WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКраєзнавство, Eтнографія → З історії села Тисів - Реферат

З історії села Тисів - Реферат

Турмис, Фенджерин, Кайлик, Болюк, Буджерин та інші є тюркського походження. У зовнішньому вигляді тисівчан чітко проступають монголоїдні риси.
Крім того, на початку XVIII ст., щоб поповнити втрату дешевої робочої сили, польський король та поміщики стимулювали переселення в Прикарпаття жителів з сусідньої Молдавії, Валахії, Турківщини, Самбірщини та інших територій. Нащадки тих переселенців і понині зберегли за собою прізвища Бойків, Бойчуки, Бойчуків, Волохові тощо. Слід сказати, що корінні тисівчани себе бойками не вважають і не дуже поважно ставляться до цієї назви, вважаючи себе "підгірянами", "гірняками", "гірськими людьми". Назва "бойки" яка появилася у XIX ст., була штучно нав'язана населенню цих теренів і походить від тих переселенців з Турківщини, які в говорі вживали слово "бойє". Відомий історик Іван Крин'якевич вказує, що не вся територія Долинського повіту входить до етнографічної межі Бойківщини.
Аналогічну думку зустрічаємо у відомій монографії "Бойківщина".
Важкий соціальний, економічний та релігійний гніт польської шляхти спонукали населення краю до антипольської боротьби, яка проявилась в такій формі як опришківство. Опришки - це люди, які прагнули бути вільними і боротися проти панів, щоб здобути волю народу. В основному це біглі селяни, які не бажали терпіти знущання панів і втікали в гори, переважно на Покуття. Гірські полонини і непрохідні ліси були надійним захистом для невеликих опришківських загонів від каральних польських загонів. Запровадилося опришківство на початку XVIII ст. і пов'язане з Олексою Довбушем, уродженцем с. Печеніжин, що на Коломийщині. Для боротьби з опришками, власник міста Станіславова магнат Иосиф Потоцький організував спеціальний каральний поліцейський загін, який народ назвав "смоляками". До нього набирали місцевих жителів, які добре знали місцеві околиці, а особливо гори. Спійманих опришків приводили до Станіславова, де їх жорстоко допитували, а потім четвертували і розвішували частини тіла по головних шляхах. Але, незважаючи на такі жахливі тортури проти опришків, народ любив своїх месників і захисників, а їх загони постійно поповнювалися. З історичних джерел відомо, що соратник Олекси Довбуша Іван Бойчук у 1750 році здобув Болехів - великий на той час центр зосередження земельних орендарів і забрав їх майно. Тоді ж Іван Бойчук зайшов із своїм загоном і до Тисова. Але один злидар-селянин на ім'я Івась повідомив про це місцевого шляхтича-поміщика і тим самим врятував його від смерті. Коли опришки покинули село, поміщик віддячився тому селянинові тим, що подарував йому стільки поля в кінці села, скільки він зможе виорати за день парою волів. Це поле (від підвісної лавки до лісгоспу) з того часу стало називатися Івасьове поле. Іван став багатим, але до кінця XIX ст. воно було роздроблене між численними Івановими нащадками.
У 1772 році внаслідок першого поділу Польщі між Росією, Австрією і Пруссією Галичина відійшла до Австрії, в складі якої перебувала до листопада 1918 року. Однак це не дуже позначилося на становищі простого народу. І надалі зберігався кріпосний гніт, освітня дрімота. Тільки з травня 1848 року після революції в Австрії, становище селян дещо покращилось, оскільки була скасована панщина. Однак земля, пасовища, ліси, , сіножаті залишилися в руках поміщиків, що змушувало селян і надалі бути залежними від них. Тому і для тисівчан відчутного полегшення їх становища не стало. Соляні й залізо видобувні промисли занепали, оскільки розвиток мануфактур та переробних заводів іноземців-капіталістів перетворили кустарне видобувництво ропи, варіння солі та видобуток заліза в безперспективну й малоприбуткову справу. У містечках Стрийської округи були побудовані невеликі чавунні, залізоробні та ливарні заводи, і Демня, як центр залізоробної справи втратила своє значення. За офіційними даними на 1885 рік у селі було всього 37 моргів орної землі і 53 морги сіножатей, а 260 моргів поля (1 морг-0,53 га) потребували значної праці, щоб перетворити їх в придатні для землеробства грунти. Тому із 1343 жителів села більше 90 відсотків володіли крихітними наділами біля власної хатини, які не могли їх прогодувати. А чимало було таких, що не мали й того, тому наймитували у багатших або заробляли мізерні гроші на сезонних промислах в Стрию, Долині, Болехові, Калуші та інших містах. Деяку частину тисівчан злидні заставляли шукати кращої долі й заробітків за межами, краю. Починаючи з 80-х років XIX ст. в Галичині починається економічна еміграція українського населення в Америку, Канаду та країни Європи. Не стало винятком в цьому плані й село Тисів.
Австрійський уряд перетворив Прикарпатський край, багатий на нафту, соляні копалини, цінний ліс, у свій аграрний придаток, який займався переробкою цінних порід деревини, особливо тису, озекеритні та нафтові копальні, соляні мануфактури тощо. Вся ця готова сировина відправлялася в промисловорозвинуті австрійські провінції, а звідти поверталися в готовому вигляді товари. Відсталість промислового та сільськогосподарського виробництва зумовлювали низький життєвий рівень галичан, який більш як у два рази був нижчий, аніж у центральних австрійських провінціях, як Сілезія, Угорщина, Чехія тощо. Іноземці ремісники звільнялися на 10 років від податків і в той же час українцям був обмежений доступ до освоєння престижних ремісничих професій. Так появилися в другій половині XIX ст. переселенці німці, чехи, словаки. А їх нащадки на прізвище Кумаля, Кондрат, Фридер, Рига, Кабаль, Вольф, Тефнер проживали у Тисові до Другої світової війни. У 1939 році за домовленістю між СРСР та Німеччиною вони переселилися до Німеччини, а чимало з тих, що залишилися в селі - асимілювалися з місцевим населенням.
Щодо культурно-освітнього життя тисівчан, то австрійський уряд у 1874 році відкрив однокласову школу, яка у 1894 році була реорганізована у двокласну. Єдиним культурним і духовним осередком залишилася церква Введення Богородиці, заново збудована у 1783 році замість згорілої церкви того ж імені на Дворищі. У XIX ст. уже була каплиця Святого Миколая на горі Пікуй. В часи сталінського лихоліття вона була розібрана місцевим активом. В 1995 році на місці каплиці виросла нова споруда того ж імені. Щастило тисівчанам і на священиків, які окрім своєї пастирської місії пробуджували серед населення національну свідомість, сприяли розвитку української культури. Це перш за все Теодор Базилевич при домаганні й сприянні якого була відкрита Тисівська школа; Иосиф Грабовецький, який деякий час - аж до 1896 року відавпитаннями освіти при Долинському деканаті. Це і Амвросій Крушельницький, сім'я якого пробула в Тисові майже два роки і проживала у церковній хатині, що стояла на подвір'ї нинішньої середньої школи. Згодом відомій на весь світ оперній співачці, доньці священика, Соломії виповнилося в Тисові 3 рочки. У 2002 році 16 листопада в день 50-річчя смерті співачки було відкрито пам'ятник на подвір'ї церкви Введенія.
Крім того Тисів кінця XIX - початку XX ст. пов'язаний з такими славетними особами, як Іваном Франком, Наталею Кобринською, чеським етнографом і дослідником Франтішеком Ржегоржем. Іван Франко побував у селі, коли мандрував до таємничих Скель Довбуша в Бубнищі й під враженням побаченого написав у 1884 році вірш "Бубнище". Франтішек Ржегорж досліджував патріархальні залишки сімейного побуту і публікував зібраний етнографічний матеріал у чеських часописах. Письменниця Наталя Кобринська, яка проживала в Болехові, теж часто навідувалася до Тисова,
Loading...

 
 

Цікаве