WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКраєзнавство, Eтнографія → Історія села Чемеринці (Львівська область, Перемишлянський район) - Реферат

Історія села Чемеринці (Львівська область, Перемишлянський район) - Реферат

Про те, які зміни в галицькі села принесли австрійці, найкраще розповів І.Франко у своєму дослідженні "Панщина та її скасування 1848 року в Галичині". З нього й черпаю цю розлогу оповідь.

"...Та ось 1780 р. Марія -Тереза вмерла і панування обняв її син, знаменитий цісар Йосиф II. Він уже довго перед тим, іще від 1766 р., обік своєї матері завідував справами держави, об'їхав пару разів усі краї і старався пізнати їх стан і потреби він був перейнятий просвітними, поступовими думками свого часу і сильно вірив у те, що самовладний, просвічений монарх силою своєї волі та державної власті може підняти всю суспільність на вищий ступінь розвою. Відповідно до тодішньої політичної науки, Йосиф II уважав хліборобство головним багатством краю, а стан селянський найважнішим станом, тим, що своєю працею годує і збагачує всі інші. І він постановив собі зробити все, що можна, для піднесення сього стану. Гарячий і відважний, люблячи завсігди йти просто до мети, він зараз на початку свого самостійного правління письмом до надворної канцелярії з дня 23 цвітня 1781 р. заповів, що його мета "знести в цілій державі підданське невільництво і запровадити умірковане підданство". Насамперед се мало статися в Чехії та Моравії, і хоча пани не дуже тому були раді, а навіть урядники надворної канцелярії не дуже за сим тягли, вийшов уже 1 падолиста 1781 р. цісарський патент, котрим знесено підданське невільництво.

Користі, які давав сей патент селянам, були ось які:

1. Піддані повинні були й надалі слухати своїх дідичів, відтепер могли женитися без дозволу дідича, а тільки завідомивши його, а дідич повинен був безплатно засвідчити се карточкою.

2. Підданому вільно буде без дозволу дідича віддавати дітей до ремесла й до шкіл.

3. Підданий може шукати собі заробітку де хоче, а тільки має мати відпустку від дідича, котру той повинен йому дати безплатно.

4. Дідич не може силою брати дітей свого підданого до своєї послуги; тільки такі сироти, що не мають ні батька, ні матері, повинні за звичайну заплату служити в дворі щонайбільше три роки.

Сей патент видано й для Галичини 5 цвітня 1782 р.; се був перший важний крок по дорозі до тих основних змін, які задумав перевести Йосиф II. Ще перед тим патентом із д.20 падолиста 1781 р. він постановив тимчасово, що панщина не може виносити більше, як три дні на тиждень. Дня 16 червня 1786 р. вийшов знаменитий Йосифів панщизняний патент, котрим сей тимчасовий стан перемінено на постійний, подано докладно довготу робочого дня (літом 12, зимою 8 годин), заборонено один день панщини ділити на два, два до пів вироблені дні складати на один, накладати на одну родину разом пішу й тяглу панщину, перемінювати пішу на тяглу або тяглу на пішу з більшим числом осіб, ділити супряг тяглої панщини на двоє, завдавати підданим якийсь певний розмір роботи (н-д, маєш стільки зорати, скосити чи зжати). Від тяглої панщини мали бути піддані звільнені в часі зарази на худобу. Комірники мали робити 12 днів у рік, щомісяця не більш як один день; комірники старші понад 60 літ, каліки та вислужені вояки мали бути вільні від панщини. Панщину треба було щотижня в неділю заповідати згори на цілий тиждень, аби підданий знав, коли має час для свого господарства. Зимові панщизняні дні не сміли лишатися на весну або на літо; коли підданий з власної вини пропустив день роботи в тижні, мав його відробити в слідуючім тижні.

Коли підданий мав панщини не більше, як 52 дні в році, то пан не смів жадати від нього більше, як один день у тижні. При далеких фірманках пан повинен підданому всі потрачені дні відчислити від панщини, надто дати йому стравне для нього і для худоби і гроші на рогачки, пороми і т. і. Надто не повинен один підданий у році їздити більше як 40 миль дороги. Пан може жадати від підданих, аби переходили на роботу з одного фільварку на другий, але не надто далеко; та він не міг визичувати своїх підданих, аби робили панщину кому іншому. Нічна варта при дворі мала бути вчислювана до панщини. Пан не міг силувати підданого, аби окупував свою панщину грішми, але такий окуп за обопільною згодою і з повідомленням окружної власті був дозволений. Коли підданий мав подвійну панщину, дідичеві й попові, то обі разом не могли виносити більше, як три дні в тижні. Пан не смів силувати підданого до жодних інших робіт ані данин понад ті, які були приписані сим патентом, хоч би вони стояли в давніших інвентаріях. Пан ні за що в світі не міг ділити підданських (рустикальних) грунтів ані розпоряджатися ними, не міг силувати підданого до жадної роботи понад те, що приписано в патенті, навіть за заплатою. Громадських шарварків, зібраних для направи доріг, мостів та гребель пан не міг уживати до своєї польової роботи; так само не міг силувати підданих до двірської служби ані за панщину, ані за самовільно встановлену плату, але мусив їм платити відповідно до добровільної згоди. В кінці патент остро забороняє всякі звичаєві, в інвентаріях не записані роботи та дачки, котрими пани та їх служба гнобили підданих – а був їх довжезний ряд ( 47–48); назву тут лиш деякі з тих заборонених старопольських звичаїв: комірне – платив підданий за комірника, що жив у його хаті; сольове – платилося панові від кождої топки купленої солі; чопове – платилося від кождої бочки купленого пива чи горілки; міркове – платив підданий гайдукові, що перемірював збіжжя, яке підданий привіз панові за чинш; вагове – підданий мусив у дворі важити свій тютюн і овочі і давати з того панові десятину, а гайдукові – за вагу; торгове – платив підданий від кождої фіри, що їхала на торг, зі збіжжям, овочами, сіном, горшками й склом; виборове – платила громада панові за те, що вибирав для неї війта й присяжних; святочне – дарунки для панських офіціалістів; гайдучне – датки для панської служби. Далі зніс патент примус горілчаний, так звані куниці, т.є. дарунок для пана за дозвіл підданому взяти шлюб. У кінці остро заборонено панам, аби, розсуджуючи свари між підданими, не сміли накладати на них грошових кар. Переступлення тих заказів називалося утиском або з-латинська прегравацією, і остатній параграф патенту постановляє, що котрий пан сього допуститься, буде змушений повернути підданому його кривду подвійно або й потрійно.

Перший раз тут від непам'ятних часів прийшлося польським панам побачити границі своєї власті та порозуміти, що за переступлення тих границь по голівці не погладять. Перший раз посторонні очі заглянули так глибоко в їх "домашню справу", т. є. в їх відносини до підданого – хлібороба. Можна зрозуміти, що пани не дуже тому були раді. Та цісар Йосиф не зупинявся на половині дороги, а поступав чимраз далі. Швидко по виданні першого патенту настиг другий: 17 серпня 1786 р. вийшов надворний декрет про судівництво по селах, котрим доповнено давніші патенти про сю справу, а власне з дня 1 вересня 1781 р. про поступування при спорах між підданими й дідичем і з дня 24 червня 1784 р. про те, що судівництво для селян має бути безплатне. В усіх тих патентах важне те одно, що селянинові дано можність жалуватися на кривди, хоч і утруднено йому ті жалоби дуже значно. За польських часів селянин не міг ніде жалуватися, для нього не було ні суду, ні права. Друга важна річ отсих патентів була та, що в справах, що доторкали цілої громади, закон позволяв селянам вибирати депутатів і давав їм повновласть до ведення громадського процесу; се були так звані пленіпотенти. Вкінці третя важна річ була та, що хоч і полишено дідичеві судити дрібніші справи своїх підданих, але рівночасно зажадано від нього доказу, що зуміє судити по закону, зажадано невеличкого екзамену. Коли ж дідич того екзамену не здасть (ну, а котрий же дідич захотів би був тоді покрити себе вічним соромом і здати екзамен?), у такім разі він мусив держати й оплачувати екзаменованого суддю, так званого юстиціарія, або попросту мандатора. Такий мандатор був, як то кажуть ні рак, ні риба, ні державний урядник, ані приватний урядник, а сього й того потроху. Держава екзаменувала його і признавала відповідним на уряд, а потім пускала: шукай собі місця, де хочеш. Пан приймав його, оплачував і міг відправити, та проте він за своє урядування відповідав не перед паном, а перед урядом, і уряд міг також карати або зовсім усунути його. Як бачимо, становище мандатора було дуже трудне. Треба було догодити і пану, й урядові, що тоді жили з собою, як пес із котом. Не диво, що ті мандатори лишили по собі серед нашого народу дуже лиху пам'ять, хоча між ними були й щирі та розумні і на свій час поступові люди. Та не треба забувати, що через заведення мандаторів Йосиф II зробив дуже важну щербу в давніх панських привілеях: відібрав панам із рук судівництво над хлопом. І хоча закон наказував, що в разі кривди від пана або від його слуг селянин поперед усього мусить іти зі скаргою до того самого пана, а тільки тоді, коли би йому тут не зроблено справедливості, може удатися до циркулярного уряду, то направду хлоп із усякою скаргою йшов насамперед не до пана, а до мандатора. Правда, мандатор аж надто часто готов був робити так, як того вимагала панська користь; але при тім він мусив оглядатися на закон і на уряд далеко більше, ніж сам пан, бо знав, що панові уряд не швидко допече, а йому може дуже швидко доїхати кінця.

Loading...

 
 

Цікаве