WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКраєзнавство, Eтнографія → Поезія Василя Стуса – цілісний поетичний організм зі сталими образно-смисловими комплексами - Реферат

Поезія Василя Стуса – цілісний поетичний організм зі сталими образно-смисловими комплексами - Реферат

слів:
Боже -
життя на гріш, а так багато слів,
і всі вони - чужі і незнайомі.
("Ця п'єса почалася вже давно...")
імітація живого життя, якої органічно не приймав його дух, - своєрідний репортаж із "цвинтаря розстріляних ілюзій", кажучи словами В.Симоненка. Поезії об'єднані "Веселий цвинтар сповнені авторського передчуття неминучої Голгофи, готовності лишитися собою наперекір тискові, не роздвоїтися "на себе і страх" якгерой його вірша "Еволюція поета".
Ліричний герой уже ранніх віршів Стуса болісно шукає втраченої гармонії зі світом, цілісності - не загальної, ситої і ледачої, а тієї, що її треба виборювати дорогою ціною - пізнанням самого себе, готовністю не зрадити себе. Якщо й з'являється бажання "утекти від себе світ за очі", - то одразу чітко й нещадно усвідомлює, що тоді б він жив "безоко і безсердо".
"Біля гірського вогнища" "У цьому полі, синьому, як льон" - то Стусове "бути чи не бути". "Як вибухнути, щоб горіть?!" - так звучить у нього вічне гамлетівське питання.
Вдатися до втечі?
Стежину власну, ніби
дріт згорнуть.
Ні. Вистояти.
Вершина Стусового доробку - збірка "Палімпсести", і образ, що лежить в її основі, надзвичайно місткий, змістовний і багатозначний. Це один з магістральних образів у поезії Стуса. Образ-айсберг, що росте вглиб. Вперше поет звернув на нього увагу знайомлячись з поезією Гарсіа Лорки, якого перекладав у 60-ті роки.
У поезії Стуса весь час накладаються різні стани душі, які на перший погляд заперечують, стирають один одного. Але ж ні, той попередній стан прочитується як давніший текст у палімпсестах, зумовлюючи осо диву природну його глибину й багато вимірність. І, нарешті образ палімпсестів розпросторюється (якщо вжити одне з улюблених дієслів Стуса) на долю, історичний шлях України. То своєрідна "Книга битія" українського народу, в якій стерто стільки важливих "текстів":
Це, Господи, сяєво. Це торжество:
надій, проминань і наближень,
і навертань у своє, у забуте
й дочасне.
("Гойдається вечора зламана віть...") -
їх треба терпляче відновлювати, повертаючи народові пам'ять.
Говорячи про ті чи інші мотиви поезії Стуса слід пам'ятати про умовність їх виокремлення. Власне всі вони поєднуються в ній у загальну картину. Поезія ця на одну "тему": поетове самопочуття стан його "Я".
У поезії зосереджений на самопізнанні неминуче з'являється проблема ідентичності свого "Я" і тоді самопізнання із спокійного, а то й комфортного стає дискомфортним, болісним.
"Сто дзеркал спрямовано на мене, в самоту мою і німоту" - читаємо в одному з його віршів. Але насправді, то не якісь дзеркала світу, а сто очей його власного сумління й суворого самоперемінювання, то мука пошуків самого себе: "Де ж ти є! А де ж ти є?" Часом доскіпливість такого само пошуку призводить до самозаперечення, до відчуття відчуженості від самого себе: "Мені здається, що живу не я, а інший хтось живе за мене в світі в моїй подобі".
Поет прагнув передавати складні, майже невловимі психологічні перепади настроїв, які максимально посилюють почуття і доводять емоційну напругу до граничного стану. Далі - вибух, іноді неочікуваний, непередбачуваний нерідко - й небажаний.
Та поезія поривається до узагальнень. Навіть цілком реалістичний план може "вибухнути" символом. Особливо тоді, коли він зростає на передчуттях і настроях, зумовлених тверезим аналізом певної ситуації:
Вже цілий місяць обмиваю хату,
що, мабуть і навикнути пора.
Стілець і ліжко, вільних три квадрати
в віконці грати, а в кутку пара...
Вірш написаний коли поет був під слідством у 1972 році. Описується реальна ситуація - страшна, небажана, майже абсурдна приреченість. Проте поета тривожить не стільки фізична ізоляція, а настрої і переживання рідних: як батьки?, як здоров'я дружини?, сина?, що думають про нього друзі?.. А надто ж завдавала мук думка про зламу його як особистості, згуби власної індивідуальності.
Враження від віршів, написаних під час його арешту, таке, начебто поет свідомо наштовхується на гострі кути в болісні спогади, його гнітить нерухомість, застиглість часу, важка психологічна напруга.
Зринають образи фатального змісту, відбувається відчуження внутрішнього розпачу від реальних речей, і чим песимістичній тональність його поезій, тим чіткіше аналізується ситуація, яка набуває символу, застиглості, тотальності:
Весь обшир мій чотири на чотири.
Куди не глянь - то мур, куток і ріг.
Всю душу з'їв цей шлак лілово-сірий,
Це плетиво заламаних доріг.
("Весь обшир мій чотири на чотири").
Не все з творчої спадщини В.Стуса збереглося, але з того, що залишилося в рідних і близьких, можна судити про зміну поглядів на своє майбутнє, і на розвиток своїх ідейно-світоглядних принципів. Поступово у нього виникає потреба осмислити, визначити і образно виразити своє, як на митця, як на художника, призначення і роль у цій, драматичній ситуації. Підсвідомо закрадається думка про жертовність своєї, як художника, долі, про якусь свою фатальну приреченість, якій він повинен підкоритися і вже далі нести хрест, уготований долею і місією мученика. Спочатку ці ідеї ледве "прозирають" поміж рядками, але поступово міцніють, бо знаходять історичні аналоги, передусім із долею улюбленого Шевченка, з долею М.Чернишевського, виходять на рівень символічних узагальнень:
Над цей тюремний мур, над цю журу
і над Софіївську дзвіницю зносить
мене мій дух. Нехай-но і помру -
та він за мені відтонкоголосить
три тисячі пропащих вечорів,
три тисячі світанків, що зблудили,
як оленями йшли між чагарів
і, мертвого, мене не розбудили.
("Усе моє життя в інвентарі...")
поет намагається перебороти хвилини розпачу, підсилені усвідомленням відірваності від рідної землі, самотністю, а отже - посиленням переконання, що його осуджують навіть і деякі друзі, цим холодним полишанням у безвісті й самотині:
І край чумацький тебе опочив,
довкола лиш сопки й розпадки,
а від товариства, з ким дружбу водив,
ні чутки, ні звістки, ні згадки.
("І край чужинець кий тебе опочив...")
В поезіях митця зринає то образ ящірки, яка напризволяще лишає свій хвіст між розпеченим камінням, аби винести обривок тіла і вигоїти дух, "що вже смертельно захворів на пам'ять", то образ Ікара, якого він заклинає злетіти у надвись, де сонце і там розпалити нагірний свій біль, і здобути останню покуту. Стус шукає в цій печалі й безмежній самоті шляхи повернення до себе самого, стомленого від жорстокої несправедливості, ослабленого
Loading...

 
 

Цікаве