WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЕкономічна теорія → Особливості підприємництва в аграрній сфері - Реферат

Особливості підприємництва в аграрній сфері - Реферат


Реферат
на тему:
Особливості підприємництва в аграрній сфері
Аграрні відносини, їх зміст і місце в економічній системі. Аграрний сектор посідає важливе місце в економіці суспільства. Від його розвитку залежить нормальне функціонування всього господарства країни і добробут людей. Розвиток аграрного сектора залежить від сукупності економічних відносин, які складаються в ньому. Економічні відносини в аграрному секторі - це відносини, які виникають з приводу:
- привласнення і використання землі та інших засобів сільськогосподарського виробництва;
- виробництва, розподілу, обміну і споживання сільськогосподарської продукції та послуг.
Суб'єктами економічних відносин в аграрному секторі виступає:
- суспільство в особі держави;
- виробничі колективи, представлені в Україні сільськогосподарськими кооперативами, селянськими спілками;
- індивідуальні виробники сільськогосподарської продукції (фермери, сімейно-індивідуальні господарства, робітники, службовці).
Аграрні відносини є складовою частиною загальної системи економічних відносин суспільства. Найбільш чітко цей зв'язок проявляється в процесах агропромислової інтеграції.
У сучасній світовій економіці сформувалися цілі групи галузей, які технологічно, економічно, організаційно тяжіють до сільського господарства. Процес їх зближення отримав назву агропромислової інтеграції. В результаті агропромислової інтеграції формується така господарська структура, як агропромисловий комплекс (АПК). До складу АПК належать:
1-ша сфера: галузі промисловості, які постачають сільськогосподарські знаряддя праці;
2-га сфера: галузі сільського господарства;
3-тя сфера: галузі, які обслуговують сільське господарство (переробка, транспортування, реалізація) (рис. 1).
В галузях першої сфери в Україні виробляється близько 15%, в другій сфері - 46%, а галузях третьої сфери - 39% валового продукту агропромислового комплексу. А це означає, що в сучасних умовах неможливо розвивати сільське господарство інтенсивним шляхом без стійких виробничо-економічних зв'язків з партнерами агропромислового комплексу.
Рисунок 1. Склад агропромислового комплексу
Розширення меж системи агроекономічних відносин за рахунок "зовнішніх" зв'язків сільськогосподарських підприємств з підприємствами і організаціями галузей АПК веде до переростання їх у відносини агропромислові. Сучасні агропромислові відносини можна представити у вигляді трьох блоків:
- виробничі відносини в центральній галузі АПК - сільськогосподарській;
- виробничі взаємозв'язки сільського господарства з галузями досільськогосподарської сфери;
- виробничі відносини сільського господарства з галузями постсільськогосподарської сфери.
АПК є складовою частиною господарського комплексу. Тому його розвиток повинен здійснюватися на основі об'єктивних економічних законів. Водночас сільське господарство відрізняються від інших галузей народного господарства рядом особливостей:
- на відміну від промисловості, для якої земля є лише загальною умовою функціонування, в сільському господарстві земля - головний об'єкт виробничих відносин і основний засіб виробництва;
- для сільського господарства є збіг часу виробництва і робочого періоду, що породжує сезонний характер виробництва;
- в сільському господарстві тісно переплітаються економічні і природні процеси відтворення. Тому кінцевим результатом є сума зусиль людини і природи;
- складність і різноманітність економічних зв'язків, породжених входженням сільського господарства до АПК, а також переплітанням різних форм власності.
Специфіка підприємництва в аграрному секторі України. Будь-яке виробництво починається з привласнення людьми засобів виробництва. Як це положення може бути застосоване до сільського господарства, де основним засобом виробництва виступає земля? Адже земля - не продукт людської праці, а дар природи, і тому доступ до користування її благами повинні мати всі люди в однаковій мірі. Тому проблема власності на землю є однією з найважливіших в сучасному суспільстві. Форми власності на землю визначають і форми відносин між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання сільськогосподарських продуктів. Історично ці відносини склалися по-різному в різні епохи.
Первісна община, яка свої відносини будувала на принципах колективізму, передбачала общинне володіння землею, яке в деяких країнах збереглося і до нині. Так, в Росії общинна власність на землю була ліквідована в процесі сталінських реформ на початку 20 століття, а в Болгарії вона проіснувала до Другої Світової війни. В рабовласницькому суспільстві виникає приватна власність на землю, яка найбільшого розповсюдження і законодавчого закріплення набула вже в епоху феодалізму.
Капіталізм, який прийшов на зміну феодалізму, спочатку виступає проти приватної феодальної власності на землю. Це було зумовлено тим, що земля належала феодалам. І буржуазії, яка зароджувалася як клас, щоб заснувати власні підприємства, доводилось або купувати цю землю, або брати її в оренду. Це гальмувало розвиток підприємництва, бо вимагало додаткового капіталу. За цих умов ліквідація феодальної земельної власності і перетворення всієї землі на власність буржуазної держави створила б сприятливі умови для розвитку капіталізму.
Отже, буржуазія теоретично підійшла до заперечення приватної земельної власності. В Англії у свій час навіть пропонувалися проекти законів про націоналізацію феодальної земельної власності. Проте за умов, коли робітничий клас уже виступав певною політичною силою і являв певну загрозу для класу капіталістів, буржуазія практично відмовилася від здійснення націоналізації землі. Таким чином, конфлікт між двома групами власників (феодали і буржуазія) завершився на користь приватної власності. І зумовлено це було тим, що:
- підприємці поступово самі ставали власниками землі;
- ліквідація однієї форми власності (земельної) ставила під сумнів тезу про недоторканість іншої - власності на засоби виробництва.
Утвердження приватної власності на землю розкололо суспільство на тих, хто її має і тих, хто позбавлений цієї власності. Так у межах всього суспільства був порушений передбачений природою принцип соціальної справедливості. Спробою подолати цю несправедливість була націоналізація землі, проведена в колишньому СРСР. Земля була проголошена всенародною власністю, користування якою в інтересах народу повинна була забезпечити держава. На націоналізованій землі було створено два типи сільськогосподарських підприємств: державні і колективні. Якщо на початку 20-х років на території СРСР було близько 25 мільйонів дрібних одноосібних селянських господарств, то в 1990 році сільськогосподарське виробництво було представлене лише 8,2 тисячами колгоспів і 2,6 тисячами радгоспів.
Проте, реалізуючи цю ідею, держава в особі її бюрократичного апарату перебрала на себе занадто багато функцій по розпорядженню землею і особливо продуктами їїфункціонування. В результаті безпосередній виробник втратив зв'язок між своєю працею на землі і кінцевим результатом своєї діяльності - продуктами праці. Тобто власниками землі залишався народ, а фактично розпорядниками стали міністерства, відомства в особі чиновників з апарату. Це певною мірою послабило стимул до праці, що виразилось в низьких темпах зростання ефективності аграрного сектору. Отже, принцип соціальної справедливості до кінця реалізований не був.
В сучасних умовах мова йде про те, що земля повинна бути передана в приватну власність з правом купівлі-продажу. Приватизація землі досить чітко пов'язується з дуже небезпечною тенденцією розукрупнення сільськогосподарського виробництва і переходом до дрібних фермерських господарств, що є кроком в минуле.
Розукрупнення господарств, по-перше, суперечить законам розвитку економіки, які доводять, що лише велике господарство при всіх інших рівних умовах спроможне забезпечити зростання ефективності на інтенсивній основі; по-друге, воно не відповідає тим реальним процесам,
Loading...

 
 

Цікаве