхніми соратниками. Гине еліта інтелігенції. Зникає з ужитку й термін українознавство.

Однак люта реакція не змогла знищити самого українознавства і в УРСР, і за її межами. Інша справа, що доля його, як і доля України та її поборників, стала невимовне тернистою, її шлях та характер — суперечливими.

Щодо шляху розвитку в УРСР, то бачимо дві реальності та тенденції. Перша — це інерція 20-х років, коли окреслився багатогранний науково-дослідний розгін. На його основі ще в середині 30-х років готуються матеріали не лише з окремих проблем і галузей, а й для видання української енциклопедії. Збирається й систематизується величезний, накопичений роками, багатогалузевий досвід. Могла настати епоха освітньо-культурного ренесансу, розквіту національно-духовної свідомості, а відтак державотворення. Але вже на повну потужність запускається репресивна гільйотина, нищиться не лише інтелігенція, а й ґрунт української культури — селянство. Зденаціоналізоване робітництво піддається ще інтенсивнішій духовній кастрації. І наукове українознавство знавісніло виполюється з вітчизняної ниви.

Віддана найвищим ідеалам частина інтелігенції піддається тортурам, однак не складає крил, і в кінці 50-х на початку 60-х років спалахує динамізмом протесту нова генерація шукачів істини, справедливості, свободи. Її дискредитують судовищами й нищать концтаборами, та вона знову активізується в кінці 80-х років і на початку 90-х посіяні шістдесятниками нею зерна національної свідомості, гідності, честі дають буйні сходи й зумовлюють державотворчу енергію та філософію народу, який 1 грудня 1991 року на референдумі рішуче висловлюється за самобутньо-суверенний, демократично-гуманістичний шлях розвитку.

Друга реальність — жахлива політика хамелеонства: коли під машкарою українознавства в системах виховання, освіти, культури, навіть державної політики, мов блекота, впроваджується українофобія.

Її методологія — протиставлення загальнонародного — "класово-пролетарському", а національного — загальнолюдському, глобалістичному "Не помічаючи", що інтернаціональне — це між, а не поза чи над національне, речники цієї методології почали створювати культ "інтернаціоналізму", що на ділі означало анафему усьому національно-визначеному й утвердження на базі російського месіанізму Іdее Fіх світової революції та вселюдської єдності — запоруки імперії, того III Риму, про який мріяли ще російські ідеологи церкви та імператори і прообразом якої у 70-х роках було оголошено "нову історичну спільність людей — радянський народ".

Ідеалізація псевдо-інтернаціоналізму з 30-х років XX ст. стала не тільки теоретичною оболонкою, а й практичним змістом політики СРСР, унаслідок якої суверенні республіки втратили не лише політичну незалежність, а й право бути господарями своєї території (з конституцій було вилучено навіть положення про те, що кожен народ є власником землі, природних ресурсів, матеріальних благ, усе те оголошувалося "спільним", хоча розпоряджалася ним тільки центральна влада), своїх систем ладу, економіки, права. Загальнодержавною була оголошена російська мова (крім усього іншого — і як єдина форма прилучення до культурних надбань інших народів). Зате було надано право відмовлятися від вивчення дітьми... рідної мови. Учителям–русистам, як і за царизму, держава почала доплачувати надбавку, хоча умови їхньої праці порівняно з іншими педагогами стали незмірно легшими. Зрусифікованими виявилися системи освіти, науки, культури, державного управління. Практично Україна знову була обернена на провінцію.

Закономірно, що знову стали підноситися як аксіоми версії, згідно з якими про українців і Україну можна говорити хіба з XIV століття (отже, Київська Русь — питома земля українців! — опинилася поза межами історії, держави, права, культури, релігії українців); що вони не мають власного генезису; що Гетьманщина — ще один доказ недержавності мислення та психіки українців, які одвічно хотіли тільки одного — "злиття" ("воссоединения") з росіянами.

Відома історично-літературна пам'ятка XVIII ст. "Разговор Великороссии с Малороссией" С. Дівовича, у якій Україна говорить суперниці:

Что ты пугаешь меня? Я и сама храбрусь.

Не тебъ, государю твоему поддалась...

...Не думай, чтобы ты сама была мнъ властитель,

Но государь твой и мой — общий повелитель,

А разность наша есть в приложенных именахъ:

Ты Великая, а я Малая — живем в смежных странахъ,

Так мы с тобою равны...

Вона достатньо чітко розкриває і суверенність мислення Малоросії, і почуття її гідності та державності. Однак навіть документи минулих епох не зупинили новочасних істориків перед тенденційним лицюванням фактів та впровадженням настанов, згідно з якими історія України навіть після національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького трактувалася лише як волевияв народу до злиття, а прагнення його вождів до суверенітету — лише як зраду інтересів свого народу. Подібний підхід був виявлений і до ідей кирило-мефодієвських братчиків, до історії УНР, Гетьманщини та Директорії, до процесів і подій середини та кінця XX ст. Виходило так, що ворогом українського народу, його свободи, добробуту, щастя поставав уже й сам український народ...

Деформація історії (до речі, писаної про Україну й українською мовою) неминуче призведе й до деформації у висвітленні української культури, мови, освіти, науки (соціально-історичної, природничої, гуманітарної): вони оцінювалися через призму інтересів не України, а її сусідів; і в основу досліджень та висвітлення клалися методологічні засади не наукові, а кон'юнктурно-ідеологічні. Як приклад, можна навести позицію, з якої розглядалася історія української словесності навіть в академічних виданнях 50–80-х років: "Дійовою зброєю радянських літературознавців, у тому числі літературознавців радянської України, були статті, доповіді, промови, листи В. Леніна і Й. Сталіна, в яких викрито класові основи буржуазного націоналізму, розроблено засади партійної політики в національному питанні. З цього погляду велику роль відіграв лист Й. Сталіна до Л. Кагановича та інших членів Політбюро ЦК КП(б)У від 26 квітня 1926 р., — писалося в "Історіях" української літератури і 1964, і 1970-х років (у 8 томах). — В цьому листі було викрито ворожі спроби українських буржуазних націоналістів відірвати розвиток української радянської культури і літератури від російської літератури та літератури народів інших радянських республік...". З того не важко переконатися, що і головні засади не співвідносилися з суттю предмета — художньою творчістю і були ґрунтовані тільки на політичній орієнтації, а лист до Кагановича, як відомо, ознаменував початок наступу на всю українську інтелігенцію, літературу, культуру, що уже на початку 30-х років призвело до жахливих масових репресій.

Природно, що О. Довженко, П. Тичина, О. Гончар, Г. Кочур, А. Малишко, "шістдесятники" розпочали з відродження традицій не лише Київської Русі, Гетьманщини, Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, а й діячів відродження 20-х років XX ст. А І. Дзюба у праці "Інтернаціоналізм чи русифікація" показав і справжню суть антиукраїнської політики, і її причини та неминучі наслідки. З того часу починається новий етап осмислення та розвитку українознавства. І цілком логічно, що пов'язується він з боротьбою за демократизацію й гуманізацію життя суспільства та створення Української суверенної держави.

Неоднозначний процес становлення та розвитку й зарубіжного українознавства. На жаль, як зазначав Ю. Шерех (Шевельов), і в Польщі, Чехії, Німеччині, Канаді, США, де містилися цілі осередки української інтелігенції, не обійшлося без загострення ідеологічних підходів та поглядів. Як наслідок — та ж одномірність у трактуванні людей, явищ, подій, лише протилежної орієнтації: що (і хто) в СРСР підносилося, те (і ті) за рубежами гостро засуджувалося. Не враховувалося, що не всі могли (та й не повинні були) емігрувати, як катастрофою закінчилося б масове самогубство еліти нації. За умов казарменно-тюремної демократії йшлося про елементарне виживання (що, природно, не може виправдати активного слугування антиукраїнській політиці, життєдіяльності хамелеонів і яничарів-манкуртів).

Loading...

 
 

Цікаве