WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКраєзнавство, Eтнографія → Гетьманщина і розвиток українознавства - Курсова робота

Гетьманщина і розвиток українознавства - Курсова робота

Офіціозна ідеологія й наука не раз оголошувала самозаперечення українців не тільки як найсокровеннішу їхню мрію, а й як доконаний факт.

Однак світового масштабу катастрофи не сталося: ланка космічної цілісності не відмерла, не стала Антиукраїною. І величезну роль у цьому, крім законів природи, відіграли багатоманітні форми українознавства.

І насамперед — форми національної самосвідомості, гідності та честі, духовної творчості.

Найвизначніше місце серед тих форм зайняв фольклор.

Як показує М. Грушевський у працях "Історія України-Руси" та "Історія української літератури", фольклор стає і самосвідомістю, і самопізнанням та самотворчістю народу ще в язичницький період. Ще тоді усна словесність стає літописом буття і традицій прапредків, їхнього світосприйняття і світорозуміння, ставлення до народження й смерті, любові і ненависті, побуту, праці й воєнних діянь пращурів, їхньої взаємодії з природою рідного краю та "божественними" силами космосу.

У наступні епохи, зокрема християнську, фольклор посідає значне місце в духовному самовираженні та самопізнанні українців: він проникає і в літописи, і в праці державців, церковні проповіді та полемічну літературу. А головне — сам стає і образом, і невичерпним джерелом історії, бездонною коморою тем, сюжетів, образів для найзначніших письменників.

"Во невинності моей, Боже мой, Суди ми", "Всякому ся родившу потреба умерти", "Пречистая приснодъвая Богородиця", "На пресвътлий клейнот ясне освечоних их милостей княжат Корибутов-Вишневецьких", "Евфония веселобрмячая, которой краегранесіе: Петро Могила, митрополит Києвський", "Висипався хміль із міха", "Побъду над ляхами нося Украинъ", "Серед поля широкого церковка стояла" — ось анонімні твори метафізичного (релігійно-філософського), дескриптивного, геральдичного, панегіричного, історичного, гумористичного змісту, що стоять між історичними піснями, народними думами та творчістю І. Галятовського, Л. Барановича, А. Радивиловського, І. Величковського, інших, котрі, у свою чергу, стають предтечами Г. Сковороди і І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка і Т. Шевченка й визначають як ставлення до історичних подій (передусім — національно-визвольних воєн XVII ст.) та постатей України, так і розуміння місії мистецтва, геніально виражене великим Кобзарем:

Возвеличу малих отих рабів німих!

Я на сторожі коло їх

Поставлю Слово...

Царський і більшовицький режими доклали усіх зусиль, щоб оголосити Т. Шевченка народним тому, що він, мовбито, тільки в роки романтичної юності "козакофільствував", а ставши на шлях реалізму відкинув "націоналістично-хуторянське" замилування "старовиною" й став атеїстом, матеріалістом, класово-ненависним революціонером, пророком та ревним співцем тієї "сім'ї єдиної, вольної, нової", якою стала... "нова історична спільність людей — радянський народ". Однак було навпаки. Т. Шевченко — нащадок козацького роду — глашатай реальної, а не фальшивої свободи кожної людини і нації, бо увібрав у душу пам'ять і долю народу, зрозумів його велич і трагедію, а тому, за визначенням П. Куліша, став нашим найвидатнішим істориком, будителем і вихователем нації, завдяки чому поклав початок і новому етапу українознавства: історико-об'єктивного, патріотичного, філософського, педагогічного, етичного, інтелектуально-психологічного та духовно-творчого.

Закономірно, що Т. Шевченко виростав з літописів і усних народних переказів, дум та пісень, а став натхненником кирило-мефодіївських братчиків, які витворили "Книгу буття українського народу" з їх орієнтацією на дійсну суверенність, повний розвиток, християнізацію кожної слов'янської (як, звичайно ж, і всякої іншої) нації (її держави, мови, культури), їхню рівноправність та обов'язкову державотворчість.

На шлях синтезу історичної пам'яті, етнології, філософії, психології, фольклору, усіх форм словесності, освіти, науки стали й М. Максимович (з його студіями вірувань, обрядів, традицій від племен Київської Русі, "Слова о полку Ігоревім" до "Українських народних пісень" наступних століть та про "Дні і місяці українського селянина"), П. Куліш — з його прагненням побачити в єдності історію, етнологію, фольклористику і словесність (про що він писав: "Мене захоплювала поетична сторона життя народу. Я ганявся за драмою, яку розігрує дрібними уривками ціле малоросійське плем'я. Етнографія зливалася дня мене в одну науку з історією, а історія розкривалася у своїх етнографічних наслідках"). А на основі зазначеного синтезу сфер дослідження — й аспект державотворення, осмислення якого викликало не лише поетизацію рідного народу, а й гострі докори йому та нищівні оцінки примирення з рабським становищем ("Народе без пуття, без честі, без поваги...").

Так ще в першій половині XIX ст. завдяки "Історії Русів", працям М. Цертелєва ("Опыт собрания старинных малороссийских песней"), П. Лукашевича ("Малороссийские и Червонорусские народные думы и песни"), І. Срезнєвського ("Запорожская старина"), П. Куліша ("Основа", "Записки о Южной Руси") пелена затемнення чи й фальсифікації української історії була розірвана. Не тільки І. Котляревський, Т. Шевченко та їхні однодумці засобами мистецтва, а й М. Максимович, М. Костомаров ("Об историческом значении русской народной поэзии", праці з історії), П. Чубинський засобами науки поставили і проблему України, і українознавство на загальносуспільний та загальнослов'янський рівень, а також окреслили його універсальні підходи і межі: від онтологічного, етнологічного, краєзнавчого до історико-філософського, педагогіко-психологічного, мовно-культурного і, тим самим, державотворчого з відповідними йому національним та загальнолюдським аспектами.

"Бог создав світ: небо і землю, і населив усякими тварями, і поставив над усею тварією чоловіка, і казав йому плодитися і множитися, і постановив, щоб род чоловічеський поділився на коліна і племена, а кожному колінові і племені даровав край жити...", — говориться в "Книгах Битія українського народу" 1847). І неважко було помітити, що маніфест української демократичної інтелігенції виявив як органічний (філософський, духовний) зв'язок з основоположними документами Київської Русі та Гетьманщини, так і новий рівень української національної самосвідомості, передусім державницький.

Тож закономірно, що саме цей підхід визначив і зміст "Відозви до українців", у якій наголошувалося: по-перше, що "усі Слов'яни Повинні з собою поєднатися"; але, по-друге, "так, щоб кожен народ скомпонував свою Річ Посполиту (державу! — П.К.) і управлявся незмісимо з другими, так щоб кожен народ мав свою Мову, свою літературу і свою справу суспільну; такі народи, по-нашому: Москалі, Українці, Поляки, Чехи, Словаки, Хорутани, Ілліро-Серби і Болгари".

З цього часу українці та українознавство знову ставали актуально-впливовими чинниками загальноєвропейського розвитку.

В. ІДЕАЛ НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНОГО ВІДРОДЖЕННЯ Й УКРАЇНОЗНАВСТВО

Царизм розгромив Кирило-Мефодіївське братство. Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров, М. Гулак, інші опинилися під слідством і в казематах.

Та дух національної самосвідомості, ідеали братерства на засадах свободи, рівності, суверенності уже стали непідвладними ні тюрмам, ні урядовим чи церковним престолам.

Новий етап українознавства відзначається інтенсивним збагаченням історичних, етнологічних, фольклорно-культорологічних, лінгвістичних, археологічних підходів, досвідом вітчизняної і зарубіжної науки, зокрема соціологічної, економічної, правової, політичної, державотворчої теорією націй.

І на цьому етапі розкорінюється етнолого-фольклористичне українознавство. При тому праці А. Метлинського ("Народные южнорусские песни"), Я. Головацького ("Народные песни Галицкой и Угорской Руси"), О. Бодянського все очевидніше відходять від спроб показувати духовну сферу буття народу як модну "малоросійську екзотику", а набирають характеру аналітичних студій. Поглиблюється саме народознавчий аспект, величезну роль у чому відіграють процеси та тенденції розвитку як зарубіжної, так і вітчизняної науки (чому, до речі, сприяє створення Харківського та Київського університетів).

Loading...

 
 

Цікаве