WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЕкономіка (різне) → Вектори регіональної економічної інтеграції україни: зовнішні чинники та внутрішні передумови - Реферат

Вектори регіональної економічної інтеграції україни: зовнішні чинники та внутрішні передумови - Реферат


Аналогічною є позиція автора і стосовно рівноправної участі іноземного капіталу в інвестиційних процесах. Український фахівець Я. Жаліло відзначає, що "особливістю сучасного етапу глобалізації є початок нової фази перерозподілу сфер впливу найбільших ТНК з метою використання ресурсного потенціалу постсоціалістичних країн" [1, 50]. При цьому Східна Європа та Балтія, з одного боку, і країни СНД - з іншого, малипринципово різні позиції щодо цих процесів: політика "відкритих дверей" і конкурентні механізми для національного та іноземного капіталу у Східній Європі та несприятливий режим для входження іноземного капіталу у країнах СНД. Можна з впевненістю говорити про домінування стереотипів ізоляціонізму в російській економічній політиці, як позитивний момент відзначається те, що Росії вдалося "запобігти поглинанню національних активів (курсив. - В. З.) іноземними компаніями" [18], що слід розуміти як політичну амністію дармовій приватизації, яка дала можливість не допустити ТНК у стратегічно важливі сектори економіки. Продаж за безцінь активів національним ФПГ ставить їх у політичну залежність від режиму.
Важливе місце у риториці ізоляціонізму посідає керованість та регульованість саме національного капіталу як його беззаперечна перевага (на відміну від західного, на який справляти тиск набагато складніше). Ізоляціонізм та антиринковість, які разом формують непривабливе інвестиційне середовище в Україні, є антиінтеграційною за змістом політикою. Як результат політичних домовленостей, вираження економічних інтересів влади ізоляціонізм справляє значний вплив на гальмування процесів реальної інтеграції України у світові ринки.
Антиінтеграційною за сутністю є й доволі поширена ідеологія так званого "вирощування національного капіталу" шляхом створення власних ТНК в Україні та їх виходу на світові ринки [2 ,145]. Такий підхід широко підтримується олігархічними силами, які визначають економічну політику (через представницькі органи влади) або намагаються на неї впливати. Стверджується про необхідність створення власних українських ТНК - "глобальних гравців світового господарства", при цьому відкриття доступу іноземного капіталу на внутрішні ринки (конкретний приклад - продаж ВАТ "Криворіжсталь") розглядається як "крок назад до економіки колоніального типу" [19].
Дійсно, масштаби діяльності ТНК значні за обсягами, але жодній з них не вдалося монополізувати світовий ринок, така форма організації виробництва дозволяє отримати лише тимчасові конкурентні переваги на ринках. Не можна погодитися також з тезою, що ставлення транснаціональних компаній до інших держав диктується "інтересами країни перебування офісів ТНК" [2, 148]. Навпаки, вихід ТНК за межі національної економіки та розбудова інтернаціональних корпоративних мереж були спрямовані саме на уникнення від сплати податків у материнській юрисдикції (якщо під інтересами країни перебування розуміти її фіскальний інтерес). Крім того, структура капіталу більшості публічних ТНК, що залучається на світових фінансових ринках, є інтернаціональною, значна частка капіталу перебуває у вільному обігу і не може ототожнюватися з економічними інтересами винятково материнської юрисдикції. З цих позицій концепція "вирощування національного капіталу" також є формою ізоляціонізму. Політика антиліберального ізоляціонізму значно загальмувала інтеграцію України у світові ринки і, відповідно, не створила передумов для інституціонального закріплення країни у цивілізованих інтеграційних формуваннях (ЄС, СОТ). Це, на думку автора, є найбільшою стратегічною помилкою української політики останніх 15 років. Натомість активізувалася діяльність з втягнення України у сурогатні політизовані інтеграційні проекти східного напряму.
Значний вплив на вектори регіональної інтеграції України справляє позиція Росії як провідного aктора пострадянського простору, з її відверто критичним ставленням до глобалізаційних процесів. Інтеграція як взаємна відкритість ринків конфліктує з надмірно політизованою позицією Росії, згідно з якою до загроз її національним інтересам відноситься "створення однополярної структури світу при економічному та силовому домінуванні США" [20]. Концептуально пострадянський простір розглядається як "природна зона міждержавної інтеграції Росії". Росія усвідомлює ризик того, що глобалізаційні процеси поширяться на пострадянський простір, і пострадянські країни "будуть включені у периферію інших центрів інтеграції, в рамках яких вони розвиватимуться абсолютно за іншим вектором" [21]. Як альтернатива висувається так звана "багатополярна модель глобалізації", що відповідає національним інтересам Росії, водночас стверджується про невідповідність економічним інтересам Росії європейської моделі економічної інтеграції [22].
Активно розробляються концепції формування навколо Росії альтернативного центру впливу (євразійського). Так, П. Савицький вважає, що євразійський центр має перетворитися з об'єкта змагання за сфери впливу між світовими політичними центрами на основного суб'єкта такого змагання [23]. За Р. Грінбергом можливими є два сценарії розвитку пострадянського простору: або економічний розвиток у ролі периферії, або на основі інтеграційних процесів відтворення "на євразійському просторі самостійного ядра економічної могутності" [24, 12]. Невід'ємною складовою останнього сценарію є положення про ідентичність українських і російських інтересів. Із відновленням статусу Росії як наддержави, самостійного "центру сили" пов'язується також азіатський інтеграційний вектор [25], у контексті зближення Росії і Китаю набуває реальних ознак біполярна модель розвитку (Схід - Захід).
Як інституціональна оболонка для реалізації ідеї альтернативного центру впливу розроблявся проект ЄЕП, головним завданням якого була прив'язка України до російської сфери впливу [26]. Розробка цього проекту стала логічним продовженням прагматичного курсу адміністрації В. Путіна, спрямованого на зміцнення економічних позицій Росії на пострадянському просторі [4 ,250]. Серед факторів, які мали б зацікавити частину пострадянських країн у створенні ЄЕП, виділяються: 1) зниження трансакційних витрат сприятиме зростанню ефективності бізнесу для окремих суб'єктів та прискоренню темпів економічного зростання; 2) зростання обсягів ринку, адже розвиток ринкової економіки потребує місткого внутрішнього ринку (наводиться показник у 250-300 млн осіб, економічні простори з меншим населенням нібито "не здатні до самостійного економічного розвитку"; 3) підвищення конкурентоспроможності та ефективності російської та української економік під впливом
Loading...

 
 

Цікаве