WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКраєзнавство, Eтнографія → Україна - художня словесність - Курсова робота

Україна - художня словесність - Курсова робота

Тому: в основі міфа — осмислення Буття; мета — кристалізація світовідчуття, державотворчої Концепції, волі до життя; засоби її досягнення і відображення, й конструювання ідеалу, утвердження його за допомогою релігії, філософії, мистецтва — з одного боку, і людино-, суспільство-, державотворчої діяльності — з другого. Міф — це синтез енергії як Буття, так і Свідомості, тому з ним і пов'язано формування ядра нації (її характеру, волі, ментальності, історичної місії" ("Українознавство", с. 251–252).

А досягнути мети можна лише за умови контамінації історичної й художньої свідомості.

"Велесова книга" — це і синтез нашої правіри, і пролог фіксованої історіографії та історіософії, не меншою мірою — філософії та мистецтва" (с. 252).

Цілком очевидно, що перед нами не документована історична праця. Але прочитаймо твори Геродота ("Історія в дев'яти книгах") і Гіппократа ("Про повітря, води й місцевості"), Діодора Сицілійського ("Бібліотека") й Помпея Тригора ("Філіппінські історії"), Страбона ("Географія") і Гая Плінія Секунда ("Природнича історія"), Пріска Палійського ("Готська війна"), Стефана Візантійського ("Етніка. Опис племен"), Феофілакта Самокатта ("Історія"), Константина Багрянородного ("Про управління імперією"), Євстафія ("Коментарі до "Землепису "Діонісія"") і легко переконаємося: у "Велесовій книзі" відбита велика правда історії. Та правда, до речі, яку може виявити — як внутрішній зміст! — лише мистецтво.

Лише мистецтво, і особливо — словесне, бо це випливає із самої його природи, оскільки, як писав у своїй геніальній праці "Із секретів поетичної творчості" Іван Франко, "естетика, від грец., — чуття, значить властиво наука про чуття в найширшім значенні свого слова (Empfindungs lehre). Отже, про роль наших змислів у прийнятті вражень зверхнього світу і в репродукуванні образів того світу назверх. Правда, все те тепер є доменою (галуззю) властивою психології, а для естетики лишилася тільки та спеціальна частина, що відноситься до краси чи то в природі, чи то в штуці" (мистецтві), — але саме з урахуванням усіх тих "секретів" раз і назавжди "ми мусимо сказати собі: для поета, для артиста нема нічого гарного ані бридкого, прикрого ані приємного, доброго ані злого, характеристичного, ані безхарактерного. Все доступно для його творчості, все має право доступу до штуки. Не в тім річ, які речі, явища, ідеї бере поет чи артист як матеріал для свого твору, а в тім, як він використає і представить їх, яке враження він викличе при їх помочі в нашій душі, в тім однім лежить секрет артистичної краси. Грецькі фавни і сатири можуть собі бути які хочуть бридкі, а проте ми любуємося ними в скульптурі. Терзіт і Калібан погані, брудні і безхарактерні, а проте ми говоримо: ах, як же чудово змальовані ті постаті! Гоголівські фігури (як і образи Котляревського, Т. Шевченка, самого І. Франка, Лесі Українки. — П.К.), такий Хлестаков, Сквозняк-Дмухановський, Ноздрьов, Плюшкін і т. ін., певно не взірці ані фізичної, ані моральної краси, а проте вони безсмертні, безсмертно гарні артистичною красою" (р. 6).

Дуже важливі для розуміння природи синтезу історії та "краси" в змісті "Велесової книги" й такі міркування І. Франка: "...духовно Ахілл також є чим собі хочете, а певно не жодним ідеалом. І се саме можна сказати про кожного героя і кожну героїню всіх справді безсмертних творів (князя Ігоря, трьох братів, що втікають з Азова, Зевса й Енея, Гонту, що вбиває дітей, Чіпку, Франкового Каїна, донну Анну чи дон Жуана Лесі Українки... — авт.). Чи грецькі різьбярі, творячи статуї Бельведерського Аполлона, Мілоської Венери, Капітолійського Зевса, творили їх на те, щоб показати нам ідеали красоти? Зовсім ні, вони, творячи богів, символізували той комплекс релігійних понять і почувань, який у душі кожного грека лучився з іменем даного божества".

У цьому суть. Як наголошував І. Кант, краса (міра, характер) не в картині, а в душі глядача, тому кожен твір сприймає, розуміє і оцінює по-своєму. Але картина (образ, мотив, твір) відбиває реальні речі і явища і тим самим підводить особу (чи групу) до якихось бажаних для митця почуттів, інтерпретацій, ідеалів.

Тут і доторкаємося до проблеми правдоподібного і правдивого, прекрасного в житті і в мистецтві, а тим самим — співвіднесення історизму в науці і в творчому методі.

Наука — це шукання істини на основі аналізу джерельної бази, максимальної повноти фактів і явищ, узагальнюючого синтезу та добре мотивованого прогнозу і передбачення. Головне у науці — досвід і дослід, вичерпний аналіз всіх фактів та аспектів існування предмета аналізу. Рух від окремого ("речового") до загального.

Домінанта мистецтва — стихія чуттєвих сфер, рух від загального до конкретно образного; вибух "душі" як при радості чи болю, маніфест передчуття, а то й пророцтво.

Чи не означає це, що для мистецтва не посідають вагомого місця наукові методи?

Навпаки... Історія всіх літератур свідчить, — зазначає І. Франко в статті "Література, її завдання і найважніші ціхи", — повинна бути образом життя, праці, бесіди і думок" певного часу. Чи достатньо для досягнення такої мети лише почуттів (навіть найглибших!) та натхнення? Ні: поетичного образа людини, природи, суспільства як відбитка лише емоційної сугестії, спроможної викликати певні переживання, надто замало. Бо література (мистецтво) "має безперечно ще й другі, важніші завдання для свого часу і того народу, серед котрого постає. Вона повинна при всім реалізмі в описуванні також аналізувати описувані факти, виказувати їх причини і їх конечні наслідки, їх повільний зріст і упадок".

А це означає, що лише емоційного натхнення, гуманістичного чи патріотичного пафосу мистцеві замало. "До такої роботи не досить уже вправного ока, котре підгледить і опише найменшу дрібницю, — тут вже треба знання і науки, щоб уміти доглянути саму суть факту, щоб уміти порядкувати і складати дрібниці в цілість не так, як кому злюбиться. Але по яснім і твердім науковім методі..."

Чи не означає зазначене, що й мистецтво має послуговуватися... науковим методом, а естетичні канони є йому адекватними?

Звичайно ж і так, і ні, бо усе в творчому процесі не є арифметично простим!

Так, зазначає І. Франко, сучасність тим "ціхує найкраще всю нову реальну літературну школу", що втягує "в літературу і психологію, і медицину та патологію, педагогію, і другі науки", оскільки тепер (а так було не завжди, все проходить процес ускладнення, поглиблення й вдосконалення) мета мистецтва така: "вказувати в самім корені добрі і злі боки існуючого порядку і витворювати з-поміж інтелігенції людей, готових служити всею силою для піддержання добрих і усунення злих боків життя, — значить, зближувати інтелігенцію з народом і загрівати її до служби його добру".

Як і в інші періоди зниження рівня інтелектуально-морального змісту життя, коли місце гуманізації та естетизації людини й культури заступає люмпенізація, нині набуває популярності лозунг "очищення" мистецтва (творчості) від високих громадських ідеалів та принципів, а водночас ведеться масований наступ на геніїв, синтезу художності та ідейності (гуманістичної філософічності). Піддаються атакам й Г. Сковорода та Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка й О. Кобилянська як такі, що ідентифікували естетичні явища із соціологічними.

Але то — свідома чи наївна лжа. Проблема творчості й імітації та глибокого й спрощеного тлумачення мистецтва, а відтак митця і юрби існує з найглибших віків. В українському житті цю проблему розкривав ще Т. Шевченко в "Перебенді": його герой (за зовнішньою "формою" — "старий та химерний, заспіває веселої, а на сльози зверне") після задоволення настроїв "юрби", хоча й близької йому життєвими інтересами та духом громади, однак громади, охопленої пристрастями головним чином соціально-матеріального життя, — ішов у поле, сходив на курган (символ боротьби, слави чи трагедії) і починав розмову з вітром і місяцем, небом і зорями, полем та лісом, і то вже — іншою мовою, бо його піднесена душа осягла: мистецька мова — неадекватна побутово-суспільній, бо є життя, охоплене стихією матеріальних інтересів, а є життя, сповнене і високими ідеалами, принципами та поривами, наснажене ідеалізмом романтичного серця. Тому відповідною певній душі є мова: або предметно-конкретна, як засіб спілкування, а є мова піднесена, деміургійна, волелюбно-пророча, тому рівнозначна "божому слову". Отож ця мова потрясає усе єство людини (громади), підносить до висот осяйної душі, породжує захоплення:

Loading...

 
 

Цікаве