WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЕкономічна теорія → Економічна характеристика країн Третього світу. Нові тенденції розвитку - Реферат

Економічна характеристика країн Третього світу. Нові тенденції розвитку - Реферат

спеціальної промислової стратегії ці капітали не викликали зростання виробництва і перебували переважно у формі короткотермінових.
У 1995р. приплив прямих іноземних інвестицій до країн Латинської Америки становив 27млрд дол. Характерно, що вкладення здійснюються нерівномірно в часі та галузевому вимірі. Так, посилення інтересу інвесторів до Аргентини і Перу був викликаний розпочатими там процесами приватизації. Зокрема, у Перу в 1990р. до сфери зв'язку та транспорту було спрямовано лише 0,4% прямих інвестицій, а у 1995р., коли відбувалася широкомасштабна приватизація телекомунікаційного сектора, - 42%. Після реалізації цих заходів надходження інвестицій зменшилося. Це свідчить про невелику довіру іноземних інвесторів до національних економічних суб'єктів, через що вони вкладали кошти, виходячи, імовірно, з кон'юнктурних міркувань.
Визначальною причиною кризи у Латинській Америці 80-х-початку 90-хроків є, на думку автора, переоцінка здатності приватних економічних суб'єктів реалізовувати ефективну економічну стратегію в умовах недосконалого ринкового середовища. Внаслідок цього лібералізаційні державні стратегії мали незначний успіх та були ефективними лише у короткотерміновому досягненні економічної стабільності.
Так само як і у НІК, у державах Латинської Америки промислове лобі здійснювало значний вплив на державну економічну політику. Однак питома вага промисловості у ВВП була значно нижчою. Тому орієнтація на інтереси виключно промисловців призвела до занепаду сільського господарства та структурних диспропорцій. Через це приплив капіталів використовувався переважно на приватне споживання, тоді як завдяки стратегії скорочення держсектора та дефіциту бюджету різко зменшилися внутрішні інвестиції. До того ж більшість інвестицій здійснювалася у наявні активи під час приватизації за низькими цінами. Отже, якщо у 1992р. ВВП по семи провідних країнах регіону становив 121% рівня 1981р., то обсяг валових інвестицій зменшився на 8,2%, а у виробничому будівництві - на 24,2% [37, p.88]. Незважаючи на це, у латиноамериканських країнах відбувалася прискорена приватизація як необхідна умова надання МВФ кредитів. Особливістю ряду приватизаційних програм була передача підприємств іноземним фірмам у рамках конверсії зовнішнього боргу. Це не здійснювало в економіки додаткових інвестицій. Фахівці висловлюють побоювання з приводу того, що подібні інституційні зміни є малоефективними і небажаними з точки зору національної безпеки. У зв'язку з цим проти приватизації прибуткових компаній виступив президент Чилі. Приватизувати лише нерентабельні підприємства було вирішено у Парагваї, Болівії, Панамі, Бразилії, Колумбії [35].
Необхідно зазначити, що в ряді країн, зокрема у Бразилії, Аргентині, відбулося вдале поєднання політики скорочення відпливу фінансових ресурсів з використанням отриманих коштів на структурні перетворення. Так, ще на початку 80-хроків Бразилія переорiєнтувала виробництво на замiну iмпорту палива, через що їй вдалося поєднувати швидке економiчне зростання з балансуванням зовнiшнiх рахункiв. У Чилі було створено мережу пенсійних фондів, що виступали інституційними інвесторами. З метою підвищення довіри населення до цих фінансових інститутів держава на початку 90-хроків контролювала близько 40% їхнього портфеля акцій, а також надавала гарантії у випадку фінансового краху фонду. Пенсійний фонд та страхові компанії акумулювали на початку 90-х майже 50% ВВП Чилі [3, с.128]. Розвиток пенсійних фондів у країнах регіону триває.
Незважаючи на вирішення багатьох питань економічної стабілізації, суттєвим чинником нестабільності у Латинській Америці залишаються соціальні проблеми, що у свою чергу, знижує легітимність державної влади. Про це свідчать повстання 1994р. на півдні Мексики, громадські заворушення у Перу, Панамі, Колумбії, Аргентині.
У 90-хроках розпочався наступний етап розвитку країн регіону. Відбуваються процеси економічної інтеграції, розробляється специфічна модель регіонального розподілу праці. Вагомішого значення набули соціальні аспекти стабілізаційних стратегій, зваженішим є підхід до питань інституційних змін.
Відновлення у регіоні економічного зростання, пожвавлення споживчого попитувикликало збільшення імпорту (на 16% щороку протягом 1991-1994рр.). Водночас відбулося зменшення імпорту комплектуючих, що призвело до недозавантаження виробництв і скорочення експорту. Темпи зростання останнього становили всього 6%. Значний внесок у цей процес зробили також політики грошово-фінансової стабілізації, що зумовили високі процентні ставки та, відповідно, високі курси національних валют. Наслідками 80-хроків, коли у регіоні практично не реалізовувалася промислова політика, стали погіршення конкурентоспроможності місцевих виробництв та структури експорту. Так, за 1980-1991рр. імпорт латиноамериканських країн збільшився на 23%, ціни на нього - на 6%. Зростання експорту становило 37% у вартісному вимірі, тоді як ціни на експортовані товари знизилися на 78% [35, 36, 37]. Отже, відбулося погіршення торговельних балансів більшості країн Латинської Америки. Впевненість у стійкості відновлення економічної стабільності на початку 90-хроків було підірвано, зокрема і кризою 1994р. у Мексиці, що вважалася взірцем лібералізаційних реформ.
Таким чином, головна суперечність державної стратегії у малорозвинених країнах - мiж потребами внутрiшньої стабiлiзацiї та пристосуванням до умов мiжнародних економiчних вiдносин. Вона може виражатися у неадекватностi економiчної полiтики, що проводиться на вимогу мiжнародних фiнансових органiв та розвинених держав, внутрiшнiм потребам країн, що розвиваються, або у посиленні зовнiшньоекономiчних дисбалансiв через недосконалу структуру економiки. Велика залежнiсть вiд експорту примушує цi країни пристосовуватися до вимог бiльш розвинених партнерiв. Як продемонстрував досвiд, країни, якi знайшли оптимальний шлях включення у свiтову економiку, реалізували полiтику, що вiдповiдає їхнім реальним потребам та можливостям, здiйснили у 70-80-хроках потужний прорив і стали за рядом показникiв поруч з найрозвиненiшими країнами свiту. На вiдмiну вiд НІК, країни Латинської Америки зазнають значних втрат вiд загострення суперечностей мiж національною i свiтовою економiчними системами. Протягом 80-90-хроків ВВП провідних країн регіону характеризувався періодами спаду та зростання, проте загалом залишався практично на рівні 1980р.. Це дозволяє говорити про зазначений період як про "втрачене десятиліття".
Залежність малорозвинених країн від попиту на експорт та припливу іноземних капіталів робить їх чутливими до циклічних коливань розвинених економік. Зокрема, у 1995р. уповільнилося економічне зростання у Латинській Америці та розвинених країнах, тоді як у НІК воно прискорилося. Отже, на відміну від останніх, у латиноамериканських країнах процес інтернаціоналізації відбувається у формі зростання ваги екзогенних чинників економічної системи, що можуть здійснювати суттєвий дестабілізуючий вплив. Таким чином, "шокова терапія", що мала короткотермінові успіхи, виявилася малоефективною у стратегічному вимірі.
Складнiсть проведення реформ полягає у необхiдностi дотримання умов кредиторів. Ці умови фактично
Loading...

 
 

Цікаве