WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКраєзнавство, Eтнографія → Історія села Чемеринці (Львівська область, Перемишлянський район) - Реферат

Історія села Чемеринці (Львівська область, Перемишлянський район) - Реферат

Та все те досі зроблене було тільки малим початком того, що думав зробити цісар. Йому хотілося бачити Австрію державою одноцільною, розуміється, німецькою, з однаковими скрізь установами, під кермою необмеженої волі монарха; він був, як кажуть по-книжному, централіст і автократ. Він бачив добре, що шляхта в кождім краю має свої окремі спомини, окремі змагання, покликається на окремі давні привілеї. Тільки селянство, поневолене, притиснене й кривджене, – так думав цісар, – має скрізь однакові інтереси і може подати тривку підпору для його політичних змагань. Треба, значить, опертися на селянстві, допомогти йому до свобідного розвою й скріплення, а задля сього вкоротити руки шляхті, а тоді й політичну ціль можна буде осягнути.

До сього вели, на думку Йосифа II, дві дороги рівночасно: регуляція оподаткування ґрунтів і регуляція відносин між панами та підданими.

Як перші виломи в старопольських порядках зробив австрійський уряд із чисто скарбових, податкових причин, так і тепер зміна податкових порядків мала служити основою дальших, безмірно важних перемін у цілім суспільнім порядку. Давній податок, званий контрибуцією, показався зовсім недостаточним; його стягали самі домінії, розуміється, кривдячи при тім не раз підданих, а їхні фасії були переважно фальшиві. І от цісар задумав замість контрибуції запровадити загальний податок ґрунтовий, котрий з додатком домового чиншу по містах мав бути одиноким безпосереднім податком у державі, "бо, – писав цісар ще 1783 р., – земля, котру природа дала чоловікові для удержання, – се одиноке джерело, з котрого все випливає і до котрого все назад вертається, і котре по всі часи лишається тривке й незмінне". Ремесла й фабрики мали бути вільні від податку. Ґрунтовий податок мав опиратися вже не на панських фасіях, але на докладнім помірі всього управного ґрунту і на пізнанні всіх доходів, які він дає. Патентом із 30 цвітня 1785 р. цісар установив по краях комісії для доконання помірів і оцінок доходу. Аби влегшити роботу, він велів не вдаватися в обчислювання чистого доходу, але подати наразі тільки гуртовий (брутто) дохід із ґрунтів. Сей перший у Австрії катастральний помір тривав 4 роки і був уже скінчений восени 1789 р. Хоч і який він був недокладний, а все-таки виказав, що при дотеперішнім оподаткуванні підданські ґрунти подані були більше-менше вірно, але своїх власних, домініальних ґрунтів по всіх австрійських краях пани затаїли майже цілу третину.

Від дня 1 падолиста 1789 р. ввійшло в життя нове оподаткування. Обчисливши весь виказаний гуртовий дохід із ґрунту, цісар постановив так: ґрунт має служити хліборобові поперед усього до власного удержання і людського життя; тільки з того, що лишиться понад се, може брати одну часть держава, а одну – дідич. Цісарський патент із дня 10 лютого 1789 р. поклав тут таку міру: з кождих 100 ринських гуртового доходу 70 повинно лишитися селянинові на кошти власного удержання і на господарство, 122/9 має брати держава як рустикальний податок, а 177/9 брати дідич як вартість панщини і всіх підданських данин. Податки мав стягати не дідич, а війт, і віддавати їх окружному поборцеві.

Нема що й казати, що ся Йосифінська "регуляція податкова" викликала серед шляхти цілої Австрії величезну бурю. Тут уже було не до жартів! Цісар не обчищував уже панщизняне дерево з хробаків та гусільниць, не відтинав сухі гілки та погані парості, а прикладав сокиру до самого кореня. Не досить, що оподаткування рівномірно дотикало панів і підданих, але головна основа панського добробуту – панщина і хлопські данини – була страшенно зменшена. Досі пани в Галичині зовсім інакше міряли! На 100 ринських гуртового доходу з підданської землі вони лишали підданому на життя й господарство 20, а собі брали 80! Не о много ліпше було й по інших краях, так що Йосифінська регуляція податкова, нібито не торкаючи основ панщизняного порядку, відразу зменшила розмір панщини на четверту чи навіть п'яту часть.

Та головна основа регуляційного патенту з дня 10 лютого 1789 р. йшла ще далеко дальше. Сей патент – то найважніше, найсміліше, справді революційне діло Йосифа II; ним знесено зовсім панщину. Обчисливши податкову повинність підданих на гроші, патент пише далі: "Гроші мають бути надалі одинокою мірою й формою підданських повинностей. Панщизняна робота, осипи й данини натурою для найбільшої часті селянства, то є для всіх тих, що платять понад 2 ринські ґрунтового податку, мають бути скасовані й перемінені на грошову данину. Тільки комірники й халупники, що платять менше як 2 ринські податку, лишаються далі при панщині". Так само й ті чиншівники або панські слуги, що сиділи на панських (домініальних) ґрунтах, не підпадали під приписи сього патенту. Хлопські (рустикальні) ґрунти мали назавсігди бути різко відділені від панських, і пан не смів ні в якім разі ані п'яді рустикального ґрунту прилучити до свого.

Тепер уже не самі пани, не самі вищі урядники повстали проти цісаря; декуди силкувалися пани підбунтувати проти сього добродійства навіть селян. Дурили селян, що цісарський уряд зруйнує й повикидає їх з ґрунтів, бо буде жадати від них грошових данин, а пани не дадуть їм ніякого зарібку. Та все те не було би ні нащо придалося, бо селяни добре розуміли свою користь. Але доля судила інакше. Ледве чотири місяці минуло по виданні сього патенту, а вже цісар Йосиф II умер. З ним умерли й його постанови, і на цілих 50 літ завмерла й поправа хлопської долі..." [47, с.30-36].

У 1787 році в селі мешкали селяни з прізвищами Бабин, Балака, Бідний, Білий, Бжезінський, Боднар, Борщовський, Брозко, Вербицький, Ващишин, Волошин, Гекало, Грезель, Грендиш, Гренжель, Гуменний, Дзявало, Джалабій, Дяківський, Дукат, Заставний, Кадинський, Когут, Кондрат, Корнат, Кукуй, Кулів, Куніцький, Курило, Кухар, Михальчишин, Маргось, Мельник, Мерза, Мичка, Мушка, Наконечний, Обрембальський, Олійник, Очкусь, Пастух, Паращишин, Пристай, Провалинський, Рокицький, Роса, Саварин, Сенявський, Сипко, Сох, Стриганський, Ткач, Токар, Тонарський, Трояновський, Турків, Фіцій, Цимбаліста, Шайда, Шозда, Штангрет, Ющишин, Яськів. Частина їх мала явно польське походження.

В церковному інвентарі 1816 року зазначено, що власницею Чемеринців була графиня Ізабелла Любомирська [13, с.1]. Вона мешкала у Відні і вела життя на широку ногу. Коли наступного року вона померла, то маєтки були розпродані за борги. Про це писав І.Франко в роботі "Грималівський ключ 1800 року".

У 1839 році парох мав тут 727 вірних [64, с.125/1839].

Важким видався на Львівщині 1847 рік. Люди голодували на переднівку (не могли дочекатися хліба з нового врожаю). Консисторія через священиків в червні 1847 року наказала поширити поміж селянами рецепт використання коренів пирію. Його коріння рекомендувалося вибрати з землі, витрусити (але не промивати!), порізати на січку і висушити на сонці або в печі. Після того змолоти і отриману муку розчинити добрим квасним тістом. Після 8-годинного викисання можна було випікати сухарі або паляниці. Цей рецепт зберігся записаним в церковній книзі села Станимир на Львівщині. Не дай, Боже, щоб цей рецепт коли-небудь довелося знову використовувати нашому народові.

На пам'ять про скасування панщини весною 1848 року в селі був встановлений хрест Свободи [27, с.22].

В 1848 році тут було зібрано 102 підписи під заявою про поділ Галичини на польську та українську частини [9, c.89]. Сотні таких заяв Головна руська рада зі Львова переслала в перший австрійський парламент, але зусиллями польських послів питання було зняте з розгляду.

У 1857 році парох о.Михайло Перфецький, 1816 р.н. мав у селі 716 вірних. Тут працювала парафіяльна школа [64, с.70/1857]. У 1866 році тут мешкали 682 латинники, які належали до дунаївської парафії [69, с.58/1866].

На початку 1861 року було зібрано 54 підписи під петицією до митрополита Григорія Яхимовича. Галицькі селяни просили його заступництва перед цісарем за свої інтереси. В ті часи йшла гостра боротьба за мову навчання в початкових школах. Поляки не хотіли допускати української мови в навчальний процес, а замість кирилиці намагалися нав'язати латинський алфавіт. Але це їм не вдалося.

24 травня 1879 року село стало жертвою стихії. Тут розгулявся хмаролом. Потоки води миттю залили село. Люди з хат втікали на стрихи та на горби. Слабші хати розвалювалися під натиском води, що потоками збігала з горбів. Вітер трощив дерева. Град вибив майже всю птицю. На пасовиську грім вбив парубка з конем. Блискавка також підпалила стіг минулорічного збіжжя [59, ч.6/1879, с.46]. Невідомо, чи держава чимось допомогла селянам в біді.

За офіційними даними станом на 1 січня 1881 року в селі мешкали 1792 особи та окремо 63 особи в дворі [74, с.360]. В іншому виданні зазначено, що у 1880 році в селі було 1476 мешканців. Половину з них становили поляки, які оселилися тут ще в ХVІІ ст. Також мешкали тут 60 жидів. В селі була однокласна школа, заснована ще 1861 року. Був водяний млин. Граф Альфред Потоцький мав тут 491 морг ріллі, 383 морги лук та городів, 135 моргів пасовиськ, 1697 моргів лісу, громада відповідно – 1710, 871, 201 та 35 моргів. Маючи третину сільських лук та городів, 40% пасовиськ та весь ліс, двір і далі диктував свою волю селянам [70, с.687]. За збір ягід, грибів, випас худоби панові треба було платити або відробляти.

Loading...

 
 

Цікаве