WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЕкономіка (різне) → Соціогуманізм і аксіологія в період розбудови інноваційного суспільства України - Реферат

Соціогуманізм і аксіологія в період розбудови інноваційного суспільства України - Реферат

збереження та розвиток культурно-духовної й звичаєвої національної самобутності, національної ідеї - набувають для України особливої актуальності: необхідним є комплексне розв'язання не лише проблеми випереджувального розвитку живих знань щодо уречевлених, прискорене формування людського капіталу в науково-технічній, технологічній, економічній, фінансовій, екологічній діяльності, але й досягнення вагомих суспільних зрушень на рівні свідомості нації в духовно-інтелектуальній, соціокультурній, соціотворчій, мовно-інформаційній, морально-правовій та інших складовихсоціогуманістичної сфери життєдіяльності нації. Ця сфера, на жаль, практично не враховується концепцією сталого розвитку, що запропонована постіндустріальними країнами.
Нарощення людського капіталу в інноваційно "налаштованих" суспільствах постколоніальних (і водночас посттоталітарних) держав особливо виразно детермінується як економічними та екологічними факторами (шкода, але в рамках концепції сталого розвитку досить широко розглядаються тільки останні), так і реалізацією багатогранної сутності людини в соціумі. Як біосоціальна істота, людина живе і розвивається завдяки безпосередньому обміну не тільки органічних речовин, енергії, а й світової інформації, найперше духовної, соціальної, культурологічної, врешті суто фахової. Відповідно до своєї суспільної та духовно-креативної сутності, вона сприймає навколишній світ не лише як природу (екологічний чинник) чи виробництво, торгівлю (економічний фактор), а й соцієтально, через призму його духовних, інтелектуальних, культурологічних характеристик, через самобутність притаманних тій чи іншій національній спільноті традицій, цінностей та мотивів, усталених орієнтацій, відповідної синергетики тощо. Загалом, у соцієтальному розумінні для людини її світом є усе соціогуманістичне середовище - від власної нації та держави до світового співтовариства в цілому - з їх минулим, сучасним і майбутнім. При цьому, враховуючи сучасний стан розвитку українського суспільства, "головною функцією держави щодо нього є духовне відродження, утвердження та захист національної ідентичності свого народу" як самобутнього суб'єкта цивілізаційного поступу людства [7].
Слід зважити на те, що навколишній світ, його духовний контекст може бути власне соціогуманістичним, сприятливим для людського розвитку, для національного відродження та державницького самовизначення народу. Проте зберігаються й протилежні тенденції, за яких відбувається подальша асиміляція ослаблених націй більш сильними, продовжується нівеляція національних мов, культур, зодноріднюється інформаційний простір корінних народів і таке інше. Врешті-решт, це може зводити нанівець національну самореалізацію, а відтак й паралізувати волю населення та мотивацію щодо інноваційного розвитку.
На жаль, в Україні навіть науковці, яким більш ніж будь-кому ззовні ці тенденції мали би бути відомими й зрозумілими, досліджуючи проблеми гармонійності взаємодії людини з її середовищем, не завжди розглядають суспільні процеси системно, тобто позиціонуючи особистість у багатогранному національному і загальноцивілізаційному вимірі усього уречевленого і духовного. Що більше, обмежившись відсторонено абстрактною екосистемою "людина - природа", а насправді заховавшись за нею від конкретних виявів та проявів натурального і соціального у світі живого, дослідники фактично приходять до спрощеного розуміння людини лише як індивідуума. Це характерно для багатьох зарубіжних вчених, оскільки їхні вже давно сформовані суспільства практично освоїли інноваційну модель розвитку, а з іншого боку, їхня державність не переривалася, відтак у них немає наших національних і громадянських ризиків. Тому дещо "недомисленим" (термін Миколи Хвильового) видається твердження (тим більше, його активне тиражування), що не суспільство і природа, а насправді "людина і природа становлять єдність" [8, с.17]. Не може бути захищеною ні природа, ні суспільство, ані людина в суспільстві, коли на власній землі це суспільство як національна цілісність не володіє законодавчими та морально-етичними механізмами захисту своїх прав на національне самовизначення і розвиток.
Ще й понині, на початку ХХІ століття, у деяких наукових дослідженнях, здійснюваних на пострадянському просторі, за інерцією часів тоталітарного комуністичного панування людину розглядають без взаємозв'язку з природою і соціумом, нацією та державою: людина фактично виступає не суб'єктом, а лише об'єктом впливу, хоча як громадянин, носій певної культури, традицій, мови, духовності, фахових та суспільних ролей і функцій, вона безумовно є фактором і творцем соцієтальної цілісності буття.
З позиції соціогуманізму, який як у комплексі, так і паритетно вивчає розвиток, взаємодію та захист усіх складових соціальної системи - від людини до нації, досліджує умови і чинники підвищення їх активності у створенні інноваційних спільнот, екосистема "людина - природа" в її найширшому розумінні повинна розглядати статус не тільки конкретної людини (соціальний, політичний, трудовий, освітній), а й нації, її становище та перспективи в даній державі. Не менше значення має статус самої держави (суверенна чи залежна, демократична чи тоталітарна), а також характеристики її національного, економічного розвитку, її устремлінь до розбудови тієї чи іншої моделі суспільства у загальній системі світової спільноти. Зокрема йдеться про ступінь національного самовияву, громадянськості, правового розвитку, знаннєвомісткості, інноваційності, а також про обрані для цього орієнтири та стандарти - європейські чи євразійські. З точки зору творення інноваційного суспільства оцінки знаннєвомісткості економіки особливо актуальним є підхід, за яким предметом теоретичної соціоекології "є вивчення закономірностей взаємодії суспільства і навколишнього природного середовища та розробка загальної теорії гармонізації цієї взаємодії" [9, с.18]. У контексті дослідження аксіологічної спрямованості суспільних систем слід доповнити цей предмет також закономірностями та механізмами гуманізації зазначеної взаємодії, чи, точніше, соціогуманізації як процесу, основними суспільними конструктами якого є "соціум" і "гуманізм", де перша комплексно охоплює і людину, і націю.
Людина має жити і творити в органічній єдності не лише з матеріальною (живою чи неживою) природою, а й з духовним субстратом навколишнього середовища, з соціумом як його національною, аксіологічно структурованою компонентою, наділеною етнокультурними, мовно-інформаційними, креативно-інтелектуальними ознаками, а з іншого боку - рисами демократичності та толерантності, чи навпаки, тоталітарності й нетерпимості. За цих обставин соціум стає природним духовним тлом для розвитку людини, що зберігає
Loading...

 
 

Цікаве