WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЕкономічна теорія → Економічна характеристика країн Третього світу. Нові тенденції розвитку - Реферат

Економічна характеристика країн Третього світу. Нові тенденції розвитку - Реферат

звичайні комерційні банки не мають відповідної підготовки і не бажають задовольняти потреб позичальників. Оскільки йдеться про невеликі суми (менше 500 дол.), а адміністративні й поточні витрати майже такі самі, як і для великих кредитів, і оскільки лише деякі неформальні позичальники можуть надати необхідне забезпечення, що є гарантією для позик у формальному секторі, комерційні банки не зацікавлені в таких операціях. Більшість комерційних банків у країнах, що розвиваються. навіть не мають відділень у сільській місцевості, невеликих містах або на околицях великих міст. де багато видів неформальної діяльності.
Через це дрібні позичальники звертаються за грошима насамперед до друзів, а вже потім, як запасний варіант, - до місцевих професійних лихварів, у ломбарди і до торгових агентів.
У країнах, що розвиваються, набувають розвитку більш ефективні види неформального фінансування, які в деяких випадках замінюють лихварів і ломбарди. Вони включають місцеві ощадно-кредитні об'єднання і схеми групового кредитування на принципах ротації. Такі ощадно-кредитні об'єднання існують у Мексиці, Болівії, Єгипті, Нігерії, Гані, у Філіппінах і Шрі-Ланці, Індії, Китаї і Південній Кореї. Механізм такого кредитування передбачає, що група з 40 -50 чоловік вибирає скарбника, якому кожний член об'єднання передає певну суму заощаджень. Створений фонд на основі ротації розподіляють між членами об'єднання у вигляді безпроцентних позичок. У країнах, що розвиваються, багато людей із низьким рівнем прибутку віддають перевагу саме цим формам заощадження та позичання.[16]
3. Економічні стратегії країн Третього світу
3.1 Особливості стратегій розбудови ринкової економіки
Країни, що розвиваються, являють собою цікавий об'єкт для досліджень форм і методів стратегії економічної стабілізації та характеризуються великою різноманітністю останніх. До того ж у цих державах результати економічних реформ були неоднакові, на відміну від успіху реалізації таких стратегій у розглянутих вище країнах.
Ринкова економіка є для теперішнього етапу розвитку людства найуніверсальнішою формою економічної координації. Через це економічні системи країн, що розвиваються, історично було побудовано під значним впливом ринкових чинників. Однак у цих країнах, на відміну від тих, що змушені були здійснювати економічну відбудову, розвиненої ринкової системи не існувало взагалі. Тому стратегічною метою виступає розбудова ринкової економіки на соціально-економічному фундаменті, сформованому часто докапіталістичними формаціями. Таким чином, ринковій системі, що створюється, не властиві джерела нестабільності. Вони носять трансформаційний характер, будучи успадкованими історично або виникаючи внаслідок суперечностей між соціально-економічними умовами та потребами етапів перетворень. Тобто, такі економіки, як і розглянуті у попередньому розділі, не мають вбудованих стабілізаційних механізмів і потребують проведення спеціальної стратегії стабілізації та створення умов для економічного зростання.
Країни, що розвиваються, особливо на ранніх стадіях економічної розбудови, знаходяться у специфічному становищі. У нестабільності їхніх економічних систем закладено значний позитивний потенціал - можливість вибору, якого позбавлені розвинені економіки. Отже, від адекватності, послідовності й комплексності стратегії побудови ринкового середовища залежить довготермінова соціально-економічна ефективність намічених перетворень. Вирішальна роль у цьому процесi належить державі, завданням якої є спрямування стихiйно дiючих ринкових законiв у конструктивне русло.
Низький початковий рівень розвитку та зародковий стан ринкової організації зумовлюють поєднання у стратегіях країн цієї групи як напрямів, характерних для ринкових економік, так і специфічних. До останніх відносяться передусім індустріалізація, імпортозаміщення, розбудова грошово-фінансової сфери та стабілізація валюти, реформа системи соціального захисту, підвищення культурно-освітнього рівня населення тощо. Такі заходи, особливо на початкових етапах, здійснюються переважно адміністративними засобами.
Суттєвою особливістю країн, що розвиваються, є низький вихідний рівень стратегій економічних суб'єктів. Тому неможливо доручити їм реалізацію значної частини завдань економічної координації, як це відбувається у розвинених країнах. В умовах ринкової недостатностi, коли дієвість інструментів непрямого регулювання є низькою, значна надiя покладається на безпосереднє виконання державою пiдприємницьких функцiй. Як правило, державна власнiсть зосереджується в галузях, що займають провідні позиції у процесі суспільного відтворення і тих, що потребують пріоритетного розвитку. Зокрема, у 1970-1980рр. частка державних компанiй у видобутку нафти країн ОПЕК зросла з 2% до 80% [31, c.49]. На початок 80-хроків держпiдприємства становили понад 60% від загальної кількості підприємств у обробнiй промисловостi Алжиру, Єгипту, Сирiї, Iндiї, Пакистану, Мексики [20, с.107]. Понад 90% банкiвського капiталу Iндiї також належало державi [20, с.155]. Основними мотивами розвитку державного сектора були стабiлiзацiя цiн, мобiлiзацiя заощаджень, концентрацiя валютних надходжень, експлуатацiя природних ресурсiв. Особливим видом державного пiдприємництва є корпорацiї розвитку, що здiйснюють кредитування, iнформацiйне обслуговування компанiй тощо. У міру вдосконалення стратегій приватних економічних суб'єктів частка державної власності може зменшуватися.
Через незавершеність економічної структури та значну залежність від зовнішніх ринків надзвичайного значення набуває включення даних країн у свiтове господарство. У процесі інтеграції вони опиняються перед проблемою невiдповiдностi національних економічних систем iнтернацiональним продуктивним силам. Це виражається у неадекватностi економiчної полiтики, що проводиться на вимогу мiжнародних фiнансових органiв та розвинених держав, до внутрiшнiх потреб країн, що розвиваються. Можуть посилюватися також зовнiшньоекономiчні дисбаланси, зумовлені недосконалою структурою економiки. Як свiдчить досвiд, країни, що знайшли оптимальний шлях включення у свiтовуекономiку, реалізували полiтику, що вiдповiдає їхнім реальним потребам та можливостям, у 70-80-хроках досягли значних успіхів, за рядом показникiв зрівнялися з найрозвиненiшими країнами свiту. У решті країн відбувається збільшення внутрішніх та зовнішніх економічних суперечностей.
На думку автора, з точки зору аналізу ефективності стратегій стабілізації та економічного зростання в країнах, що розвиваються, найбільший інтерес становлять регіони Латинської Америки та Південно-Східної Азії. Економічна політика держав, що належать до кожного з цих регіонів, має багато спільних рис. Латиноамериканська та азіатська концепції є різними методами розв'язання однієї ключової проблеми - економічної стабілізації, і порівняльний аналіз методів та наслідків стабілізаційних стратегій у цих групах країн дозволить з'ясувати складові національного успіху.
Після другої світової війни країни Латинської Америки пройшли стадії кейнсіанських експериментів стимулювання попиту, монетаристських лібералізаційних реформ з метою пошуку оптимальних шляхів реалізації стратегії
Loading...

 
 

Цікаве