WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКраєзнавство, Eтнографія → А вони невмирущі, як фенікси (спогади Ольги Юрчишин) - Реферат

А вони невмирущі, як фенікси (спогади Ольги Юрчишин) - Реферат

тих,
хто віддавав життя
за України волю.
Зачерствіла, зчорніла
у вас душа, бо збайдужіла
до людських страждань і болю.
Невже не знаєте,
що вам прийде кінець,
не ймете цьому віри…
Ви з жиру біситесь,
як бісились колись,
вилазячи з диявольської шкіри,
опікаючи в обіймах Україну
комуно-сатанинським фашизмом,
смакуючи соціологічні факти,
засіяні ще у роки тридцяті
штучно створеного канібалізму.
Та в пам'яті прийдешніх поколінь,
як і в серцях сучасників,
історія ознаменує все належне.
Ні, не забудемо про те,
як наш знедолений народ
у перші роки незалежності
від нечестивих, від лукавих
витримував все протилежне.
За знищені мільйони люду
в Гулагах, по Сибіру,
за сльози, за обман, за чвари,
за ставлення до незалежності вороже,
я вірю, над комуністами
ще буде суд, лукаві пропадуть,
Господь нам в цьому допоможе!
11 лютого 1997 р.
РУКАВИЧКА
Я згадую собі не раз,
як мати застерігала повсякчас
протоптаною стежкою ходити,
щоб на снігу своїх слідочків не робити.
Тепер над тим роздумую,
в цьому дивного нема нічого…
Просто мій Ангел-хоронитель
оберігав мене від всього злого.
Приходилось мені зимою
до Пруту підбігати, стою-постою,
сміливості наберусь і спитаю:
- Діду Грицю, чи це не ваша рукавиця?
- Моя, не бачиш, що моя,
я ополонку на ріці робив,
із поспіху її на снігу загубив.
А іншим разом
від перевізника вуйка Горецького
йдучи, наздоганяю
білолицю красиву молодицю,
яка прошепотіла:
- Може ти підняла мою рукавицю?
Дивись, у мене до цієї рукавиці пара,
узор такий самий,
а на долоні, щоб не рвалась,
пришила латку…
О, дякую, що не загубилась.
(значить усе в порядку).
Більше ні з ким
не сміла розмовляти,
Цю рукавицю від мами з дому
несла і знала:
коли, кому і "щось" я маю передати.
Ну, а весною, восени
за Прут в олійницю
любила я ходити,
щоб з конопляного насіння
пахучої зеленої олії збити.
Хоч як було тепло,
дід Гриць під капелюхом
заплетену довгу косу ховав.
Вернувшись із війни австрійської,
волосся більше не втинав.
А як Господь йому в роботі помагав.
Сам змайстрував олійницю і млин,
а в полі орав і сіяв
єдиний в діда Гриця
статечний господарський син.
Та в п'ятдесяті роки
усе перемінилось…
В селі за Прутом
немало хат згоріло.
Повстанці полягли в боях,
криївки в горах спорожніли,
а дехто за Проводу наказом -
розформувались, до тепер живуть
по чужих державах і краях.
Та залишилась хвилююча
приємна згадка назавжди:
про діда Гриця,
про білолицю Параску-молодичку,
про шерстяну, плетену
з узором рукавичку.
Грудень 1996р
ДІВЧИНКА З КРИЇВКИ
Весна вступила у свої права,
вже й березень минає…
А в школі Ганнусі Григорчук
з кінця лютого чомусь немає.
Хтось із хлопчиків сказав,
чому немає Нусі:
- Дідусь мій бачив дівчинку таку
у тисовому лісі.
Дівчатко в школу не ходило, -
та то й не дивно.
Батько її Василь,
що псевдо "Смілий" мав,
на пивзаводі працював,
потім в УПА пішов…
Маму в тюрму забрали.
Учням здавалося:
школярочка Ганнуся
назавжди пропала.
- Де ж воно тепер
моє одне-єдине, -
побивався з горя батько, -
улюблене рожевощоке
синьооке янголятко?
Повстанець Зенко, -
юнак відважний,
переодягся за недолугу
жебрачку-дівку,
забрав дитя з села
за Прут з собою
у Тисові ліси, в криївку.
Уже воно не знало
материнської любові,
ходило з болем в серці,
та й з батьком бачилось нечасто,
з раненими повстанцями жило в криївці.
Від жалю кров стигне у жилах,
жага пекуча рветься із грудей.
Згадати тільки:
скільки таких тинялося дітей.
Чи може ще щось бути гірше,
як знати, що дівча
без матері, уже й без батька,
в село прийти боїться до людей.
Восени лісом, зі школи йдучи,
опеньки я збирала,
побачила Нусю здаля,
не підійшла до неї,
щоб не злякалась…
Щоби не сталося якого лиха…
Може не запримітить
і пройде стиха…
Та ні, підходить ближче,
привіталась… заплакала…
може тому, що я її поцілувала.
Тоді я їй сказала:
- Ти підросла і дуже гарна стала.
- Та я себе не бачу,
хіба тільки тоді,
як із джерельця водиці набираю,
на своє обличчя приглядаюсь…
А чи я виросла? -Не знаю.
Ви чули, що матінки моєї
тут уже немає,
бо вислані в Сибір,
щоби там ліс рубали.
Діда мого Островського
у Львівській тюрмі закатували.
Батько мене забрав у криївку,
навчив у приціл стріляти,
гранатою кидати,
у бінокль дивитись
та естафети розносити.
А ще наказував мене,
як він загине, -
катам "у руки" не даватись…
Та більше так
я вже не можу жити.
Ганнусі я тоді
книжку-граматику,
олівець, зошит,
маленьке дзеркальце подарувала.
Закінчилась війна.
Спокою людям як не було,
так і нема.
Як літо так зима,
як ніч так день,
як осінь так весна,
енкаведистська розвідка
засідки - пастки розставляла,
поки Ганнусю не впіймала!
Тільки у засідці дев'ятій
дівчинка з криївки
в руки катам попала.
Та час минав.
Післявоєнні школярі батьками стали
і, очевидно, своїм дітям
про дівчинку з криївки розказали.
В школах пішло у моду
учнів до туризму привчати,
в походи водити,
костри розкладати.
Хто чув про дівчинку з криївки,
охоче збирався в похід,
бо знали -
живе вона десь у Сибірі,
та винищений весь її рід.
В Тисовому заповіднику
Бандерівську криївку розбиту впізнали…
Учні-туристи Героям УПА
мовчки шану віддали.
(Це було в червні 1970р.)
Приїхала із заслання
привітна посивіла пані Нуся,
сказала: "Про свою долю
думками-спогадами поділюся.
(12.08.1992р.)
Довелось змалечку пережити
немало злиднів і тривог,
допомагали мені в горі
Пречиста Мати і Милосердний Бог.
Найважче було в тюрмі "у боксі",
це така кругла бочка,
а з неї заганяли
у камеру-одиночку.
Спати не давали,
так мучили і били,
аж поки сім років
"мнє пріпаялі" - присудили.
Та ще п'ять років висилки
мені раєм здавались…
Хоч була я звичайна дівчина
і невисока, неструнка,
та встигла вийти заміж
за хлопця-гімназиста
Мирослава Микитюка.
В Сибірі двох синочків дочекалась,
а над моїм супругом
довго-довго невиліковна хвороба
(інсульт, параліч, оніміння) знущалась.
Мамі моїй минуло років п'ятдесят,
як я її у Вельському районі
на цвинтарі в Зяблусі поховала.
Відколи себе пам'ятаю,
молилась щиро до Святої Тройці,
до Сина Божого Ісуса,
завжди носила Хрестик оцей
від матінки своєї,
і твердо вірила, що я спасуся.
На рідну землю повернулась,
із двоюрідними щасливо поріднилась.
Тривожну біль серце моє відчуває
таку, як була колись "у боксі",
якщо почую, що хтось
на незалежність України нарікає…
Це той, хто не знає,
як велась за незалежність
віковічна боротьба на Україні.
Нехай виїздить чим швидше
й поживе без
Loading...

 
 

Цікаве